Подорож на Пуп Землі. Т. 1
Шрифт:
– То що, розвертаємось і їдемо назад?
– Ага. Ставай коло скель за машиною, дивитимешся, щоб я не пообдирав боки стінами ущелини, коли здаватиму назад. Гукнеш, як стане достатньо місця для розвороту, – водій кинув останній неспокійний погляд на дюни, з любов’ю постукав по даху «Chevrolet» і забрався до кабіни.
– О’кей, – слухняно відповів «штурман» і відступив до краю крихких вапнякових скель позаду авто. За мить гуркіт мотора знову шугнув у небо над пустелею, передні колеса на повну вивернулися ліворуч, і джип посунувся назад.
– Давай! Давай ще! Не бійся! – кричав молодший із чоловіків, махаючи руками на себе. – Візьми трохи праворуч! Прекрасно! Здавай, здавай назад!
Пікап пропхався задом чотири чи п’ять метрів, коли височенні стіни долини трохи розступилися, відкривши достатньо місця для розвороту.
– А
«Chevrolet» мертво застиг у півтемряві. Двигун кілька разів зривався на рик, збільшуючи оберти, неначе спортивний болід перед стартом, однак колеса лишалися нерухомими. Чоловік, який показував дорогу, подумав, що його компаньйон не розчув останніх слів, тому прокричав гучніше:
– Чувак, тут достатньо місця! Можеш розверта…
Але замість того, щоб розвернутися та рухатися назад, джип, вискнувши гальмами, почав розганятися. За мить він на повній швидкості помчав уперед – просто в роззявлену пащеку дюн…
Здіймаючи стовпи куряви, ревучи, неначе реактивний винищувач на зльоті, «Chevrolet» здужав проскочити метрів сорок, перш ніж пустеля оговталася та схопила його. Цього разу пікап пірнув, наче плавець у воду. Днище з глухим «ш-ш-шурх!» лягло на пісок, колеса під розпачливе завивання двигуна заривалися все глибше та глибше, не знаходячи опори. Молодший із мандрівників, роззявивши рот від здивування, умлів коло скель і отетеріло дивився вслід машині. Він просто не міг осягнути того, що сталося.
Між тим чоловік за кермом продовжував відчайдушно тиснути на педаль газу. Тонни пилу та пустельного пороху заслали вечірнє небо. Скелі тремтіли, мовби корпус стотонної турбіни, відгукуючись на передсмертний рик потужного трилітрового двигуна. Та марно. «Chevrolet» остаточно й безповоротно закопався у пісок і сидів, перелякано блимаючи фарами, ніби танк у засідці. Зрештою водій капітулював, вимкнув мотор і вишпортався із джипа. Спересердя він копнув ногою пісок і відчайдушно заволав:
– Man, I’m stupid! [3]
3
Чувак, я дурний! (англ.).
– WHAT THE FUCK WAS THAT?!! [4] – прогарчав його товариш, відчайдушно потрясаючи руками над головою.
– I thought we could have made it… [5]
– Як?!! Як ти міг таке подумати, навіть не обстеживши шлях попереду?!!
– Man, I’m stupid! – і старший із молодиків важко з’їхав на пісок.
Розпачливі слова слабко відлунювали від шкарубких скель, моторошним потойбічним шепотом повертаючись до двох невдах, загублених невідь-де посеред однієї із найсухіших місцин на планеті. А потім пустелю скувала важка утробна тиша. На заході за дюнами зникали останні відблиски денного світла. Зі сходу від скель повільно повзла непроглядна темрява. Повітря скидалося на розігрітий на сонці пластилін. Неймовірно яскраві цятки зірок безгучно вмикалися на небесах, які давно забули, що таке хмари. Й усе це – в суцільній, в’язкій і непроникній безмовності. Здавалося, можна почути хрускіт піску, що осідає з повітря на дюни.
4
Це що таке, в біса, було?!! (англ.).
5
Я думав, ми могли б проскочити… (англ.).
Двоє чоловіків безпорадно застигли, неначе манекени. Молекули темряви налипали на контури їхніх тіл, допоки ті не злилися воєдино з вапняковими велетнями на сході.
На пустелю спала ніч…
Ну що? Зараз, гадаю, саме час знайомитись.
Отож, той, хто щойно так легковажно поховав новенький «Chevrolet» посеред безжалісних дюн, а тепер укляк, наче статуя, безсило спираючись на безпомічний джип, – це Ян. Ян Фідлер. Швед зі Стокгольма. Хоча, мабуть, більше чех, аніж швед, бо, попри те, що все своє свідоме життя Ян прожив у Швеції та має шведський паспорт, за національністю він чех і народився у Чехії, ввібравши у себе з молоком матері всі характерні риси й особливості істинно слов’янської душі.
А той другий, що лишився ближче до виходу зі скель, а зараз стоїть, упершись руками в боки і тихо лаючись відразу чотирма мовами, – це я…
Усім привіт! Давно не бачилися, панове.
Між двох світів: передісторія
Человек, по-настоящему полюбивший хоть раз в жизни, не сможет жить без любви. Человек, однажды задышавший полной грудью, не сможет дышать вполсилы. Человек, испытавший силу жизни на краю пропасти, должен постоянно ходить по этому краю, утверждаясь в собственных силах и увлекая своим примером других.
Remember every new beginning is some beginning’s end. [6]
Я цілковито переконаний: у житті не буває випадковостей. Навіть якщо котрась подія і видається на перший погляд неочікуваним збігом обставин, унаслідок детального розгляду виявляється, що їй передувала низка чітких і логічно пов’язаних явищ, котрі сукупно призвели до реалізації саме цієї конкретної події в конкретний час і у конкретному місці. Тобто всякий епізод чи трапунок у будь-якій точці Земної кулі має об’єктивні передумови й одну або ж декілька причин, що безпосередньо чи побіжно посприяли втіленню його в життя.
6
Пам’ятай: кожен новий почин є завершенням якогось іншого починання (англ.).
Основною причиною, таким собі поштовхом до зародження навіженої авантюри, що врешті-решт привела мене на протилежний бік Земної кулі – аж на острів Пасхи, можна вважати одруження Еда. Точніше, навіть не саме одруження, а той факт, що Ед сповістив мене про прикру халепу, яка так підступно спіткала його на двадцять четвертому році життя, всього за якихось п’ять місяців до шлюбної церемонії, фактично зовсім не лишивши мені часу морально підготуватися до неї! Перші два місяці я все ще сподівався, що мого друзяку попустить і він передумає. Втім, Ед, як з’ясувалося, був налаштований серйозно, оскільки не просто запросив мене на весілля, а попрохав бути його best man’ом, тобто по-нашому – старшим дружбою. На жаль, мій товариш навіть не підозрював тоді, що вранці наступного дня після гуляння мені доведеться поспіхом вилітати до Стокгольма. Слід також узяти до уваги, що напередодні мені вирвали кутній зуб, завдяки чому моя права щока скидалася на німецький дирижабль, готовий до зльоту. Й узагалі: тієї осені життя за смаком нагадувало скислий компот, через що я надумав покинути аспірантуру в Швеції, бо вона вже мені, як ото кажуть, у печінках сиділа… Тож ви розумієте: в день весілля свого друга я був повністю деморалізований. А потім іще Ян, отой чувак, який через вісім із половиною місяців попреться за мною на край світу та зажене наш джип у дюни дорогою до Сантьяго, написав мені про зорі над островом Пасхи, і я подумав… Стоп! Бачу, ви вже геть заплуталися. О’кей, давайте тоді про все по черзі.
Насправді першим дзвіночком, що сповістив про майбутню велику подорож, став один маловідомий епізод із мого дитинства, якому спочатку ніхто (і я також) не надав жодного значення (через що частину нижчевикладених подій записано зі спогадів Еда).
У дитинстві я був незвичайною дитиною. Не вундеркіндом і не надзвичайною, а просто незвичайною. У той час, пригадую, всі інші дітлахи, мої ровесники, мріяли про професії шоферів бензовозів або пожежників. Рідше – лікарів чи артистів. Це вже потім вони дізнавалися, що у шоферів руки постійно смердять мастилом і діти на сусіда схожі, а пожежники завжди п’яні й отримують триста гривень зарплатні. Я ж про таке ніколи не мріяв, бо, кажу ж, був незвичайною дитиною і знав, що, коли виросту, не буду ні пожежником, ні шофером, ні лікарем, ні льотчиком, ні якою іншою мацапурою.