Поделиться:
Шрифт:
Леся
Українка
ПОЕМИ
РОБЕРТ БРЮС, КОРОЛЬ ШОТЛАНДСЬКИЙ
(Посвята дядьковi М. Драгоманову)
ЗАСПIВ
Спогадаймо давнюю давнину, Спогадаймо повiсть незабутню Про далеку вiльную країну, Про стару Шотландiю славутню. Давня повiсть! i на байку схожа, - Є в нiй певнi справи, єсть i мрiї, Але ж правда, наче зiрка гожа, Сипле скрiзь промiння золотiї. Правда нам свiтитиме крiзь хмари, Ми ж далеко думкою полинем, Ми поглянем на вiйськовi чвари, В давнiй славi спогадом поринем. I
Вже буде лiт п'ятсот тому, - На край шотландський вiльний Вiйною йшов король Едвард, Англiйський владар сильний. Зiбрав вiн лицарiв своїх, Все горде, пишне панство, Щоб то шотландський вiльний люд Забрати у пiдданство. По всiй Шотландiї йде гук Луною голосною: "До зброї, браття! ось iде Король Едвард вiйною! Гей, миле браття! чи у нас Ясної зброї мало? Хiба в шотландськiй сторонi Вже лицарiв не стало?" Лицарство йде, земля гуде; Зiйшлись ворожi лави… Багато буде сього дня Кривавої забави. Блищать списи, бряжчать мечi I шоломи яснiї, Гукають люто вояки, Ржуть конi воронiї. Воюють день, воюють два, На третiй день - ой горе!– Шотландцi крикнули: "Бiда! Король Едвард нас боре!" Англiйське вiйсько б'є-сiче, Англiйська зброя сяє; Шотландська зброя опада, Лицарство знемагає. Аж тут король Едвард спинивсь, I сурма забринiла, Знялась над вiйськом корогва; Та не барвиста — бiла. Всi стали тихо, всяк свiй спис Додолу похиляє, Гука герольд: "Король Едвард Шотландцiв призволяє Лихую зваду залишить, Спокiй вернути краю, Прийти до згоди без вiйни, По братньому звичаю. Так каже наш король: хто з вас Погодяться зо мною, Той i маєтками, й людьми Владiтиме в спокою. Люд простий має нам платить Податки й десятини, - А лицар буде вiльний пан Своєї батькiвщини. Всяк лицар має з королем Ходити
II
Поїхав Роберт по шотландськiй землi Здiймати народне повстання, Гонцiв розiслав вiн по всiй сторонi Скликати селян на зiбрання. Коли на широкiй долинi мiж гiр Зiбралась великая рада, Роберт тодi вийшов до люду й сказав: "Шотландцi! вчинилася зрада! Нема в нас лицарства, нема в нас панiв - Вони вже англiйськi пiдданi; Та є ще в країнi шотландський народ, Не звик вiн носити кайдани! Повстаньмо ж тепера усi, як один, За дiло братерськеє спiльне! Розкуймо на зброю плуги! Що орать, Коли наше поле не вiльне?" Тут всi зашумiли, мов хвилi морськi: "Ходiмо, здобудемо волi Або нашi голови вiльнi, буйнi Складемо на нашому полi!" I там, на широкiй долинi мiж гiр, Селяни всi табором стали, Палили багаття вони цiлу нiч - Все ясную зброю кували. На ранок узброєне вiйсько було; Кому ж не дiсталося зброї, Тому не забракло сокири, коси Та в грудях одваги мiцної. Те вiйсько не мало ясних корогов, Нi панцирiв срiбних коштовних, На простих селянських щитах не було Девiзiв гучних красномовних. У цiлого вiйська девiз був один: "За волю, за рiдну країну!" Хоч слiв тих нiхто на щитi не носив, Та в серцi носив до загину. I так вони вийшли напроти панiв, Роберт їх провадив до бою; Нi одного лицаря, окрiм його, Не мали шотландцi з собою. Шотландське лицарство усе перейшло Служити в англiйському вiйську, Пiшло боронити мечем i щитом Корону i владу англiйську. В нещасну годину шотландський народ Кував свою ясную зброю; У першому бою розбитi були, Багато лягло головою. Удруге зiйшлися - недоле тяжка! Знов вiйсько шотландське розбите. Ударили втретє - знов поле кругом Все трупом шотландським укрите. Мiцна була сила потужних панiв, I ватаги мудрi знайшлися, - Нi в гори завести, нi в нетрi загнать Обачнi пани не далися. Широкi долини, розлогi лани Шiсть раз були кров'ю политi, Шiсть раз пролунав по Шотландiї крик: "Шотландцi, шотландцi розбитi!" Нi зброї вони, нi своїх корогов Едварду до нiг не зложили, Та волю й країну свою боронить Не стало селянської сили. Однi полягли, а другi розiйшлись - Пiшли своє поле орати. Без вiйська, без слави зостався Роберт, Що ж має тепер вiн почати? Чи має пiти, як шотландськi пани, Едвардовi зброю вiддати, Зостатись отут в подоланiй землi Останнього сорому ждати? Нi, краще не бачить того i не чуть, Як гинути буде країна! "Прощай, моя рiдна країно! прости Свого безталанного сина. Хотiв би я вiльною бачить тебе, Але не судилося теє… Далеко тепер на чужих берегах Поляжу за дiло святеє". Так мовив Роберт, i подався вiн геть На берег убогий iрландський, - Вiн думав повiк не вертатися знов У край безталанний шотландський. В Iрландiю мався прибуть корабель, Що лицарiв вiз в Палестину, На ньому од'їхати хтiв i Роберт У тую далеку чужину. Укупi з одважним лицарством бажав Пiти у хрестовiм походi, Щоб дiлу святому останнiм життям I силою стати в пригодi. III
На безлюдному березi моря Одинока хатина стоїть, В тiй хатинi рибальськiй убогiй Збройний лицар самотнiй сидить. То Роберт. Вiн в вiкно поглядає, Чи не мрiють отi кораблi, Що везуть хрестоносцiв одважних На вiйну до святої землi. Нi, не видко нiчого на морi, Не бiлiють вiтрила яснi. Грає вiльне широкеє море, Гомонять його хвилi гучнi. Та Робертовi сумно дивитись На те море веселе, буйне, Як згадає вiн рiдну країну, Затремтить його серце сумне. I Роберт, од вiкна одступивши, Лiг на лаву i погляд пiдвiв На потрiскану стелю; на стелi Павутиння павук собi плiв. I знiчев'я Роберт задивився На роботу того павука; Лицар бачив, як прялась помалу Тая нитка тендiтна, тонка, Як павук по тiй нитцi спускався, Розколихувавсь потiм на нiй, Щоб її до стiни причепити, Далi невiд розкинути свiй. Що гойднеться, то нитка й порветься. I додолу павук упаде, Але зараз же злазить угору I нову собi нитку пряде. Так шiсть раз той павук обривався, I шiсть раз вiн на стелю злiзав, Але всьоме таки удержався Й до стiни свою нитку прип'яв. Тут Роберт раптом скочив на ноги, Ухопив свою зброю до рук I гукнув: "Та невже таки лицар Менше має снаги, нiж павук!?" IV
Ой то ж не сокiл-винозiр Злетiв з гори в долину, - То прилетiв юнак Роберт У рiдную країну. Вiн на коневi воронiм По краю пробiгає, В останнiй раз шотландський люд До бою вiн скликає: "До зброї всi! чи ще живе Мiцна одвага ваша? За волю згинуть ми клялись, А де ж присяга наша? Хто волi ще не вiдцуравсь, Нехай iде до бою! Хто пам'ята про славу й честь, - До зброї! хто за мною?" Не згас, не згас шотландський дух, Шотландiя повстане! У сьомий раз, як в перший раз, Зiбралися селяне. Король Едвард не сподiвавсь Шотландського повстання, Його лицарство розiйшлось Уже на спочивання. Зосталась тiльки поки що Мала частина вiйська, Безпечна й смiлива була Залога та англiйська. Все розмовляють вояки, Якi з вiйни достатки, Якi в Шотландiї король Збиратиме податки. Серед англiйських воякiв Сидять пани шотландськi: Тепер король їм знов вернув Права й маєтки панськi. Тож завтра кожний з них пiде До рiдної оселi, - Чого ж сидять вони такi Смутнi та невеселi? Того, що душу їм гризе I сором, i досада, - Здається їм, що все кругом Гукає: "Зрада, зрада!.." Англiйськi ж лицарi собi Пiсень гучних спiвають, I так бадьоро на списах Їх короговки мають. Селяни тихо пiдiйшли До вiйська за горою, З'явились, наче з-пiд землi, I вдарили до бою. Все зашумiло, загуло, Мов буря-хуртовина, Роберт лiта на воронiм, Неначе громовина. Ох, лютий бiй, останнiй бiй, - Щаслив, хто переможе!.. Англiйцi в розпачi, кричать: "Рятуй нас, милий боже!" До них з границi поспiша Вiд короля пiдмога, Її стрiча шотландський крик: "Нi, наша перемога!" Пiдмога сильна надiйшла, Але шкода - вже пiзно! Женуть шотландцi ворогiв, Гукають вслiд їм грiзно: "Не доведеться бiльше вам Ламать чужої волi! Коли життя вам дороге, - Кладiте зброю долi!" Шотландське вiйсько зайняло Англiйцiв пiд горою, Нема рятунку їм, нема, - Складають долi зброю. Тодi з громади виступа Роберт i промовляє: "Отак тепер шотландський люд Англiйцям об'являє: Наш край вiддавна вiльний був, Таким повiк вiн буде; Ви бачили, як прав своїх Боронять нашi люди. Збира хай в Англiї Едвард Податки й десятини, А всяк шотландець - вiльний пан Своєї батькiвщини. Селянам нашим байдуже Про ласку й надгороди, Вони не пiдуть з королем За лицарством в походи. Тепер я вашу зброю всю У закладi лишаю, А вас додому вiдпущу По братньому звичаю. Iдiть Едвардовi скажiть, Як чули по сiй мовi. Коли не згодиться на мир, - Ми знов у бiй готовi". Англiйцi мовчки одiйшли Без корогов, без зброї; Без радощiв пiшли вони Геть до землi рiдної. I як в долину вже зiйшли, Оглянулись на гору, Роберта вгледiли вони Серед сiльського збору. Укрита людом там була Уся гора зелена, А вище всiх стояв Роберт, У нiг його знамена. Лежала й зброя вся ота, Що на вiйнi забрали, Шотландська зброя й корогви Навколо нього сяли. Роберт неначе рiч держав, Змагався, боронився, Зняв потiм ясний свiй шолом I людовi вклонився. Англiйцi чули, як гукнув Увесь той гурт селянський: "Хвала i честь! нехай живе Роберт, король шотландський!" V
Так Роберт за снагу та одвагу Королем у Шотландiї став, В Едiнбургу, преславному мiстi, Привселюдно корону прийняв. Урочиста одправа скiнчилась, Вийшов з церкви король на майдан, Люд гукає: "Робертовi слава! Хай живе! вiн довiку наш пан!" Коли се раптом стихло гукання, I весь люд мов чекає чого. З юрби виступив гурт невеликий, - То обранi вiд люду всього. З них один наперед виступає, Короля вiн поклоном вiта, Поглядає навколо по людях I такую промову чита: "З ласки бога й народу обраний, Наш королю! вiтаєм тебе! Ми пiдданими влади твоєї Признаємо охоче себе. Коли ти боронитимеш волю Й самостiйнiсть народу твого, Ми повiк шанувать тебе будем I любити, як друга свого. Ти кликнеш на вiйну - ми зберемось Пiд твою корогву всi гуртом, Ми готовi тобi i країнi Послужити мечем i щитом. Та коли ти забудеш про справу Честi й волi народу свого, Схочеш iншi, багатшiї землi Прилучати до панства твого, Ми не пiдем тодi за тобою, Щоб чужого добра здобувать, Нам не тiсно у рiднiй країнi, Нам не треба в чужу мандрувать! Коли ти серед панських розкошiв Продаватимеш люд свiй панам, Ми самi боронити потрапим Тi права, що належаться нам. А коли ти англiйськiй коронi Вiддаси королiвство своє, - Знай, що в тую ганебну годину Пропаде й панування твоє. Ми тебе королем увiнчали, Ми тебе й розвiнчаєм сами, I коли проти нас ти повстанеш, Проти тебе повстанемо ми. Дай нам, боже, радiти довiку, Що обрали тебе в королi, Хай цвiте при тобi та пишає Вiльна воля в шотландськiй землi!" "Дай то, боже!– Роберт їм вiдмовив.
– Буду знати, на що я iду, Дай нам, боже, довiку прожити В щирiй згодi, у добрiм ладу!"
VI
Щира згода, добрий лад зiстався, Не зламав Роберт свойого слова. Не
1893 року, літом в Гадячі
ДАВНЯ КАЗКА
I
Десь, колись, в якiйсь країнi, Де захочете, там буде, Бо у казцi, та ще в вiршах, Все можливо, добрi люде. Десь, колись, в якiйсь країнi Проживав поет нещасний, Тiльки мав талан до вiршiв, Не позичений, а власний. На обличчi у поета Не цвiла урода гожа, Хоч не був вiн теж поганий, - От собi - людина божа! Той спiвець - та що робити! Видно, правди не сховати, Що не був спiвцем поет наш, Бо зовсiм не вмiв спiвати. Та була у нього пiсня I дзвiнкою, i гучною, Бо розходилась по свiту Стоголосою луною. I не був поет самотнiм: До його малої хати Раз у раз ходила молодь Пiснi-слова вислухати. Теє слово всiм давало То розвагу, то пораду; Слухачi спiвцю за теє Дiлом скрiзь давали раду. Що могли, то те й давали, Вiн зо всього був догодний. Досить з нього, що не був вiн Нi голодний, нi холодний. Як навеснi шум зелений Оживляв сумну дiброву, То щодня поет приходив До дiброви на розмову. Так одного разу ранком Наш поет лежав у гаю, Чи вiн слухав шум дiброви, Чи пiснi складав, - не знаю! Тiльки чує - гомiн, гуки, Десь мисливськi сурми грають, Чутно разом, як собачi Й людськi крики десь лунають. Тупотять прудкiї конi, Гомiн ближче все лунає, З-за кущiв юрба мисливська На долинку вибiгає. Як на те ж, лежав поет наш На самiсiнькiй стежинi. "Гей!– кричить вiн, - обережно! Вiку збавите людинi!" Ще, на щастя, не за звiром Гналася юрба, - спинилась, А то б, може, на поета Не конечне подивилась. Попереду їхав лицар, Та лихий такий, крий боже! "Бачте, - крикнув, - що за птиця! Чи не встав би ти, небоже?" "Не бiда, - поет вiдмовив, - Як ти й сам з дороги звернеш, Бо як рими повтiкають, Ти менi їх не завернеш!" "Се ще также полювання!
– Мовить лицар з гучним смiхом. Слухай, ти, втiкай лиш краще. Бо пiзнаєшся ти з лихом!" "Ей, я лиха не боюся, З ним ночую, з ним i днюю; Ти втiкай, бо я, мосьпане, На таких, як ти, полюю! В мене рими - соколята, Як злетять до мене з неба, То вони менi вполюють, Вже кого менi там треба!" "Та який ти з бiса мудрий!
– Мовить лицар.
– Ще нi разу Я таких, як ти, не бачив. Я тепер не маю часу, А то ми б ще подивились, Хто кого скорiй вполює. Хлопцi! геть його з дороги! Хай так дуже не мудрує!" "От спасибi за послугу!
– Мовить наш поет.
– Несiте. Та вiзьмiть листки з пiснями, Он в травi лежать, вiзьмiте". "Вiн, напевне, божевiльний!
– Крикнув лицар.
– Ну, рушаймо! Хай вiн знає нашу добрiсть - Стороною обминаймо. А ти тут зажди, небоже, Хай-но їхатиму з гаю, Я ще дам тобi гостинця, А тепер часу не маю". "Не на тебе ждать я буду, - Так поет вiдповiдає, - Хто ж кому подасть гостинця, Ще того нiхто не знає". Лицар вже на те нiчого Не вiдмовив, геть подався; Знову юрба загукала, I луною гай озвався. Розтеклись ловцi по гаю, Полювали цiлу днину, Та коли б же вполювали Хоч на смiх яку звiрину! А як сонечко вже стало На вечiрньому упрузi, Стихли сурми, гомiн, крики, Тихо стало скрiзь у лузi. Гурт мисливський зголоднiлий Весь пiдбився, утомився, Дехто ще зоставсь у гаю, Дехто вже й з дороги збився. Геть одбившися вiд гурту, Їде лицар в самотинi. Зирк!
– поет лежить, як перше, На самiсiнькiй стежинi. "Ах, гостинця ти чекаєш!
– Мовив лицар i лапнувся По кишенях.
– Ой небоже, Вдома грошi я забувся!" Усмiхнувсь поет на теє: "Не турбуйсь за мене, пане, Маю я багатства стiльки, Що його й на тебе стане!" Спалахнув вiд гнiву лицар, Був вiн гордий та завзятий, Але ж тiльки на упертiсть Та на гордощi багатий. "Годi жартiв!
– крикнув згорда. Бо задам тобi я гарту!" А поет йому: "Та й сам я Не люблю з панами жарту… Бачиш ти - оця дiброва, Поле, небо,синє море - То моє багатство-панство I розкiшне, i просторе. При всьому сьому багатствi Я щасливий завжди й вiльний". Тут покликнув лицар: "Боже! Чоловiк сей божевiльний!" "Може буть, - поет вiдмовив, - Певне, всi ми в божiй волi. Та я справдi маю щастя, I з мене його доволi. Так, я вiльний, маю бистрi Вiльнi думи-чарiвницi, Що для них нема на свiтi Нi застави, нi границi. Все, чого душа запрагне, Я створю в одну хвилину, В таємнi свiти надхмарнi Я на крилах думки лину. Скрiзь гуляю, скрiзь буяю, Мов той вiтер дзвiнкий в полi; Сам я вiльний i нiколи Не зламав чужої волi!" Засмiявсь на теє лицар: "Давню байку правиш, друже? Я ж тобi скажу на теє: Ти щасливий, та не дуже. Я б вiддав отой химерний Твiй таємний свiт надхмарний За наземне справжнє графство, За пiдхмарний замок гарний. Я б вiддав твоє багатство I непевнiї країни За єдиний поцiлунок Вiд коханої дiвчини…" Щось поет хотiв вiдмовить На недбалу горду мову, Та вже сонечко червоне Заховалось за дiброву. Надiйшла сiльськая молодь, Що з роботи поверталась, I побачила поета, З ним приязно привiталась. Тут поет взяв мандолiну, I на вiдповiдь гуртовi Вiн заграв, i до музики Промовляв пiснi чудовi. Всi навколо нерухомi, Зачарованi стояли, А найбiльше у дiвчаток Очi втiхою палали. Довго й лицар слухав пiсню, Далi мовив на вiдходi: "Що за дивна сила слова! Ворожбит якийсь, та й годi!"
II
Лiтнiм вечором пiзненько Сам поет сидiв в хатинi, Так од ранку цiлу днину Вiн просидiв в самотинi. Тож сидiв поет в вiконцi, Слухав спiвiв, що лунали Скрiзь по полю i до нього У хатину долiтали. Спiви стихли, потiм хутко Налетiла лiтня нiчка; Дерева шумiли з вiтром, Гомонiла бистра рiчка. I поет в своїй хатинi Прислухавсь до того шуму, Погляд в темряву втопивши, Вiн таємну думав думу. Тiльки чує - хтось пiд'їхав На конi до його хати I спинився, потiм зброя Почала чиясь бряжчати. Що за диво! Пiд вiконце Хтось помалу пiдступає. Тут поет не втерпiв: "Хто там?– Невiдомого питає. Якщо злодiй, то запевне Помиливсь ти, любий друже!" "Нi, се я, - озвався голос, - Маю справу, пильну дуже…" "Хто ж се я"?" - поет питає. "Я, Бертольдо, лицар з гаю". Тут поет пiзнав той голос: "А, мисливий! Знаю, знаю! Вибачай, прошу до хати, Хоч у мене трошки темно, Бо коли я сам у хатi, Не палю вогню даремно; Та для гостя запалю вже". I добув вогню з кресала. Перед ним лицарська постать Владаря Бертольда стала. "Добрий вечiр!" - "Добрий вечiр" Став тут лицар i - нi слова. Щось нiяк не починалась Тая пильная розмова. "Де ж твоя, мiй гостю, справа?" - Далi вже поет озвався. Лицар стиха одмовляє: "Я, мiй друже, закохався…" Тут поет йому говорить: "Що ж на се тобi пораджу? А проте доказуй далi, Може, чим тебе розважу". "Закохався я i гину, - Каже лицар, - вдень i вночi Бачу я перед собою Яснi оченьки дiвочi". "Що ж?
– поет на те говорить.
– То за ручку та й до шлюбу!" "Ох!
– зiтхає лицар.
– Вiзьме Iнший хтось дiвчину любу! Пiд балкон моєї донни Кожен вечiр я приходжу, I в журбi тяжкiй, в зiтханнях Цiлу нiчку я проводжу. На мою журбу й зiтхання Я вiдповiдi не маю, Чим я маю привернути Серце милої, - не знаю! Може б, краще їй припали До сподоби серенади?.." Тут поет на те: "Запевне, Треба пташечцi принади!" "Голос маю, - каже лицар, - Та не тямлю вiршування…" "Певна рiч, - поет говорить, - То не легке полювання, А то б досi вже на лаври Хто б схотiв, то й був багатий, Нi, - химерний, норовистий Кiнь поезiї крилатий!" "Правду кажеш, - мовив лицар, - Але ж я тебе благаю, Щоб помiг менi в сiй справi. Пам'ятаю, як у гаю Ти своїм вiршем чудовим Чарував усю громаду, - Тiльки ти один тепера Можеш дать менi пораду! За пораду все, що хочеш, Дам тобi я в надгороду". "Ну, на се, - поет вiдмовив, - Не надiюся я зроду. Можу я знайти й без плати Для приятеля пораду. Ось пожди лиш трохи, зараз Будеш мати серенаду. Та менi для сього треба Ймення й вроду панни знати". "їй наймення Iзiдора, А вродлива!.. не сказати!.." Бiльш поет вже не питався, Сiв, задумавсь на хвилину, Записав щось на паперi, Зняв з кiлочка мандоліну, Показав слова Бертольду, Мандолину дав у руки Та написанiї вiршi I промовив для науки: "Ти, спiваючи, на струнах Маєш так перебирати: Ut-fa-la-sol, fa-mi-re-sol… Далi можеш сам добрати". "От спасибi!" - крикнув лицар. Ще ж поет не вiдозвався, А вже лицар був надворi. На коня! i геть погнався. I погнався лицар хутко Через доли, через гори, I спинився пiд вiконцем У своєї Iзiдори. Хутко в неї пiд вiконцем Мандолiна залунала, Iз потоку гукiв чулих Серенада виринала: "Гордо, пишно, променисто Золотiї свiтять зорi, Та не може дорiвнятись Нi одна з них Iзiдорi! Найчистiшi дiаманти Сяють, яснi та прозорi, Та не може дорiвнятись Нi один з них Iзiдорi! Дорогих перлин коштовних Є багато в синiм морi, Та не може дорiвнятись Нi одна з них Iзiдорi". Отже, ледве серенада Залунала у просторi, Вийшла з хати Iзiдора Подивитися на зорi. А як стихли пiд балконом Любi гуки мандолiни, До Бертольда полетiла Квiтка з рожi вiд дiвчини. В ту ж хвилину Iзiдора Зникла хутко, наче мрiя, Та зосталася в Бертольда Квiтка з рожi i - надiя!
Книги из серии:
Без серии
[5.0 рейтинг книги]
[5.0 рейтинг книги]
[6.2 рейтинг книги]
[6.2 рейтинг книги]
[7.5 рейтинг книги]
[5.0 рейтинг книги]
[5.0 рейтинг книги]
[5.0 рейтинг книги]
[5.0 рейтинг книги]
Комментарии:
Популярные книги
Наследник и новый Новосиб
7. Десять Принцев Российской Империи
Фантастика:
городское фэнтези
попаданцы
аниме
5.00
рейтинг книги
Сумеречный стрелок 8
8. Сумеречный стрелок
Фантастика:
городское фэнтези
попаданцы
альтернативная история
аниме
5.00
рейтинг книги
Идеальный мир для Социопата 2
2. Социопат
Фантастика:
боевая фантастика
рпг
6.11
рейтинг книги
Краш-тест для майора
3. Серьёзные мальчики в форме
Любовные романы:
современные любовные романы
эро литература
6.25
рейтинг книги
Идеальный мир для Социопата 6
6. Социопат
Фантастика:
боевая фантастика
рпг
6.38
рейтинг книги
Королевская Академия Магии. Неестественный Отбор
Любовные романы:
любовно-фантастические романы
8.22
рейтинг книги
Ненаглядная жена его светлости
Любовные романы:
любовно-фантастические романы
6.23
рейтинг книги
Кодекс Охотника. Книга V
5. Кодекс Охотника
Фантастика:
фэнтези
попаданцы
аниме
4.50
рейтинг книги
Его наследник
1. Наследники Сильных
Любовные романы:
современные любовные романы
эро литература
5.87
рейтинг книги
Кодекс Охотника. Книга XXI
21. Кодекс Охотника
Фантастика:
фэнтези
попаданцы
аниме
5.00
рейтинг книги
Бальмануг. (Не) Любовница 2
4. Мир Десяти
Любовные романы:
любовно-фантастические романы
5.00
рейтинг книги
Корпулентные достоинства, или Знатный переполох. Дилогия
Фантастика:
юмористическая фантастика
7.53
рейтинг книги
Идеальный мир для Лекаря 3
3. Лекарь
Фантастика:
фэнтези
юмористическое фэнтези
аниме
5.00
рейтинг книги
Возмездие
4. О чем молчат могилы
Фантастика:
фэнтези
7.47