Поеми

Украинка Леся

III

Боже, бо­же! що то мо­же Наробити се­ре­на­да!.. Зникла в сер­деньку в Бер­тольда Темна ту­га i до­са­да. Усмiх дон­ни Iзi­до­ри Був де­да­лi все яс­нi­ше, I що­раз во­на ста­ва­ла До Бер­тольда при­хильнi­ше. Далi перс­тень Iзi­до­рин На ру­цi у нього сяє, Нареченою своєю Вiн ко­ха­ну на­зи­ває. Як же буч­но, як же втiш­но Всiм гу­ля­лось на ве­сiл­лi! Танцювали, по­пи­ва­ли Вiд не­дi­лi до не­дi­лi. Всiх прий­ма­ли, всiх вi­та­ли, Всiм умi­ли до­го­ди­ти, Тiльки на­шо­го по­ета Пан за­був­ся зап­ро­си­ти. Звiсно, кло­по­ту ба­га­то Завжди па­ну мо­ло­до­му, - Хто ж би мiг ще пам'ята­ти Про яко­гось там сi­ро­му? Час ле­тiв, не­мов на кри­лах, I, мов сон, жит­тя ми­на­ло. Та нез­чувсь Бер­тольд, як ли­хо Несподiвано нас­та­ло. Забажалось ко­ро­ле­вi Звоювать чу­жеє царст­во, Розiслав вiн скрiзь ге­рольдiв На вiй­ну скли­кать ли­царст­во. I як­раз се­ред бен­ке­ту В зам­ку на­шо­го Бер­тольда Залунала гуч­на сур­ма Королiвського ге­рольда. Прощавай, дру­жи­на лю­ба, Всi роз­ко­шi, всi ви­го­ди! Все те тре­ба про­мi­ня­ти На да­ле­кiї по­хо­ди. Залишить Бер­тольдо му­сив Молодую Iзi­до­ру, У не­дi­лю вран­цi-ра­но Вже вiн ви­ру­шив iз дво­ру. Подалося геть за мо­ре Все од­важ­неє ли­царст­во; Там за мо­рем десь ле­жа­ло Бусурменське гос­по­дарст­во. I пiш­ло од­важ­не вiй­сько Через нет­рi та пус­ти­нi; Не один во­як сму­тив­ся По своїй рiд­нiй країнi. Та ко­ли вже над­то тяж­ко Туга сер­це об­гор­та­ла, То спiв­цi спi­ва­ли пiс­ню, Пiсня ту­гу роз­ва­жа­ла: "Не жу­рись, ко­ли не­до­ля В край чу­жий те­бе за­ки­не! Рiдний край у те­бе в сер­цi, Поки спо­гад ще не ги­не. Не жу­рись, не мар­но прой­дуть Сiї сльози й тяж­ка му­ка: Рiдний край щи­рiш лю­би­ти Научає нас роз­лу­ка". Так во­ни спi­ва­ли, йду­чи Через ди­кiї пус­ти­нi, Додавав той спiв роз­ва­ги Не од­нiй смут­нiй лю­ди­нi. Попереду всього вiй­ська Три стар­шiї вис­ту­па­ли: Карлос, Гвi­до i Бер­тольдо; За од­ва­гу їх об­ра­ли. Їдуть, їдуть, вреш­тi ба­чать - Три до­ро­ги ро­зiй­шли­ся, Розлучились три най­стар­шi, Кожний рiз­но по­да­ли­ся… Карлос виб­рав шлях нап­ра­во, Гвiдо виб­рав шлях на­лi­во, А Бер­тольд по­дав­ся прос­то. "Дай же, бо­же, нам!" - "Щас­ли­во!" I Бер­тольдо­вi спо­чат­ку Справдi щас­тя па­ну­ва­ло, Довелося зво­юва­ти Городiв чу­жих чи­ма­ло. От вже вiн на стольне мiс­то Погляда од­важ­ним оком, Але тут-то са­ме щас­тя Обернулось iн­шим бо­ком. Чи то вреш­тi у Бер­тольда Притомилося ли­царст­во, Чи то вла­дар бу­сур­менський Мiцно так три­мавсь за царст­во, - Тiльки твер­до так три­ма­лось Мiсто гор­деє, упер­те, Раз

од­би­лось, по­тiм вдру­ге, Потiм втретє, ще й вчет­вер­те. Тут прий­шлось Бер­тольду з ли­хом: Край чу­жий, во­ро­жi лю­де, Голод, злид­нi, вiй­сько ги­не… Що то бу­де, що то бу­де?!. Мiсяць, дру­гий вже ве­деться Тая прик­рая об­ло­га. Серед вiй­ська по­ча­ли­ся Нарiкання i три­во­га. Приступили до Бер­тольда Вояки й гу­ка­ють грiз­но: "Гей, ви­водь ти нас iз­вiд­си! Геть ве­ди, по­ки не пiз­но! Нащо ти сю­ди на згу­бу Пiдманив нас за со­бою? Чи ти хо­чеш, щоб усi ми Наложили го­ло­вою? Осоружне нам се мiс­то! Хай їй цур, та­кiй об­ло­зi! Хай їй цур, са­мiй тiй сла­вi! Хай їй цур, тiй пе­ре­мо­зi!.." Хтiв Бер­тольд ро­зум­ним сло­вом Люте вiй­сько вга­му­ва­ти, Та во­но де­да­лi гiр­ше Почало ре­пе­ту­ва­ти. Далi ки­ну­лись до зброї… Бог зна, чим би то скiн­чи­лось… Але тут хтось крик­нув: "Стiй­те!" - Вiйсько рап­том зу­пи­ни­лось. Вийшли тут на­пе­ред вiй­ська Вiйськовi спiв­цi сла­вут­нi, Всi во­ни бу­ли при зброї, А в ру­ках три­ма­ли лют­нi. З них один про­мо­вив: "Брат­тя! Часу маєте до­во­лi, Щоб Бер­тольда по­ка­ра­ти, Вiн же й так у ва­шiй во­лi. Ми б хо­тi­ли тут в сiй спра­вi Скiлька слiв до вас ска­за­ти, Та спiв­цям спi­ва­ти ли­чить, Отже, ми поч­нем спi­ва­ти". Тут один iз них ти­хенько Струни срiб­нiї тор­кає, Усмiхається лу­ка­во I та­кої по­чи­нає: "Був со­бi од­важ­ний ли­цар, Нам йо­го зга­дать до ре­чi, Вiн ро­бив по­хо­ди дов­гi - Вiд по­ро­га та до пе­чi. Вiн своїм язи­ком дов­гим Руйнував во­ро­жi мiс­та… Чули ви йо­го роз­по­вiдь: "Я один, а їх аж трис­та!" Ну, та сей од­важ­ний ли­цар Якось виб­рав­ся до бою. I вер­нув жи­вий,здо­ро­вий: Талiсман вiн мав з со­бою. Я га­даю, та­лiс­ман сей Кожен з вас тут знать го­то­вий, Се бу­де ре­чен­ня муд­ре: "Утiкай, по­ки здо­ро­вий!" "Утiкай, по­ки здо­ро­вий!" - Всi спiв­цi тут зас­пi­ва­ли; Вояки сто­яли ти­хо, Очi в зем­лю пос­пус­ка­ли. Раптом зброя заб­ли­ща­ла, I гук­ну­ло вiй­сько хо­ром: "Ми го­то­вi йти до бою! Краще смерть, нiж вiч­ний со­ром!" I мет­ну­ли­ся у на­пад Так за­пек­ло, так зав­зя­то, Що не встиг­ла й нiч нас­та­ти, Як бу­ло вже мiс­то взя­то. Мiсто взя­то, цар в по­ло­нi Бусурменський. Пе­ре­мо­га! От те­пер уже одк­ри­та Всiм у рiд­ний край до­ро­га. Тут на ра­до­щах Бер­тольдо Всiх спiв­цiв ка­зав зiб­ра­ти I, ко­ли во­ни зiб­ра­лись, Привселюдно став ка­за­ти: "Ви, спiв­цi сла­вут­нi на­шi, Ви, кра­со всього на­ро­ду! Ви нам честь вiд­ря­ту­ва­ли, Вам ми вин­нi над­го­ро­ду!" Та спiв­цi вiд­по­вi­да­ли: "Нi, не нам, лас­ка­вий па­не, Той, хто сих пi­сень нав­чив нас, Надгороду хай дiс­та­не". "Де ж вiн, де?
– гук­нув Бер­тольдо.
– Що ж вiн криється мiж ва­ми?" - "Вiн не тут, - спiв­цi го­во­рять, - На вiй­нi не був вiн з на­ми. Вiн зос­тав­ся, щоб пiс­ня­ми Звеселять рiд­ну країну, Там вiн має роз­ва­жа­ти Не од­ну сум­ну ро­ди­ну". "Знаю я сього по­ета I йо­го ве­лич­ну ду­шу, I те­пер йо­му по-царськи Я по­дя­ку­ва­ти му­шу. Тiльки б дав нам бог щас­ли­во Повернутися до­до­му, Срiбла, зо­ло­та на­сип­лю Я спiв­це­вi до­ро­го­му!.."

IV

Кажуть, весь по­мiст у пек­лi З доб­рих за­мi­рiв зло­жив­ся! Для пе­кельно­го по­мос­ту I Бер­тольдо пот­ру­див­ся… Вже дав­но Бер­тольд вер­нув­ся Iз да­ле­кої чу­жи­ни, Знов за­жив жит­тям ве­се­лим Бiля ми­лої дру­жи­ни. Знов у нього в пиш­нiм зам­ку Почалося вiч­не свя­то, - О, те­пер бу­ло у нього Срiбла, зо­ло­та ба­га­то! Окрiм то­го, що наб­рав вiн На вiй­нi всього без лi­ку, Ще ко­роль йо­му в по­дя­ку Надгороду дав ве­ли­ку. Сила стат­кiв та маєткiв! Вже Бер­тольдо граф за­мож­ний! Вiн жи­ве в свой­ому графст­вi, Наче сам ко­роль вельмож­ний. Та око­ли­ця, де жив вiн, Вся бу­ла йо­му вiд­да­на, Люд увесь в тiм краю му­сив Узнавать йо­го за па­на. Тож спо­чат­ку то­го щас­тя Справдi був Бер­тольдо гiд­ний: Правий суд чи­нив у панст­вi, До пiд­да­них був ла­гiд­ний. Але то бу­ло не дов­го, Вiн де­да­лi в смак ввi­хо­див I пот­ро­ху в се­бе в графст­вi Iншi зви­чаї за­во­див. Що ж, на­пит­ки, та наїдки, Та уб­ран­ня пре­хо­ро­шi, Та за­ба­ви, та тур­нi­ри, А на все ж то тре­ба гро­шей! Та й по всiх да­ле­ких вiй­нах Граф прив­чив­ся до гра­бун­ку, А те­пер в своїй країнi Вiн шу­кав у тiм ря­тун­ку. Почалися нес­кiн­чен­нi Мита, пан­щи­на, по­дат­ки, Граф пос­та­вив по до­ро­гах Скрiзь зас­та­ви та ро­гат­ки. Трудно на­вiть роз­ка­за­ти, Що за ли­хо ста­ло в краю, - Люди му­чи­лись, як в пек­лi, Пан втi­шав­ся, як у раю. Пан гу­ляв у се­бе в зам­ку, - У яр­мi стог­на­ли лю­де, I зда­ва­лось, що до­вi­ку Все та­ка не­во­ля бу­де. Розливався людський сто­гiн Всюди хви­лею сум­ною, I в сер­деньку у по­ета Озивався вiн лу­ною… Ось од­но­го ра­зу чує Граф ли­хi, три­вож­нi вiс­тi: Донесла йо­му сто­ро­жа, Що не все спо­кiй­но в мiс­тi; Що спiв­цi тю мiс­тi хо­дять I пiс­ня­ми люд мо­ро­чать, Все про рiв­нiсть i про во­лю У пiс­нях своїх то­ро­чать. Вже й по тюр­мах їх сад­жа­ють, Та нi­що не по­ма­гає, - Їх пiс­нi iдуть по лю­дях, Всяк пiс­нi тi пе­рей­має. "Ну, - гук­нув Бер­тольд, - то бай­ка! Я вiзьму спiв­цiв тих в ру­ки!" Раптом чує - десь бли­зенько Залунали пiс­нi гу­ки: "В му­жи­ка зем­лян­ка вог­ка, В па­на ха­та на по­мос­тi; Що ж, не­дар­ма лю­ди ка­жуть, Що в па­нiв бi­лi­шi кос­тi! У му­жич­ки ру­ки чор­нi, В па­нi ру­ченька тен­дiт­на; Що ж, не­дар­ма лю­ди ка­жуть, Що в па­нiв i кров бла­кит­на! Мужики цi­ка­вi ста­ли, Чи тi кос­тi бi­лi всю­ди, Чи бла­кит­на кров поллється, Як про­би­ти па­ну гру­ди?" "Що се, що?
– кри­чить Бер­тольдо. Гей, ло­вiть спiв­ця, в'яжi­те! У тюр­му йо­го, в кай­да­ни! Та ско­рiш, ско­рiш бi­жi­те!" Коли се з-за му­рiв зам­ку Обiзвався го­лос до­лi: "Гей, бi­жi­те, панськi слу­ги, Та спiй­май­те вiт­ра в по­лi! Не тур­буй­ся ти да­рем­не, Все од­но, вельмож­ний па­не, Вловиш нас сьогод­нi де­сять, Завтра двад­цять знов нас­та­не! Нас та­ки чи­ма­ле вiй­сько, Маєм сво­го ота­ма­на, Вiн у нас од­важ­ний ли­цар, Врештi, вiн знай­омий па­на…" Мов крiзь зем­лю про­ва­лив­ся Той спi­вець, утiк од ли­ха. А Бер­тольд си­дiв i ду­мав, Далi так про­мо­вив сти­ха: "Маєм сво­го ота­ма­на!
– Ось де ко­рiнь цi­лiй спра­вi! Ну, та я те­пе­ра хут­ко Положу кi­нець за­ба­вi!" Тут вiн двох що­най­вiр­нi­ших Слуг до се­бе прик­ли­кає I до на­шо­го по­ета У ха­ти­ну по­си­лає: "Ви ска­жiть йо­му вiд ме­не, Що я до­сi пам'ятаю, Як пiс­нi йо­го втi­ша­ли Нас ко­лись в чу­жо­му краю. Власне я те­пер ба­жаю Дать йо­му за них зап­ла­ту: Я по­ето­вi да­рую В се­бе в зам­ку гар­ну ха­ту. Я йо­го та­лан спi­вацький Так ви­со­ко по­ва­жаю, Що спiв­цем своїм прид­вор­ним Я зро­бить йо­го ба­жаю. Ви ска­жiть, що вiн у ме­не Буде жи­ти в ша­нi, в сла­вi, Тiльки, звiс­но, хай за­бу­де Рiзнi ви­гад­ки лу­ка­вi". Слуги за­раз по­да­ли­ся До убо­гої осе­лi, Принесли во­ни по­ету Тi зап­ро­си­ни ве­се­лi. Усмiхаючись, вiн слу­хав Те зап­ро­шен­ня знад­неє, А ко­ли во­ни скiн­чи­ли, Так про­мо­вив їм на сеє: "Ви ска­жi­те сво­му па­ну, Що зап­ла­ти не ба­жаю, Бо ко­ли я що да­рую, То на­зад не од­би­раю. Хай вiн сам те при­га­дає, Що то ж я йо­му дав зло­то, Хоч те­пер об тiм жал­кую, Краще б ки­нув у бо­ло­то! Ви ска­жiть, що я не хо­чу Слави з рук йо­го прий­ма­ти, Бо ли­хую тiльки сла­ву Тiї ру­ки мо­жуть да­ти. Золотих не хо­чу лав­рiв, - З ни­ми щас­тя не здо­бу­ду. Як я ни­ми увiн­ча­юсь, То по­етом вже не бу­ду. Не по­ет, у ко­го дум­ки Не лi­та­ють вiльно в свi­тi, А зап­лу­та­лись на­вi­ки В зо­ло­тiї тон­кi сi­тi. Не по­ет, хто за­бу­ває Про страш­нi на­род­нi ра­ни, Щоб со­бi на вiльнi ру­ки Золотi на­дiть кай­да­ни! Тож пi­дi­те i ска­жi­те, Що по­ки я бу­ду жи­ти, Не по­ду­маю до­вi­ку Зброї чес­ної зло­жи­ти!" З тим вер­ну­лись вiр­нi слу­ги До Бер­тольда i ска­за­ли: "Так i так по­ет вiд­мо­вив, Ми да­рем­не на­мов­ля­ли…" Аж ски­пiв Бер­тольд, по­чув­ши Гордовитую вiд­мо­ву, До по­ета по­си­лає Посланцiв тих са­мих зно­ву: "Ви ска­жiть сьому зух­вальцю, Що те­пер нас­тав день су­ду, Що тер­пiв йо­го я дов­го, Але бiльш тер­пiть не бу­ду. Коли вiн скла­дан­ня вiр­шiв Бунтiвничих не по­ки­не, То в тюр­му йо­го за­ки­ну, Там вiн, кля­тий, i за­ги­не!" Знову слу­ги по­да­ли­ся До убо­гої ха­ти­ни I, пiд­хо­дя­чи, по­чу­ли Тихий бренькiт ман­до­лi­ни. У вiк­но зир­ну­ли слу­ги, Бачать: зiб­ра­на гро­ма­да,, Всi сто­ять нав­ко­ло лiж­ка, Мов якась таємна ра­да! Утомивсь по­ет вiд пра­цi, Третiй день ле­жить в не­ду­зi, Слухачi нав­ко­ло нього Посхиляли чо­ла в ту­зi. А по­ет усе то грає, То щось пи­ше на па­пе­рi Й роз­дає пи­сан­ня лю­дям, - Тут всту­пи­ли слу­ги в две­рi. Всi мет­ну­лись хут­ко з ха­ти, I по­ет один зос­тав­ся, Подививсь на слуг спо­кiй­но, Гордовито при­вi­тав­ся. Всi Бер­тольдо­вi пог­ро­зи Слухав мовч­ки, ус­мi­хав­ся. А ко­ли скiн­чи­ли слу­ги, Так до них вiн обiз­вав­ся: "Ви ска­жiть свой­ому па­ну, Що го­то­вий я в до­ро­гу, Тiльки хай ве­лить прис­ла­ти Слуг ще двох вам на пiд­мо­гу. На зап­ро­си­ни лас­ка­вi Я не мо­жу встать з пос­те­лi, Вам нес­ти ме­не прий­деться Аж до но­вої осе­лi. Та й в тем­ни­цi бу­ду вiльний, - Маю ду­ми-ча­рiв­ни­цi, Що для них не­ма на свi­тi Нi зас­та­ви, нi гра­ни­цi. I мо­го пруд­ко­го сло­ва Не зат­ри­має тем­ни­ця, Полетить во­но по свi­тi, Наче тая вiльна пти­ця. З сло­вом зiл­лються в тем­ни­цi Гiркий жаль i тяж­ка ту­га, I то­дi пот­рiй­на ста­не I страш­на йо­го по­ту­га. I по­ет вiд сво­го лю­ду Не по­чує слiв до­га­ни В день сум­ний, ко­ли на нього Накладатимуть кай­да­ни!" Так до­вi­ку у тем­ни­цi Довелось по­ету жи­ти, За тю­рем­ний спiв вiн му­сив Головою на­ло­жи­ти. Та зос­та­ли­ся на свi­тi Молодi йо­го на­щад­ки, Що взя­ли со­бi у спа­док Всi пiс­нi йо­го, всi гад­ки. Здiйнялось повс­тан­ня в краю, I Бер­тольда вби­ли лю­де, Та й га­да­ли, що в країнi Бiльш не­во­лi вже не бу­де. Та зос­тав­ся по Бер­тольду Молодий йо­го на­ща­док, I пи­ху йо­го, й маєтки Вiн заб­рав со­бi у спа­док. I те­пер на­щад­ки графськi Тюрми мiц­нiї бу­ду­ють, А по­ето­вi на­щад­ки Слово гост­реє гар­ту­ють. Проти дi­ла со­ром­но­го Виступає сло­во пра­ве - Ох, страш­не оте зма­ган­ня, Хоч во­но i не кри­ва­ве! А ко­ли вiй­на скiн­читься Того дi­ла й то­го сло­ва, То скiн­читься дав­ня каз­ка, А нас­та­не прав­да но­ва.

1893, 12/ХI

РУСАЛКА

(ПОЕМА В НАРОДНОМУ СТИЛІ)

1

Коло річки, у садочку Маленька хатина, – У хатині чорнобрива Молода дівчина. Щовечора, як зіронька До місяця сходить, Молодая дівчинонька В садочок виходить. Тож виходить сама з хати У ясную нічку, – А тим часом козаченько Перепливе річку, Як приверне к бережечку, Човничок прив’яже, – Уклониться дівчиноньці, «Добривечір» скаже. По садочку собі ходять, За руки візьмуться, Розмовляють та радяться, Коли поберуться. «Ой коли ж ми поберемось, Дівчинонько-роже?» – «Уосени, козаченьку, Як бог нам поможе!..» У коханій розмовоньці Швидко ніч проходить, Блідне місяць, гаснуть зорі, І сонечко сходить… Сіда хлопець у свій човник Та бере весельце; Стиснув ручку, махнув веслом: «Прощай, Ксеню, серце!»

2

Осінь надходить, літо минає, Вже ж за дівчину козак не дбає. Вже старостоньки скрізь походжають, Ксенину ж хату вони минають. Йдуть до сусіда в новую хату, – Сватають в його дочку багату!.. Чує Оксеня смутну новину, – Що свата милий іншу дівчину; Уже сьогодні їх заручають, А через тиждень і повінчають… Наче байдужа дівчина ходить, – Вийде ж в садочок та й сльози ронить. Рушнички шиті лежать у скрині, Вже не клопочуть вони дівчини! В журбі та в тузі тиждень минає, По селу ж ходить та «молодая», У кожду хату вона вступає, На дівич-вечір дружок збирає, І до Оксені заходить в хату, – Тож на весілля її прохати: «Прошу, сестрице, тебе, голубко, За старшу дружку до мене, любко!» – «Не можу, серце!.. я б і радніша; За дружку в тебе хай стане інша». «Отак, сестрице! отак мовляєш! Певне, мене ти більш не кохаєш!» – «Не гнівайсь, серце, за мої речі… Прийду сьогодні на дівич-вечір! Тебе, сестрице, я не забуду, – За старшу дружку у тебе буду». (Згодилась, прийде, хоч тяжко дуже. Вдасть перед милим, що їй байдуже). Йде молодая весела з хати, – Смутна Оксеня випроводжати…

3

У суботу в молодої Та великий збір, То ж сходяться подруженьки До неї у двір. За столом вже молодая Сіла на посад, На лавочках всі дружечки Посідали вряд. Старша дружка жалібної Почина співать, – Виспівує і на очах Слізоньки тремтять. «Червоная калинонька, А біленький цвіт; Ой чи не жаль тобі, Галю, Молоденьких літ?..» «Ой час-пора, отець-мати, Поблагословить, Ой час-пора

молоденькій Та гіллячко звить!» І гіллячко, і віночок Вже вити пора, А іще ж то барвіночку Для вінка нема. Старша дружка по барвінок Додому піде, Бо кращого барвіночку Немає ніде. Пішла з жалем дівчинонька Та у свій садок, Щоб нарвати барвіночку Іншій на вінок; Рвучи його, журливую Пісеньку співа, За сльозами ледве може Вимовлять слова: «Барвіночку мій хрещатий, Зелений, дрібний, Ой, я ж тебе викохала, Хороший, рясний! Я ж садила, поливала Тебе навесні, Я ж думала, на віночок Здасися мені! Здався тепер, барвіночку, Не мені, другій, – Бодай би зсох, бодай зов’яв, Барвіночку мій!..» Тож нарвала барвіночку, Віночок звила, Походила по садочку, Над річку пішла. Подивилась у водицю На личко своє, Тихо, тихо промовила: «Горенько ж моє! Вродо моя хорошая, Нащо ти цвітеш? Без доленьки на сім світі Марне пропадеш! Нема щастя, нема долі, Лиш врода сама… І кохання зневажене, Дружини нема! Забув мене мій миленький, Іншу полюбив, І навіки мою долю Та й занапастив! То ж він завтра із другою Піде під вінець… А я собі під водою Знайду вже кінець!» Промовила теє слово, Стала на горбок… Нема, нема дівчиноньки, Лиш плавле вінок.

4

Вже ж минуло з того часу Аж три довгі роки, Як втопилась дівчинонька У річці глибокій. Гуля всюди тая слава, Та вже перестала, А дівчина під водою Русалкою стала. Та не має русалонька І там супокою: Не втопила свого лиха Навіть під водою! Чи таночок з русалками При місяцю водить, То все їй той козаченько З мислоньків не сходить. Або сяде, чеше коси У темному гаю, Її ж думка круг хатини Милого витає. Всі русалки, мов рибоньки, Веселії грають, А у неї завжди хмари Чоло укривають. Тільки ж то їй і розваги, Як молодик зійде, – Проти хати миленького На бережок вийде; Вийде, ходить по бережку, Тихенько співає, Чи не вийде милий з хати, – Усе виглядає. А як зайде місяченько, Почина світати, – Тихо пливе русалонька В підводні палати.

5

Як навесні починає Крига розтавати, Збираються русалоньки До моря гуляти. Пливе з ними і дівчина Гуляти до моря, – У чужий край, у далекий, Тікати од горя… Не втече пак! ніщо її Вже не розважає, Навіть і там, в чудовому Південному краю. Її сестри на дні моря По пісочку ходять Шукать перлів та коралів, І таночки водять. Веселії, безжурнії Ті легкі таночки! То граються із рибками, То роблять віночки; Вона ж сидить геть окремо, До їх не вступає, Та безкраї свої думки Думає, гадає. Дожидає, коли з того Хорошого краю Повернуться русалоньки До рідного гаю. Діждалася, вертаються Русалки додому В темну нічку, серед бурі, Блискавиці й грому. Та й у серці в русалоньки Спокою немає, – І грім отой немов її Трохи розважає. Вернулася, а тим часом Вже й літо настало, А там жнива, бо і жито Поспівати стало. І виходить русалонька В поле виглядати, Чи не вийде її милий На лан жита жати. Вийшов милий з дружиною На лан жито жати, І дитинку під копою Положили спати; А сами серпи побрали І постать займають, Та вдвох собі лагідненько, Любо розмовляють. Русалонька на ту пару Тільки подивилась, Змінилася у личеньку, За серце схопилась; Потім знову подивилась, Промовила тихо: «Побрався ти, козаченьку, Та на своє лихо! Не завжди там буде щастя, Де твоя хатина, – Зостануться сиротами Жінка і дитина! Будеш знати, козаченьку, Як русалка любить, Скоро ж тебе те кохання З сього світу згубить!» Те мовляла, одпливала У свої палати І милого не ходила Більше виглядати…

6

Стала слава на все село, Стали поговори, – Все за того козаченька, Що чорнії брови. Ой казали, говорили По всім селі люде: «Та вже з того козаченька Нічого не буде! Як день божий, смутний ходить Та думку гадає, Та щоночі йде над річку, До темного гаю». Славлять люди – і дружина Журиться, бо знає, Чого милий у гай темний Щораз доходжає. То в гай ходить, то в садочок, Де жила дівчина; Бачить мила й знає добре, Чия то причина… Не вважає козаченько На ті поговори, В його серці туга в’ється Та лютує горе. Пішов якось у садочок У місячну нічку, Походив там коло хати, Потім в гай над річку. Пішов, ходить бережечком Та думку гадає, Все дивиться на річеньку, Очей не спускає. В той час вийшла русалонька Трохи погуляти, Потім сіла коло річки Косоньку чесати; Побачила козаченька, Неначе зраділа, Усміхнулась, – лиш на личку Щось дуже збіліла. Ходить смутний козаченько Та думку гадає, А русалка чеше коси Та пісню співає: «Любий козаче, чого ти ходиш Смутний по темному гаю? Слухай, козаче, пісню русалки, – Тож я для тебе співаю! Ой чи забув ти, серце-козаче, Пісню, що мила співала? Ой чи забув ти тую дівчину, Що тебе вірно кохала? Коли забув ти, – чого ж ти ходиш, Дивишся пильно у воду? Наче шукаєш у тій водиці Згублену милую вроду! Ох не забув ти, серце-козаче, Пісні, що мила співала! Ой не забув же тої дівчини, Котра так щиро кохала!.. Як не забув ти, – ходи до мене! Я твоя першая мила! Зраду забуду, любити буду Тебе, як перше любила! Я вже не тая, що була перше (Лиш не забула кохати!), – Я вже русалка – і під водою Маю осяйні палати. В мене палати кращі од царських, Із дорогого кришталю, В мене віночок з чистого злота, З перлів дрібних та коралю: Все те для тебе дам я, козаче, Тії палати й віночок, Всіх зберу подруг, будем для тебе Легкий водити таночок. Любий козаче, йди ж ти до мене! Я твоя першая мила, Зраду забуду, любити буду Тебе, як перше любила!» Козак слуха тую пісню, Слуха, умліває, – А русалонька до нього Руки простягає. Біжить милий до русалки, Та й не добігає, Бо із річки – русалочок Юрба випливає; Обступили козаченька, В гаю залунало, – Наче крик, неначе регіт, – Далі тихо стало… Тихо, тихо з неба світить Промінь місяченька, Сидить тая русалонька Біля козаченька. Похолонув козаченько, Не чує, не баче, Як над ним його кохана Вбивається, плаче: «Чи се ж тії карі очі, Що я цілувала, Чи се ж теє біле личко, Що я милувала? Ой чи се ж той козаченько, Що я виглядала? Вже ж не гляне він на мене, – Дарма виглядати! Вже ж моєму миленькому Світу не видати! Не озветься до своєї Любої дівчини – Він німий лежить, холодний З моєї причини. Ой забула б я, мій милий, І горе, і зраду, Лиш устав би ти до мене, Дав мені пораду! Нещаслива годинонько, Що ж я наробила? Ой нащо ж я свою долю Та й занапастила!» І знов тихо, з неба світить Промінь місяченька. Ломить руки русалонька Біля козаченька.

[Волинь, с. Колодяжне. 1885 p., 6 грудня]

САМСОН

(На біблейську тему)

1

Кому се так квітками, та вінками, Та віттям гордеє чоло вінчають? Кого то співами веселими й танками Ізраїльські дівчата зустрічають? То йде Самсон, веде потужні лави З кривавого страшного бойовиська; Він залучив собі багато слави, – В сей день розбив він філістимське військо. І бачить він: там під горою в далі Стіна його господи забіліла, Йому назустріч, у жіночому околі, Іде його хорошая Даліла. Стрункий, високий стан, мов пальма в гаю, Мов у газелі, ясні очі чорні У філістимлянки; її з рідного краю Взяли Самсона руки непоборні. Вона веде його з собою у палати, Провадить щиру, любую розмову; Що перемогу славную волів послати, Вона уголос вихваля Єгову. Самсонові дивні здались слова дружини, І він спитав свою Далілу любу: «За теє дякуєш ти бога сеї днини, Що він послав твоєму люду згубу?» «Чужа для мене мого люду доля! Твої для мене стали рідні люде! Твоя, Самсоне, лиш єдина воля Для мене завжди наймиліша буде! Для тебе відцуралась я родини! Хоч би збулася я і батька, й брата, – Кохання нашого щасливії години Були б для мене милая заплата!» «Даліло, мила, за твоє кохання Чим можу я тебе надгородити? Скажи, повідай, моя зоре, те бажання, Хоч би загинуть – мушу я вволити!» «Не хочу, милий, я твоєї згуби! І за любов любові лиш бажаю: Щоб не таїв від мене ти нічого, любий, І щоб усе сказав, що я тепер спитаю». «Даліло! більш, як я, – любить ніхто не може! Яка ж у мене є від тебе таємниця?! Питай! Клянусь тобі у тім на ймення боже, Скажу тобі я все, – ти дум моїх цариця!» «Отож тебе тепер я запитаю, Коли ти дав мені ту обіцянку милу: Чи завжди, як тепер, ти був найдужчий в краю, І звідки маєш ти таку велику силу? Я ще дівчиною була в своїй оселі, Як слава йшла про тебе поміж нами, Тоді ти ще отам у лісі, коло скелі, Пас батьківські стада із пастухами. Мовляли, йшов якось ти гаєм темним з дому, Без зброї у руках, без сагайдака, – Аж ось в гаю від реву, мов від грому, Звірина й птиця затремтіла всяка. Рикаючи й трясучи головою, Спинився лев біля тебе близенько, – Ти ж необорною схопив його рукою Й надвоє розірвав, мов козеня маленьке. А потім, – пам’ятаєш ту годину? – Наш люд напав на вашу Палестину, Тоді надію у тобі єдину Ізраїль мав – і ти обороняв країну. Та далі вже несила боронитись Вам стало, – почали вже знемагати; Пообіцявся ж ворог відступитись, Як згодиться твій люд тебе віддати». «І згодивсь я, бо люд почав благати, Щоб визволив! Хвиль скілька я вагався, А потім дужі руки дав собі зв’язати І сам в неволю ворогам віддався. Як привели мене у стан ворожий І я почув, як вороги знущались, Я розгнівивсь тоді, в мене вступив дух божий, Мов льон горілий, пута всі розпались. Після схопив я щелепи ослині, Що коло мене там лежали долі, Багато ворогів поклав я до долині, Котрі ж зостались, розігнав по полі». «Скажи ж ти, звідки сила та безмірна, Що рівної нема їй в Палестині? Ти обіцяв, – обітниця хай буде вірна! Тепера мусиш ти сказать дружині!» «Ні, милая, лиши своє бажання! Не можу я тобі відповідати: Не відповім нікому я на те питання, Хоч би питала в мене рідна мати». І мовила хорошая Даліла, Схиливши голову на руку гарну: «Казав, що все вволиш, про що б я не просила.. Питаю ж я таку дрібницю марну!..» Самсонові докірлива та мова У серці тяжко, гостро віддається, І хоч не мовить він коханій ані слова, Та звага твердая вже подається… Вона ж вмовля його лагідними речами І прилуча до пестощів благання. На личку усміх ясний бореться з сльозами, Що сяють в очах, мов роса порання. Перед сльозами і благанням ревним Холодна втримливість, як віск, розтала, – Самсон зняв річ до неї голосом непевним, І таємничо мова залунала: «Ти хочеш знати, звідки моя сила… Тож знай: я богом змалу був обраний, І вже в той день, як мене мати породила, Я назореєм божим був названий. І кучерів моїх ще з того часу Холоднеє залізо не стинало, І завжди я носив святую ту покрасу, І святобливість то мою з’являло. Мій волос має силу превелику, Мене не подола весь люд ворожий, Хоч би його зібралось тут без ліку, – Бо надо мною дух витає божий! Коли б хто міг ті кучері обтяти, Не вдержав би в руках я й меч булатний; Тоді зломить мене й маленькому дитяти Було б не тяжко, – я б лежав безвладний». Скінчив, умовк і зсунув брови темні, Немов картавсь, що видав таємницю; Та швидко залишив картання ті даремні, Як глянув на Далілу-чарівницю. Вона його так любо пригорнула, В очах такая щира втіха грає, Від чого ж тая радість спалахнула, Самсон того не відає, не знає!.. О горе, горе, краю палестинський! Чи знаєш ти, яка тобі недоля? Зрадіє ворог твій, люд філістимський, Бо полягла твоя і влада, й воля! Самсон, заступник твій, надія та єдина, Відкрив чужинці свою міць таємну, Розмовою та поцілунками дружина Зняла заслону з таємниці темну. Від боротьби й від щастя утомившись, Заснув Самсон – і голову думливу Склонив до милої; вона ж, схилившись, Вчиня над ним подію ту зрадливу: Рукою пестить кучері ті чорні, А в другій гостреє залізо має, Одною кучері до себе любо горне, А другою їх з голови здіймає. І підняла з волоссям руку білу, Після на діл покраса пишна впала, – Тож гордую, непереможну силу Рука підступна жінки подолала! «Вставай, Самсоне! Вороги на тебе!» – Покликнула зрадливиця Даліла, Він встав і глянув сміливо навкруги себе, – Не знав, що згинула вже його сила. Як приступили філістимські мужі, Тоді побачив він свою оману. Вони йому зв’язали руки дужі І повели його до свого стану. «Прощай, Самсоне! – крикнула зрадлива. – Ти думав, що для тебе я забуду Родину? Ні! Ти гинеш, – дяка се правдива Від мене за погибель мого люду!» Самсона у кайдани закували, З його недолі ворогам забава! Самсону очі ясні повиймали, – Плач, люд Ізраїля! В темниці твоя слава!

2

В темній темниці, в кайданах закутий, Сильний колись-то Самсон той сидить, Тяжкую думу гада – й незабутий Жаль його серце знебуле гнітить. Тяжко Самсон проклинає Далілу, Що без вагання згубила його, Жалує тяжко на себе, що силу, Славу віддав і себе самого – Та за кохання єхидне, нікчемне… Серце так рветься! Та нащо той жаль, Нащо ті сльози, картання даремне? Помста лиш може вгасити печаль! Помста… Де ж сила його молодеча?.. Він же і зброї в руці не вдержить, Не підійме навіть гострого меча, Сили немає! Невже буде жить Тая підступниця? Ні, хай сконає! Єсть же на небі ще правда свята, За що ж із ним його люд погибає? Боже, що винна країна ота?.. Гине безславно Самсон в самотині, Серцем же рветься свій люд визволять. Люд у полоні тепер, на чужині, Легко було ворогам подолать Край Іудейський, його боронити Нікому стало, – в неволі сумній Той оборонець, він лихом прибитий, Він не поможе країні рідній! Він у темниці, в кайдани закутий, Тяжко картаючись серцем, сидить, Жаль нерозважений, жаль незабутий Серце знебуле і рве, і гнітить.