Поезіі, що не ввійшли до збірок
Шрифт:
Невже ж се мука? Се батьківський гнів!
І чи лиш гнів? Ох, ні, не гнів - любов!
Любов батьківська накладає пробу,
Кує його в кайдани лиш на те,
Щоб прикувать до себе! Він постиг,
Що дужче пута ті болять вітця,
Аніж його; що лиш натуга крайня
Держить ту хмару на чолі батьківськім.
Держить печать мовчання на устах;
Що батько гірко плаче за дверми:
Що там, у мармуровім гінекеї,
Сумує Сільвія. Любов, любов
Була його найтяжчою
В’язала, окружала і тіснила
Його. В тих путах чиж він міг себе
Вважати мучеником, де, противно,
Він мучив сам? І той глибокий, лютий
Таємний біль, котрий почув він вперве
У лісовій яскині, все змагавсь
І гриз його, і кров його сушив.
І, мов оса влізлива, ненастанно
В ушах його бриніла сумовита
Та пісенька паннонського раба.
Не раз вночі зривався він, клякав
І, дзвонячи кайданами, молився,
Щоб спас господь його з тих пут, з тих мурів,
З обіймищ тих могучої любви.
Бажання волі в самоті, в пустині
Якимсь туманом налягло на нього, -
І накипала в серці злість на все,
Що лиш людей нагадувало; злість
Страшний осад лишала в нім - ненависть!
І він почав роздумувати, як
Зробитись вільним? Те, на що б вперед
Не був пішов ніколи, - наплило
Йому тепер немов само собою:
Підступна хитрість! Дай, підладжуся
Під волю їх! Щоби здобути небо,
Здобуду вольну волю уперед.
І перший раз за час свої неволі
Він лід мовчання проламав. Коли
Отець приніс їду йому і воду,
Він, ставши смирно перед ним, сказав:
“Мій тату!”
Сильно стрепенулось серце
У батька, судорожно задрижали
Уста його, і бачилось: туй-туй
З очей старечих триснуть ясні сльози,
І бачилось, що він готов в тій хвилі
На шию сина кинутись, і плакать,
І цілувать його за сам дрібний
Дар голосу й батьківського ім’я.
Але Валентія лице було
Спокійне, зимне, ба, понуре навіть,
З немилим виразом покори тої,
В котру маскуєсь гордість; вираз той
Відразу остудив батьківську радість
“Чого тобі, мій сину?” - він сказав.
“Священика християнина. Я
Хреститись хочу”.
Хмара залягла
На батьковім лиці, та лиш на хвилю.
Бо він, хоч давніх сам богів державсь.
Не був, протеє, ворогом христян.
Противно, майже всі його раби
Були христяни і могли свобідно
Справлять
Він знав чимало й вольних християн
І з многими дружив. Була се
Пора спокійна, - літ кількадесят
Не чуть було про гонення ніякі,
А гоненням він був зовсім противний.
Щоправда, дуже не любив він тих
Фанатиків, аскетів християнських,
Що, перекручуючи чисту й світлу
Науку вчителя, робили з неї
Страшну підойму тьми і забобону,
Ненависті до світу і людей.
Тих не любив він здавна вже за їх
Безмірну глупу гордість, за зухвальство,
З яким самі на себе накликали
(І на невинних других християн)
Катуші й смерть, з яким не раз прилюдно
Оскорблювали власті і богів.
Але тепер ненавидів їх він,
Бо бачив, ясно бачив, що вони
Звели на темну ту, страшну дорогу
Його єдине, любеє дитя.
І з ними враз готов був проклинати
Всіх християн і бога християн.
Тому на згадку про священика
Християнина так понуривсь він.
Но швидко випогодилось лице
Його. Він знав, що скоро раз Валентій
Рішивсь хреститись на християнина.
То краще не противитись йому,
Не дратувать недужої душі.
(А що душа його тепер недужа,
О тім і хвилі він не сумнівавсь).
Та інша ще, щаслива думка блисла
В душі його: ачей же християнський
Священик зможе загоїти рану,
Котру задав аскет? Ачей поможе
Знов поєднать Валентія з життям?
Він знав священика такого! Блисла
Надія щастя в батьковій душі,
І блиск її розлився по обличчю.
“Нехай і так. Сповню твоє бажання!” -
Сказав отець і вийшов скорим ходом.
Жив в Римі десь, в далекім закаулку,
У власнім домику муляр учтивий
Памфилій, визволений раб, грек родом.
Що був письменний, правий, добродушний,
То й вибрала громада християнська,
В тій часті міста зложена з убогих
Ремісників, його на ієрея,
І посвятив єпископ по закону.
Він був жонатий, трьох синів дорослих
І три дочки мав, жив не зовсім вбого
І був з практичних, тихих тих людей,
Що раді раз здобутій вищій правді,
Але ще більше раді, сли ту правду
Спокійно, мирно можуть визнавати.
Ніколи мученицького вінця
Він не бажав; що боже - радо богу,
Але що людське - людям признавав.
Дітей ховав у боязні господній,
Але й не в меншім послусі батьківськім,