Поезії

Франко Иван Яковлевич

Написано д[ня] 27 мая 1895 р., досі не дру­ко­ва­но.

МОЇЙ НЕ МОЇЙ

Поклін тобі, моя зів'яла квітко, Моя розкішна, невідступ­на мріє, Останній се поклін! Хоч у жит­тю стрічав те­бе я рідко, Та все ж мені той спо­гад сер­це гріє, Хоч як бо­лю­чий він. Тим, що ме­не ти к собі не пус­ти­ла, В моїх ти гру­дях зглу­ши­ла і вга­си­ла Любовний ди­кий шал, Тим ти в душі, сумній і оди­нокій, Навік впи­са­ла яс­ний і ви­со­кий Жіночий іде­ал. І нині, хоч нас ділять до­ли й го­ри, Коли на ду­шу ля­жуть злії змо­ри, Тебе шу­ка ду­ша, І до твоєї груді при­па­дає, У стіп твоїх весь свій тя­гар ски­дає, І го­лос твій весь плач її вти­ша. А як ко­ли у сні те­бе по­ба­чу, То, ба­чит­ся, всю злість і гіркість тра­чу І ви­ки­даю, мов га­дюк тих звій; Весь день мов щось свя­те в душі лелію, Хоч не лю­бов, не віру, не надію, А чис­тий, яс­ний об­раз твій.

(1898)

МІЙОВІ ЕЛЕГІЇ

I

Весно, ти му­чиш ме­не! Роз­си­паєшся сон­ця промінням, Леготом теп­лим пес­тиш, в сині прос­то­ри ма­ниш! Хмари вов­нисті, не­мов ті клу­боч­ки, шпур­ляєш по не­бу І, мов шов­кові нит­ки, дощ із них теп­лий снуєш. Сірую груд­ку з землі ти підки­неш під не­бо бла­кит­не, І в жай­во­рон­ко­ву трель груд­ка роз­сип­леться вмить. Ти жу­рав­ли­ним клю­чем на­вер­таєш нес­терп­ную ту­гу, Мрії про вольний простір, щас­тя да­ле­ке моє. Ти ле­бе­ди­ним кри­лом криш­та­левії хвилі ско­ро­диш - Чую їх плеск аж у сні на ла­зу­ровій ріці. Бачу, як чай­кою ти ко­ли­хаєшся над гли­би­ною, Як над ши­ро­ким Дністром гнеш­ся ло­зою к воді. Весно, ти му­чиш ме­не! Міліона­ми кольорів, тонів, Ліній і творів кри­чиш: во­ля, і рух, і жит­тя! І, мов без­сильне стеб­ло в бист­ри­ну ту, ти рвеш мою ду­шу, В серці зів'ялім, черствім бу­диш нові по­чут­тя. Будиш ба­жан­ня, яким не спов­ни­тись; освітлюєш пуст­ку; Ніжно гой­даєш в гілках оса­мотіле гніздо; Пильно схи­лив­ши ли­це, роз­ду­ваєш по­гас­ле ог­ни­ще; Свистом від гаю зо­веш, на­че мій друг мо­ло­дий. Ні, не мені вже гу­лять по тім гаю, мій дру­же-со­ко­ле! Ні, не мені вже зай­цем в зе­лень па­ху­чу ни­рять! Серце тріпо­четься ще, і у груді кров б'ється живіше, Та на­посіли літа, да­вить жит­тя тя­го­та. Мрії бе­зумні, не­мов той та­бун, виг­ра­ва­ють по по­лю, Гриви на вітер, і ржуть, дзвінко ко­пи­та­ми б'ють. Ах, та се мрії, чут­тя лег­кок­рилі, бар­вистії діти, Але твер­да їх ру­ка в по­во­дах цуп­ко дер­жить. Хвилька - і ляск ба­то­га, і жорс­то­ке, по­ну­ре "ніко­ли"… Праця! І чар весь ми­не. Вес­но, ти му­чиш ме­не!

II

Бачив ри­су­нок я десь - і за­був уже, де йо­го ба­чив, Чий то ри­су­нок був - Бекліна чи Мей­соньє. Мушля пер­ло­ва - то віз, а ме­те­ликів чвірка - то суп­ряг, Два амо­ре­ти малі - то два по­го­ничі їм. Пурпуром, зо­ло­том і ізма­раг­дом, сапфіром на­би­тий, Стелиться геть у безмір кру­то ве­сел­ча­ний шлях. Поле вни­зу, неп­ривітна стер­ня, то­горічне бу­дяч­чя, Пара ху­дих шка­пе­нят тяг­не, зігнув­ши­ся, плуг. За плу­гом, згорб­ле­ний теж і спотілий, орач пос­ту­пає, Тисне чепіги грудьми, істи­ком ски­бу тру­ча. Та вже спи­ни­ли йо­го амо­ре­ти, вже тяг­нуть за по­ли, Просять і тяг­нуть, ма­нять в поїзд пер­ло­вий сідать. З ост­ра­хом бідний орач по­зи­ра на не­зо­ра­ну ни­ву, На ко­не­ня­та свої, на мо­золі на ру­ках. Але но­га вже са­ма підня­лась і не слу­ха роз­суд­ка, Так і здається - трем­тить в поїзд пер­ло­вий сту­пить. Весно, се твій екіпаж! І твоя се ви­на, ко­ли сер­це Ще раз роз­су­док зла­ма, ще раз зо шля­ху збіжить. Так усміхаєсь йо­му про­ме­няс­тий той по­лет Ікарів, Навіть Іка­ра судьба не на­ля­кає йо­го.

III

Ні, амо­ре­ти, мені за по­го­ничів ви вже нез­далі: Надто ви, хлопці, палкі, над­то в їзді нет­ривкі. Надто бур­ливі у вас по­ри­ван­ня: раз блисків, по­жежі, А за хви­ли­ну вам бур, громів і тру­су да­вай. Надто, го­луб­чи­ки, ви па­те­тичні, засліплені тро­хи В своєму влас­но­му "я". Се не до ла­ду мені. Я вже ста­рий мо­реп­лав, як сма­ку­ють ті гро­ми і бурі, Знаю док­лад­но! Не­хай ро­бить собі їх Зе­вес! Досвідний ну­рок із ме­не: що в влас­но­му "я" там таїться На бо­ло­тис­то­му дні - знаю, го­луб­чи­ки, й се! Черепи стов­че­них мрій, кістя­ки не­оп­рав­да­них планів, Зломки дрібних по­жа­дань, тру­пи об­ман­них надій. Ах, а крім то­го, гидкі сли­ма­ки са­мо­любст­ва, ме­ду­зи Зависті, хро­би гри­зот, ке­фа­ло­по­ди підлот. Ні, амо­ре­ти, не вас за по­го­ничів взять я ба­жаю: Сонце, по­го­ду люб­лю, ясність і радісний сміх. Хай уже луч­че дідусь, сміхот­во­рець отой бо­ро­да­тий, Супряг ле­тю­чий же­не, зо­ло­то­сяй­ний гу­мор. Нам ні по­що поспішать - не вте­че від нас чор­на мо­ги­ла; Нам ніко­го прок­ли­нать, нам ніко­му до­ко­рять. Пристрасті в нас уляг­лись, ско­роспілки ілюзій об­па­ли, З ран, що жит­тя зав­да­ло, ще хіба шра­ми бо­лять. Та з життьової борні ми не вий­шли каліка­ми: сер­це Не віду­чи­лось лю­бить, іскри не згас­ли в очах. Нумо ж, діду­сю! Ха­пай за ті по­во­ди, з про­ме­ню ткані, На ро­ман­тичнім візку в край ре­алізму май­нем! Сонцем маєвим не­хай на­ше сло­во заб­лис­не, заг­рає, Жаль наш маєвим до­щем хай на ла­ни ка­по­тить. Наша лю­бов, мов маєва по­го­да, хай гріє-го­лу­бить, Гнів наш хай бу­де мов грім, що лиш міазми вби­ва, Але не­на­висть гонім і зневіру да­ле­ко від се­бе! Біль наш і сумнів на сміх, слізьми об­ли­тий, змінім.

В АЛЬБОМ П[А]НІ О.М.

У без­сон­ну ніченьку, Де сум - твій то­ва­риш, Скільки пе­ре­ду­маєш, Скільки пе­ре­ма­риш! Всі про­житі ра­дощі, Всі про­буті му­ки Йдуть, мов тіні тихії, Держачись за ру­ки. Йдуть, сміючись, пла­чу­чи - Не о влас­них си­лах, - Мрія-бо туж­ли­вая Їх не­се на кри­лах. Та мені в борбі важкій З тем­ни­ми дум­ка­ми Навіть у країну мрій Шлях заріс тер­на­ми.

Криворівня, дня 24 серп­ня 1902.

ХОДИТЬ ТУ­ГА ПО ГОЛІЙ ГОРІ...

Ходить ту­га по голій горі, Як ту­ман по до­лині, Сіє мрії й ба­жан­ня свої По ши­рокій пус­тині. Розлітайтеся, мрії мої, Будякове насіння, А де стріне­те сер­це жи­ве, Запускайте коріння! Запускайте коріння ціпке Аж у сер­це до грун­ту, Проти плісені, сну, мерт­во­ти Кличте ду­ха до бун­ту.

СІЙТЕ БІЛЬШ

I

Посіяли трішки - та й страш­но: Чи зійде?..чи ще присіва­ти? Та сійте ж!
– ми­нає по­су­ха - Не дур­но ж тим хма­рам сну­ва­ти… Не дур­но ж так до­щи­ком пах­не… Он хма­ра згу­щається чор­на, Край не­ба весь ско­ро об­гор­не.., От блис­кав­ка блис­не і грім як не трах­не! Не дур­но ж так до­щи­ком пах­не!

***

Та хай би ж ся хма­ра і дур­но прой­де, Нова після неї сильніша прий­де: Не дур­но ж по не­бу тим хма­рам сну­ва­ти… Не бійтесь, не бійтесь іще присіва­ти!

II

Ой, як ма­ло, як ма­ло прос­ну­лось! Хай би мо­ре скоріш ско­лих­ну­лось! Якби зміг да Пе­ру­ном я за­раз же ста­ти, В од­ну мить зміг жит­тя б роз­бу­дить! Якби зміг в свої ру­ки всю си­лу зібра­ти, Що в вас сон­ною й досі ле­жить - Одна мить… Я б при­му­сив вас жить!

ПАТРІОТ

Усе я бист­ро вид­жу, Все оп­люю, все збрид­жу, Все сква­шу, все розст­рою, Всіх гіркістю на­пою. Де тре­ба, влізу в ду­шу, Де схо­чу, честь на­ру­шу, На кож­до­го подвір'я Посію не­довір'я, На кож­до­го підсіння Положу підозріння - І все те, все бук­вально, Я вчи­ню так фор­мально, Спокійно, і при­лич­но, І вповні ме­то­дич­но, Що все уй­ду скан­да­лу, Не нюх­ну криміна­лу. А хто би мав охо­ту Назвать мою ро­бо­ту Яким по­га­ним сло­вом, Я су­дом го­но­ро­вим Йому прик­ру­чу ро­ги І чис­тий, без три­во­ги, Неначе пес за пло­том, Все бу­ду патріотом.

Писано 1906 р.

ЗОНІ ЮЗИЧИНСЬКІЙ

Не мов­чи, ко­ли, гор­до пи­ша­ючись, Велегласно брех­ня го­мо­нить, Коли, го­рем чу­жим утіша­ючись, Зависть, на­че оса та, бри­нить, І си­чить кле­ве­та, мов га­дю­ка в кор­чи, - Не мов­чи! Говори, ко­ли сер­це твоє підіймається Нетерплячкою прав­ди й доб­ра, Говори, хай слів твоїх ро­зум­них жа­хається Слямазарність, без­дарність ста­ра, Хоч би ушам глу­хим, до німої го­ри, - Говори!