У хвилю задуми стає перед мноюТе сковане людське нужденне життє,Стає могилов темною живоюІ важким стогнанням серце моє рве.І холод смертельного болю й розпукиСтиска моє серце, затемнює світ;Безсильні, безрідні опадують руки,Життя зав'ядає, мов в студені цвіт.Усюди, усюди, де око лиш гляне,Де звернеться вухо, все чути однуВідвічную пісню: ой життя погане!А як би направить, ніяк не збагну!Учені говорять: "Давно ми се знаємІ знаємо навіть причини біди,Ба навіть віддавна працюєм, стараєм,Щоби кінець лиху зробити! Зажди!Невдовзі побачиш сам чорне на білім,Облічене цифрами все до цяти, -Будущого пітьму ми світлом розвієм,Всім буде вигідно та весело йти!"А прості говорять, - ні, прості нічогоНе кажуть, мов мови немає у них, -Лиш стогонів много і сліз гірких много,Зневір[и]
та смертей і болів страшних.Вони навіть, бідні, ніколи не взнаютьПро вас, щирі душі, що стелите путьНовим поколінням, - стогнучи вмирають,До царства будущого, знать, не ввійдуть!Хоч радують душу знання та науки,Та тяжко ж то бачить голодне дитя,Чуть сотень стогнання і тисячів мукиТа пісню відвічну про горе життя.
Написано д[ня] 19 цвітня 1878, досі не друковано.
АХ, КОБ Я БУВ МУЗИКАНТОМ...
Ах, коб я був музикантомІ тоном рядити умів,То я б твої сльози перловіНа музику всі перевів.Слова твої, серце кохане,То був би сумний полонез,А тьохкання серця - шнельполька,Що бурею тактів іллєсь.А погляд очей твоїх ясних,То був би кадриль чарівний,Твої ж поцілуї гарячі,То вальцер безумно-шумний!Та що ж, я не музик, не вміюТворити чудних образів,Лиш знаю, що ми цілувалисьСеред ялицевих корчів.
1880
ЗНОВ РІК МИНУВ. ЗНОВ КРОК ОДИН ВПЕРЕД...
Знов рік минув. Знов крок один вперед ступило всім нам дорогеє діло, і хоть збільшився людовладців гнет, ми дальший крок підем робити сміло, і як гора не спинить вихру лет, не спинить тьма, щоб світло не зоріло, так гніт, надсилля ані самоволи бойців за волю не зжене із поля. Знов рік минув! При вході в рік новий погляньмо взад, на те, що ми пробули, згадаймо, браття, кождий крок кривий, всі помилки, що важко промайнули, і кождий вдар нещастя громовий, і сли з нещасть пробутих ми здобули на дальшу путь собі живу науку, то в них найдем будущих вдач поруку. Злічім і кождий луч нового світла, що прояснив наш розум в рік отсей! І кожда в нім хвилина, що огріта сердечною любвою до людей, і кожде слово братнього завіта, і чесне діло, й ясний взгляд очей - се скарб живий! Щаслив, хто в жизні пути багато сього скарбу вспів здобути! Злічім, брати, і тих борців за волю, що сей рік в бою правім полягли, вшануймо пам'ять їх святов сльозою і на политій кров'ю їх земли за їх слідом, за провіднов звіздою ідім туди, куди вони ішли; хоть прийшлий рік і нам такую ж долю зготовить, сміло йдім в війні за волю!
В САМОТІ, ГРИЗОТІ...
В самоті, гризоті Давні сни золоті Розійшлись, розплились, Наче дим по лугах, І вже ти, як колись, Не являєшся в снах! І не раз в сумний час Гадка чорна летить: Що невже ж ти нараз Перестала любить? І не раз ми ся снить, Що горов надо мнов Сяє місяць блідий, Пахне свіжов травов, Ліс шумить молодий, Вдалі потік журчить, А довкола хрести, Другий ліс кам'яний. І здаєсь ми, що ти Тихо-тихо лежиш Під хрестом, під травов, І на місяць глядиш. Але ні, гляну знов - І твоє й не твоє Те могильне лице!.. Ні, не ти се лежиш Під хрестом, під травов!.. Ні, і не за тобов Я тут плакать прийшов! Се лежить тут моя Затолоченая, Схоронена любов!
ЕЙ, ДУМИ ЗОЛОТІЇ...
Ей, думи золотії,Насіння чисте,Коли ваш плід доспієІ воля блисне?..Глядіть, брати, довкола:Весна йде з неба!Не справлено ще поля,Як того треба;Не вкинено ще всюдиВ ріллю насіння,А се ще праця й трудиНа покоління!Хто сіє, той не заразЗбирає плоди,І овоч рве не зараз,Хто сад городить;А той, хто кров'ю власновЗливає нивуІ сіє в ню завчасноДумку правдиву,Чи може він жадатиТакого дива,Щоб завтра вже збиратиПо сівбі жнива?..
4/IV
ШЕВЧЕНКО І ПОКЛОННИКИ
Апостол правди і науки,Котрого ждав ти день по дню,Прийшов, простяг потужні руки, -І легіон ім'я йому.Но ті, що змаленьку кормилисьДум твоїх скорбних молоком,Що всьому світові хвалилисьТобою, с в о ї м співаком,Ті, як нового гостя вздріли,Позатикали вуха всі,А
то й в поліцію побігли,Низькопоклонники твої.
5/IV
ТИ ЗНОВ ОЖИВАЄШ, НАДІЄ!
Ти знов оживаєш, надіє!Світліє душа, молодіє…І серце живіше б'є в груди…О серце! О воле! О люди!До мої тюрми пораненькоЗастукала воля легенько:"Встань, сину, вже день далі буде!.."О воле! О серце! О люде!О воленько-мати, єдина,Завчасно збудила ти сина, -Тягяр ще лежить ми на груди…О серце! О воле! О люди!Тягар той ми віддих спирає,А руки ланцюг ми тримає, -Тягар се людської осуди…О воле! О серце! О люди!Но воля лиш шепнула слово,І я підіймаюсь наново, -Проч пута й тяжкі пересуди!О воле! О серце! О люди!
12/VI. Стрий
МЧИТЬСЯ БЛИСКУЧА КАРЕТА...
Мчиться блискуча карета,Гордо в ній дуєсь багач,Гуркотом своїм колесаЛюдський заглушують плач.Плач, що ріков безконечновЛлється колесам услід,Плач, що випалює довгіБорозди в лицях сиріт.Руку простяг до каретиСтарець-каліка хромий…"Пане, товариш твій давнійПросить о даток малий!Тямиш, у бою кривавімПоруч ішли ми оба…Спис, що влучав в твоє серце,В мойому тілі застряг!..""Проч, ти, влізливая жабо!" -Крикнув му згорда візник,Свиснув батіг… но зглушив тук каретиБолісний бідного крик.Тільки лице наболіле,Уст помарнілих складки,Тільки посивілий волос,Жили сухої руки.Голосу дрож хоровита,Наче тернина, в той мигВ серце встрягли багачеві, -Він не забуде о них!Серед гульні і утіхиМесником тихим, грізним,Серця пекучов грижеюСтануть вони перед ним.В любих родини обняттяхВраз він побачить на мигЗмінені лиця коханіІ - клеймо болю на них.Під час багатої учтиПогляд старечий, німийХвилями в серце заколе,Острий, мов ніж ледяний.В сні він часом му з'явиться,Старець обдертий, хромий:"Пане, товариш твій давнійПросить о даток малий".А коли в ложах пуховихСкону почнесь боротьба, -В хвилі послідній стрінутьсяДавні товариші вба.Ще раз уздрить ті уста він,Очі ті зсохлі, без сліз, -Но не заглушить вже стонуГрохіт каретних коліс.
23/I 1880
НЕ БІЙТЕСЯ ТЮРМИ!
(Сонет)
Не бійтеся тюрми, о други молодії!Не бійтеся тих пут, що на короткий часОбкручують, немов холодні чорні змії,Безсильне тіло! Що значить се все для нас?Бажається панам пограться трохи з нами,Бо бачать, що в тюрмі зовсім ми в їх руках,Ну і обвішають старими бренькачками,Щоб знати, як було в середніх ще віках.Ніщо для нас тюрма. Ми інші тюрми знаєм,Тверді, безвихідні, уперті та живі,І проти них, брати, борню ми підіймаєм!А в тій слабій, дурній, хоч кам'яній, тюрміМи бачим тільки страх панів і понімаєм,Що панство їх крухе, як мури ті німі.
Написано 1880 р., досі не друковано.
СУЧАСНА ПІСНЯ
Вона не забавка дитинна,Вона не мрія золота,Вона не ніжная, невиннаІ несвідуща красота.Вона не пестощі любови,Не вітру шум, не шепіт хвиль.Вона тверде, рішуче слово,Вна оклик духу голосний.Вна дзвін той, що народ скликаєВ добі нещасть до дружних діл,Потужна пісня бойовая,Защита серед граду стріл.Вона огнистая лучина,Що жару в серця долива,В машині поступу пружина,Непоборима і жива.Не в сріблі, злоті, оксамитіВона зближається до вас, -Вона робітниця і в світіСвою роботу зробить раз.Вна в серці криє біль пекучий,Но вна не вмерла ще проте,Вона жива, як люд робучий,В котрім все людськості життє.Вона горда і перед силовНіколи не зігне чола.Вна дуб потужний над могилов,Посеред хвиль бурних скала.Вна ясним оком заглядалаУ грудь відвічних поколінь,Століть громада проліталаПоперед нею, наче тінь.Вна горя людського страшногоНори гляділа з давніх літ,Вона боліла, мліла много,Заким на ясний вийшла світ.Тож не цурайтесь видом бідним,Нескладним гомоном її,А серцем щирим і свобіднимПрийміть і полюбіть її.Тож не цурайтеся, що стониЧасом крізь пісню ся прорвуть;Се ж серць терплячих міліониВ тій пісні дружним боєм б'ють.Прислухайтесь до того бою,До зітхань горя в чорній тьмі,Пригляньтесь до життя з любвою, -А ви полюбите й її.
