Похорон богів
Шрифт:
Королевичеві й на думку не спадало про Яна Усмошевця. Доброчин кисло посміхнувся:
— Виджу на тобі хрест...
Олаф мовив, що жодна людина ще не поверталася без хреста, побувавши в Царігороді.
— Я колись був.
Королевич не повірив:
— Ти? Коли?.. Й так і повертатися поганим? Ну, дарма. — заспокоїв він світлого князя. — Колись і ти будеш чіпляти хрест.
Оце саме найбільше й дратувало, бо світлий князь відчував, що не може навіть заперечити цьому неприємному для нього молодикові. Олаф стояв і дивився на сидячого
Шило само виткнулося з мішка. Якби цар особисто звернувся по допомогу, йому довелось би не тільки розплачуватися з київським столом, а й брати на себе обтяжливі зобов'язання. Олаф же ніхто. Доброчин тепер дивився на нього й думав, чи признається сам. Це була нагода остаточно порвати з тим королівським родом. Та Олаф побачив занесений над ним меч: певно, розгадав по Доброчинових очах і став каятися. Такий перехід од бадьорої самовпевненості до каяття й майже плазування змусив Доброчина замкнутись у собі, але все в світі мало межі; він не витримав і сказав:
— Не розпускай слину!
Олаф осів на стілець. Доброчин вирішив запитати, хоч усе знав і так:
— Для чого ти в це вплутався? — Олаф сопів у кулак. — Ти подумав, що ліпше мати справу з царем, бо той обіцяв спомогти тобі супроти твого діда? Жди, жди... Але я теж не дозволю стати в мене на дорозі. Ні тобі, ні Василієві-царю! Й подякуй Володимирові, що закинув за тебе, дурня, слівце, а то слід було б узяти тебе й опустити в поруб... Іди геть!
Олаф виходив боком і намагався вгадати з виразу Доброчинового обличчя — є якісь надії чи це вже кінець. Доброчин одвернувся до нього спиною. У світлого князя був ще один неприємний обов'язок на цей день, він гукнув з терема гінця й звелів привести малого воєводу Муромця.
— Грецьке сольство щойно прибуло, світлий княже, — сказав гонець.
Доброчин повагався й звелів іти по Муромця, сам же знову пішов до думної світлиці й заходився добирати слова, які мав сказати воєводі. Слова були всі до єдиного кострубаті й позбавлені ваги.
Муромець стояв у дверях якийсь розгублений, незграбний.
— Щось приключилося?
Доброчин з надією глянув на молодого богатиря, який то зчіплював, то розчіплював шестипалі долоні й хрущав суглобами, втупившись порожнім поглядом у ближнє вікно.
— Ратка, брата мого, потято. — нарешті сказав він, лише мигцем глянувши на світлого князя.
Доброчин з одчуттям мимовільного полегшення зітхнув. Це знімало з його плечей семипудову ношу: він мав повідомити Муромця саме про брата Ратка, який загинув у Булгарії — в січі біля не відомих і Доброчинові Траянових воріт. Про це в Києві дізнались тільки вчора.
Слова, що плуталися в Доброчиновій голові, були так само легковиті й нікчемні, й він лише сказав:
— Отже, вже знаєш...
Муромець кивнув, але було видно, що його бентежить не тільки це. Крім туги за померлим братом, в очах його було й ще щось таке, що скаламучувало священну тугу. Доброчин відчував: Муромець і сам бореться, але не може здолати в собі тих недоречних думок, які потьмарюють його журбу за братом. Молодість урешті взяла в ньому гору, й він сказав:
— Батько кажуть брати Я-анку...
— Це... Раткова жона?
Давній закон велів прийняти на себе жону й дітей померлого брата.
— Жона-а ж, — кивнув Муромець. — А той не велить брати братньої жони...
Доброчин скинувся:
— Хто?
— Отець Григорій. Каже, на тім світі горітимеш в аду-у. По-нашому значить пе-екло...
Доброчинові пригадалась подія шестирічної давнини. Це, здається, теж було чи не в листопаді, подумав він. Тоді Володимир узяв жону свого брата Ярополка. Так звелів стародавній закон, і нікому й на думку не спадало його знехтувати. Тепер Маріїн син Святополк дивився на Володимира вовченям, а Марія сичала гадюкою.
Доброчин сказав:
— Мусиш вибирати між батьком і отцем Григорієм...
— Вибирати? — стрепенувся молодий богатир. — А ти що ви-ибрав би?
— Дивися сам...
Доброчин віддав Муромцеві право самотуж розплутувати несподіваний клубочок, не сказавши «так» або «ні».
«Я вже роблю як хрестатий», — з невеселим усміхом подумав він, коли Муромець так і вийшов без відповіді, пригнічений горою нерозв'язних думок. Доброчин звелів гінцеві довідатися, хто прибув слом од грецького царя: клубок заплутувався дедалі дужче. Можна було б розрубати його й здобути відразу сто кінців, але Доброчин мусив терпляче розплутувати й далі. Мусив знайти єдино прийнятний кінець.
Сол виявився добре знайомий. Це був той самий архімандрит Грек Мудролюб, десь-то цар Василій пройнявся до нього повагою.
— З малим почтом нині прибув, пане базиліку архімандрите. — сказав світлий князь.
— Із товаром купця Дюка Стопанича. — відповів грек через тлумача. — А цей твій боярин має добру сторожу. В нас тепер на ліку кожен меч...
Доброчин подумки повторив це відверте визнання грека, й коли вітальний пир уже доходив кінця, він глузливо мовив:
— Цар знову прислав тебе набрати полк!
— Звідки знаєш?
— Та ходять усілякі чутки...
Грек Мудролюб насторожено поцікавився:
— Про що?
— Ну, про Ларису, — сказав князь. Він знав значно більше.
— Взяв Ларису комітопул Самуїл... — Грек Мудролюб не заспокоювався. Ларису булгари здобули ще навесні, й тепер він намагався з'ясувати, що ще знає цей підступний київський архонт.
— І який же полк просить цього разу Василій?
— Тисяч на шість або сім...
— Тута їден варяг уже набрав дві тисячі. — сказав Доброчин. — Ти про це відаєш?