Похорон богів
Шрифт:
Тільки за дітьми в нього іноді млоїлося серце, її то для нього було неабияким відкриттям. Раніше, коли вони були з ним, він про них не думав, а тепер збагнув, що то лише зблизька так здається, ніби чоловік не думає про своїх дітей, як не думає й про власні руки та ноги. Але якщо Їх утратить або вони бодай заболять...
Володимир з якимось хворобливим нетерпінням чекав, коли в нього народяться нові діти.
Він скоса зиркнув на обох княгинь. Першою мала привести Іванка. Вчора її пойняв був страх; вона відчула легкі перейми й злякалася, щоб не привести дитину на Новий рік: новорічні-недовговічні... Але сьогодні вона забула про свої страхи й потягла
Княгині тихо перемовлялися між собою по-булгарському, остерігаючись не так обох князів, як бояр з бояринями та чорного люду, що виповнив увесь простір навколо Священного горба: вони ледве сюди протислись.
Володимира дивувала дружба цих двох нерідних сестер. Хоч вони були жінками одного мужа, це не відбилося на їхній взаємній приязні дитячих літ. Вони навіть спокійно домовлялися між собою, в чиїй одрині ночуватиме сьогодні муж.
Володимир глянув потайки на свого вуя. Нещодавно Ждан Будимирович казав, нібито Ліла-Софія породила в Ольжиному селі доньку, а він дав їй волю й подарував оте своє село. Це Доброчин міг собі дозволити, бо Ліла-Софія була єдина наложниця й він її любив. А в мене б і сіл не стачило, сам собі засміявся Володимир і почав пильніше дивитися на небесний Золотий Плуг.
Золотий Плуг майже помітно падав. Минулого різдва княгині ще відчували себе чужими в Києві й не ходили «на Плуг», але сьогодні жваво перемовлялись і показували його одна одній довгими рукавами, які провисали мало не до землі. Булгари ще сто й двадцять тому літ прийняли християнство, й ці вісімнадцятирічні княгиньки жодної уяви не мали про справжнє світове різдво, бо церква вважала його «поганським» святом і твердила, нібито в цей день народився син божий Христос, хоча він народився перед 985-ма роками, а різдво світу людство відзначало багато тисячоріч.
Це Доброчин і намагався розтлумачити жінкам свого небожа.
— А коли Золотий Плуг упаде, — спитала царівна, — то ми почуємо грім?
— Не почуємо. — відповів Доброчин. — Це вельми далеко. Й це тільки такий, ну, небесний знак, чи що. Сварог ще перед тисячами років скинув той Плуг з неба. — Звичайно, то була казка для дорослих і дітей, певно, всього лише давня казка, але Доброчин відчував, що йому приємно в неї вірити, бо він знав її ще з малого й щоріздва, після тайної вечері з найтайнішими колядками, від яких його побивав мороз, він неодмінно йшов з батьком і матір'ю зустрічати Плуга: Дажбоже святище було далеченько за Красними іскоростенськими ворітьми. Доброчин хотів якось розповісти про все те юним християнкам, але в цю хвилину з-за Подільської брами виринула юрба: то були довгосподівані волохи-колядники. Кожен перебрався в чужий кожух і свиту й мав личину на голові, щоб його ніхто не зміг упізнати, бо ще вчора ці люди махали молотами в кузні чи працювали на княжому дворі, а сьогодні вони були колядниками — славили світове різдво:
Ой як було знащада світу — тоді не було неба й землі, а но було синєє море...Доброчин знав цю колядку до кінця, але її потаємних слів не мав права вимовляти жоден людин і жоден князь чи боярин, навіть великий київський князь: це право мали лише волохи-колядники. Вони ще звечора закололи на Подільському требищі різдвяну свиню, поволошили на її нутрощах і передрікли людям усе зле й добре, а тепер уславляли небесний Золотий Плуг, який уже майже впав на землю.
Колядники підійшли й стали під Священним горбом: у трьох передніх були в руках смолоскипи, іскри з яких порскали на нетолочений сніг. Колядники стояли саме навпроти Дажбога і чекали знаку старійшого. Знак було подано, й над досвітнім Києвом понеслось:
Пане господарю! На твоїм подвір'ї верба стояла тонка, висока, листом широка...Доброчин пошепки розтлумачив молодим жінкам:
— Верба — це берегиня. Цебто земля з Молочною Путтю заразом.
Колядники співали далі, піднявши смолоскипи догори:
На тій вербі трійця горіла, три Іскри впало — три морі стало...— Так трійця ж і в нас є! — мовила царівна. — Бог-отець, бог-син і бог — дух святий.
— Це співають не про ту трійцю. — відповів Доброчин. — Це вони про Сонце, Місяць і Зорю.
Колядка тривала, в ній ішлося про те, як Сварог узяв собі за жону Дану Лелю — богиню небесної води, й вона породила йому на різдво першого сина - ясноокого юнака:
Слава тобі. Леле, — син божий народився!..— Син божий Христос? — перепитала царівна.
Доброчин з гідністю відповів:
— Дажбог Сварожич! А не якийсь там Христос... Через це взавтра дні почнуть довшати.
Хтось підійшов ззаду й торкнув Доброчина за плече:
— Не сподівався тебе тут увидіти...
Це був старійшина київських волохів Стан.
— Чому це ти не сподівався? — неприємно вражений, запитав князь.
Той приглянувся до нього старечими очима, тоді повернув голову до Володимира та його жінок, але спитав світлого князя:
— Чим ліпший за Дажбога отой їхній Христос?
— Ніхто не каже, що ліпший! — відповів Доброчин.
— А ви чогось аж навколішки вклякаєте, та все ніяк не можете випросити хрестики в царя.
— Зроду не вклякав і ніколи не вклякну. — розсердився Доброчин. — Якщо й доведеться колись почіпляти хрести на гриви, то почепимо їх не як милостиню з царських рук, а як добуту в січі здобич. Як дань від царя!
Так рішуче Доброчин зроду ще не висловлювався, його розібрала злість на вісімдесятишестирічного волоха й відьмака, який замість зілля поклав у розверзту рану дрібку солі. Що тямить у княжих справах цей волох? Він не бачить далі від Священного пагорба, з гіркотою подумав світлий князь, тоді згадав отця Григорія й подумки вилаявся. Ні Стан, ні пресвітер не виділи на тридцять літ уперед, хоч Григорій і торочив йому колись про час розкидати й час громадити каміння... Він раптом запитав сам себе: а я виджу? Я такий самісінький сліпень, як і вони...
Це зіпсувало йому настрій.
— Дивись: уже? — надміру схвильовано прошепотів Володимир, показуючи рукою понад голови людей. Він хотів розважити свого дядька. Княгині принишкли й завбачливо поклали руки на животи.
Колядники перестали грати й співати. Золотий Плуг уже торкався чепігами землі — тільки леміш іще виснув у небі. До знаменної події лишалася якась мить. Кияни затамували подих, Доброчин зціпив зуби й застиг, і раптом з двору по той бік Священного горба пролунала пісня. Голос був проникливий і сріблясто-дзвінкий. Співав півень.