Похорон богів
Шрифт:
А я поглядав скоса на твою прабабу Ольгу і ждав. До батька свого навіть за всеньке літо не з'їздив, щоб якось не наполохати стару.
Вже давно й строки минули, наше холопство пішло на одинадцятий рік, а вона ні кує ні меле. Мені вже почав уриватися терпець. То раніше твій батько тягав мене на влови, а це вже й він про мене забув. Хотів я йому нагадати ту нашу розмову з його бабою, але не зважився його втручати в це. Бува, стара ще розсердиться й передумає. А вона частенько нишком позирала в мій бік.
Розпитую Малушу, питаю:
— Стара мовчить?
— Мовчить, — каже.
Ну, думаю,
Клопіт у старої був той самий, що й в усі ці попередні літа. Єпископ Адальберт знову товкся в Києві, мене він більше не підбивав на коромолу, а Претич казав, нібито Адальберт їздив до папи римського: мовляв, так чи так не зможемо виманити в них Червенські городи, давай згодимось охрестити задурно, хай, мовляв, у світі побільшає християн, зсмля-бо їхня велика й народу багато А папа нібито сказав на це: Русь і так вельми многа, а якщо охрестимо її, тоді жодна земля не зможе з нею змагатися — треба відірвати од неї бодай Червенські городи, щоб стала слабшою, а ми дужчими.
Обіцяв, обіцяв Адальберт старій, але так з нічим і повернув до Києва, тоді стара знову заходилась миритися з Костянтином-царем.
Кажу пресвітерові Григорію:
— Як же це так? Ви ж наче аж усцикаєтеся — аби тільки ще когось примусити до вашого Христа, а коли хтось іде до вас доброхітно — ви задки, задки та в куші: чините йому всілякі перепони.
Отець Григорій тільки сопе. Земні владики, мовляв, стали вельми зажерливі, дошукуються зиску й із святого хреста.
Ну, а Претич> бачу, радий: стара, каже, й довіку не сторгується за той бісів хрест! І щоразу допитується мене про мої справи: як, та що, та коли?
Кажу — ні кує ні меле.
А він і каже мені:
— Мабути, ми з тобою дали промаху...
— Коли?
— З отим, — каже, — єпископом Адальбертом. Вашому холопству вже пішов одинадцятий рік... Може, сказати Адальбертові, що ти згоден порушити деревлян? А мені в голові засіла одна думка. Я зо два дні носився з нею, а тоді пішов до Претичевого дідинця й кажу:
— Піди мене викажи. Так, мовляв, і так, підбиває Адальберт холопа твого Добриню, щоб зрушив супроти Києва деревлян. А Добриня, мовляв, слухати не хоче.
Він помислив і каже: піди сам.
Кажу: стара відразу здогадається, до чого я це гну, й не повірить, а тобі повірить. Якщо не скине з мене холопських уз, то бодай прожене того єпископа.
Претич помислив, помислив та й пішов. І що ти думаєш? Хоч яка твоя прабаба хитрюга була, а спіймалася.
Десь по тижні кличе мене.
— Цс вже, — каже, — скінчивсь урок твого холопства. Як я казала твоєму батькові, так і вчиню. Скину з вас усіх уаи холопства: будете моїми боярами й спомагатимете: Святославові та мені. Ти ж сам бачиш: він зелений, а, я стара — мушу мати на кого спертися...
Вона говорила про своїх братів та небожат, а далі почала нарікати на Свенельда — кажо мені:
— Між нами й вами не повинно бути ріжниці, бо ви такі самі люди, як і ми, а мій молодший брат не хоче цього прийняти. Мусите мені спомогти.
Говорила зі мною як із рівнею, ноначе я вже и справді їй не холоп, а мовби просила ради та допомоги. А я мовчу. Став такий потайний та обережний, що в мені вистоявся якийсь життєвий наряд: ліпше змовчати, ніж сказати. Бо що таке слова? їх створено для заплутування чоловіка чоловіком, цебто для ратної боротьби, а не для приязні та любові. Любов і приязнь видно й по очах. Як підходиш до жінки, то перше слухаєш не слова, а заглядаєш в очі. Бачиш ти, куди я звернув...
Я ще перед цим був під Зоричевим хоромчиком. Отож я тобі казав, що причепив був хустку до сідельної луки, а як повернулися ми назад — розв'язав її і поклав у своїй кліті. А тоді воно якось само повело мене на Поділ. Богуслава вгледіла мене й вийшла, а я збагнув по її очах, що вона мене любить. Кажу-ти боярівна, а я холоп. Каже — знаю. Але й наше боярство, каже, не мед.
А я їй:
— Ти вже не дівчина й не дівка, а діва в літах: не схочеш мене ждати.
Каже — пожду.
А це вже як стара сказала мені про волю, я знову подався до Богуслави на Поділ. Почула вона про цс й зраділа.
— Не радій, — кажу, — бо не можу тебе брати.
— А я, — каже, — ще пожду.
Кажу, довго доведеться ждати. Якщо хто сватає — виходь.
Каже, ніхто не сватає. За чорного сама не піду, а бояр уже не стало: тільки Претич, та й той має жону. Чи йти за чужинця?
— Кажу — не йди. Але якщо стара й справді, кажу їй, дасть мені волю, мені все одно буде не до жони.
— Чому? — питає.
— Бо маю змагатися за волю Деревньої землі, а це ж не рік і не двоє. Ліпше не жди.
— Скільки треба, — каже, — стільки й ждатиму. Думаю собі: до чого ж довели зайди-чужинці навіть наших бояр — ходять по рідній землі, мов неприкаяні! Ярли викурювали їх із сіл. Ну, а з чорними людьми було ще гірше. Спрежда в кожному селі й городі був княжни чи боярський суд, за кожен гріх і переступ була давня правда: за вбивство чоловіка-стільки-то кун, а ще йі право мститися, за вбивство худобини чи за татьбу-стільки-1 о. За все свій наряд. А тепер кожен варяг став тобі суддею... Як тільки може, знущається гридьба над нашими людьми...
Кажу ввечері твоїй прабабі, так, мовляв, 1 так, а вона дивиться на мене, мов на якусь мару.
– Ти, — каже, — пильнуй свого діла. Я, — каже, — не сторож гридьбі. Ліпше дивися, щоб тобі ніхто не встромив перцю під хвіст.
Отака була твоя прабабуся, пухом їй земля.
Ну, а нас із Малушею вона обоярила в листопаді — щойно почав на небі з'являтися Золотий Плуг. Підвела нас до того їхнього бога Тура, що стояв у княжому дворі, й каже до мене:
— Клянися й ходи на роту!
Ну, золота на мені не було, я поклав лише меч під того Змія Горинича, проказую слова клятьби, що буду вірним боярином їй і Святославові, а сам думаю: гай-гай, ліпше візьму на душу смертний гріх, аніж служитиму тобі й твоїм братам Щековичам.
Твій батько подав мені бойового череса й харалужного меча, бо мій був старий і вже геть сточений, а сотник Зігберн Лідулфост підвів мені гнідого коня.
Отак я став боярином Святослава, хоч народився сином велійого жупана Деревньої землі.
А Малуші заплітали косу в хоромі. Стара дала їй шапочку з червоним дном, і мамка твоя стала Ольжиною боярівною.
До Любеча ми з Малушею поїхали на третє різдво. Велій жупан іскоростенський теж став боярином. Я його, вважай, і не впізнав — якийсь біленький, сивсиькиіі діде.