Похорон богів
Шрифт:
— Гридьба гарбає по селах.
— На те й гридьба, — засміявся Блуд і розвів руками — аж повід упав на холку коня.
— За всіма не вганяєш. Хай десятники стережуть, — відповів Местиша Варяжко.
Певно, вони підкрутили хвости гридьбі, та й Свейнальдр мусив дізнатися, бо вже другий день Ярополк нічого такого не помічав. Свейнальдр сказав Ярополкові, коли витяга входила в темний бір:
— Великий княже, деревляни не мають нас за розбишак. Ніхто перед нами не розбігається й сіл не палить. Дасть бог, і твій брат зустріне пас хлібом-сіллю. Потім скажеш, що я брешу!
Ярополк заспокоївся. Блуд і Местиша порядкували
Скажу братові своєму, думав, їдучи, князь, ми ж з тобою рідні, ти в Іскоростені також сам-один, бо немає в нас більше родаків на світі, батька-матері нема, є те Володимир у Новігороді, але він надто далеко від нас... Тоді Ярополк здумав, що матері в Ольга та Володимира різні, але це нічого не змінювало, бо батько-боронець був у них один, і його нема. Скажу братові Ольгові: боронім один одного кожен на своєму столі. Й не хочу я бути старшим, волію лишитися рівнею своїм рідним братам, як нам звелів наш батько, що з його лоба поганий печеніжин тепер п'є вино. Житимемо у вічній любові й злагоді.
Так мріяв молодий київський князь Ярополк, їдучи попереду тритисячної дружини, яка підкорялася не йому, а Свейнальдрові. Тепер він навіть радів, що дав себе вмовити на таку витягу: інакше не зміг би зустрітися з братом Ольгом і домовитися про все.
Надвечір Соляна дорога привела до драговиння, за яким мав бути Уж.
— Пошлемо кількох ярлів до Іскоростеня, — сказав Свейнальдр, — хай мовлять твоєму братові, що ми прийшли не з мечем, а з миром.
Ярополк кивнув. Світлий князь досі дотримував свого слова. Це був добрий знак, належало тільки благати богів земних і вишніх, щоб не збили світлого князя з пуття.
Сонце зненацька виринуло з-за борів, якесь руде, аж червоне, й тепер Ярополк пошкодував, що не взяв із собою жодного київського волоха. Волох зумів би витлумачити цей знак.
Але чекати лишалося вже недовго.
Над Красними воротами Іскоростеня маяв бойовий Ольгів стяг. Це означало, що деревляни їх помітили й узяли брами на замки. На городнях де-не-де мелькали шоломи, але київські бої стояли станом оддалік — на тому самому місці, де велій жупан Маломир схопив був Ігоря й увесь його полк. Під бором і досі виднілась Ігорева могила, безладно закидана камінням і розмита дощем.
Невже Свенельд навмання обрав місце для стану, здивувався князь Ярополк. Він знову глянув на город і мимоволі замилувався стягом, що майорів над вежею Красних воріт. На широчезному білому полотнищі з двома кінцями яріло червоне сонце... Навіть з такої відстані Ярополк розрізнив: вісім променів, давній полянсько-деревлянський Дажбог.
Ярополк озирнувся на стяг київського князя. Зубатий бик на синьому полотнищі скоріше нагадував рогатого пса. В душі наростала невиразна образа, і Ярополк знав, що мусить і надалі вдавати з себе зеленого княжича, який дозволяє чинити всім, що кому заманеться. Йому вривався терпець.
До Іскоростеня послали Блуда з п'ятьма ярлами, які понесли в дар деревлянському князеві не меч — знак ворожнечі, а щит — знак миру. Свейнальдр сам вигадав такий дар, і це не було позбавлено натяку. 3 походу вертаються під щитом або на щиті.
З витяги, подумав Ярополк. Йому став зрозумілим прихований смисл дару. Чи зрозуміє ж це брат Ольг?
Сольство повернулося за годину, і Блуд розповідав:
— Чудний народ оці деревляни. Під городом у них стоїть чужий полк, а вони й не чухаються. Твій брат хотів прийти сам, княже, хотів прилучитися до нас шістьох. Але я йому мовлю, як були домовилися перед цим: «Бери для початку сотню мужів деревлянських, а Ярополк приведе сотню своїх, і зійдетеся між нашим станом і городом, бо нині ж не весілля й не купальські вогні, коли кожне бреде, куди кому заманеться. Нині княжий з'їзд». Отак я сказав твоєму братові, — закінчив Блуд.
Ольг не вбачив у щиті жодного натяку, подумав Ярополк, а коли глянув на Свейнальдра, то збагнув, що світлий князь невдоволений сольством.
— Що вчинив, те вчинив, — буркнув Свейнальдр у бік Блуда. Ярополк відчув: світлий князь волів би мати Ольга голісінького, без оружжя й без мужів, так з нього легше було б вити мотузку. Ярополк навіть на думці не мав, що Свейнальдр шкодує про втрачену можливість просто полонити Ольга Святославовича. Світлий князь присягнув не зазіхати на Ольгове життя, і на це можна було покластися.
Усю розмову Местиша Варяжко мовчки вистояв біля підпори шатра. Він мав лишитися в стані, був-бо месником за Людвікову кров, пролляту Ольгом Святославоничем. Це розуміли всі.
Ярополк хотів би мати поряд бодай балакуна Блуда, але Свейнальдр сказав:
— Хто ж догляне молодшу дружину?
Це теж був натяк. Сьогодні Свейнальдр говорив і діяв самими натяками, й Ярополк більше не наполягав.
На з'їзд виділили сотню Лідулфоста, безвусого рудого бороданя, вилучивши з його сотні одну десятку, щоб замінити її десятком ярлів та малих князів. Опецькуватий дружинник Флелаф і його друг довгань Карл опинилися серед вилучених. Свейнальдр подумав і поманив за собою обох. Світлий князь любив Флелафа — це для Ярополка не становило таїни. Він не розумів цієї любові, але кожен підступ супроти брата допікав і йому. Київська сотня тепер налічувала сто два витязі.
Коли деревлянське з'їздове сольство виходило з Красних воріт, піднявся рвучкий вітер. З усього сольства тільки Ольг був у сідлі, і Ярополк бачив, як Ольгове корзно шарпнулося назад, мов крила жар-птиці, а стяг з образом Сонця в руках переднього боя-ринді аж забринів. Так само бринів стяг над Красними ворітьми Іскоростеня.
Посеред поля між городом та київським станом уже стояло шатро, в якому брати мали перемовлятись. Від стану й од города до шатра було перестрілів по п'ять. Ярополк завагався, чи злізти йому з коня, бо світлий князь також їхав верхи, а це мовби порушувало якийсь дуже суворий закон.
Але він поїхав далі. Інакше скидалося б на те, ніби київський князь ходить у приспішниках Свейнальдра, а Ярополкові не хотілося так низько впасти в братових очах.
Вітер дужчав і дужчав, поки іскоростенці й кияни сходилися до шатра. Гриву Ярополкового коня геть закудлало, не стало видно навіть золотих цепків, повплітуваних у гриву, а коли наблизилися на півперестрілу до шатра, Ольгів кінь здавався зализаним і зовсім лисим. Ярополк першим зіскочив із сідла, тим часом до Ольга підійшов бойко й допоміг злізти. Ольг важчо спирався на меч. Поголос виявився правдою: Ольг і досі не видужав після Людвікового меча.