Похорон богів
Шрифт:
А що має Володимирів вуй? Доброчин з запалом звернувся до богів небесних: «Якщо ви справді там жиєте й жалуєте своїх людей — споможіть нам у цю лиху годину!..»
Й важко зітхнув: молитва починалася зі слів невіри. Це мовби стало знаком на те, що чоловік мусить сам за себе дбати, бо якщо там нагорі і є хтось, то в нього доволі небесних клопотів. Кожен мусив промишляти сам.
Доброчинові й досі крутило руки та ноги, але вчорашнє почуття безвиході розвіялося й зійшло. Світ уже не меншав і не загрожував, як серед отих вогких кам'яних стін.
Кам'яниці завше викликали в ньому пригнічення.
Жона норманського короля-небіжчика сиділа біля насаду корми, вона вже не носила чорної жалоби, й це чомусь навертало Доброчинову думку на власну сім'ю. Рятуючи Володимира й себе від розлючених варягів, Доброчин сховав сім'ю під Ладогою в надійних людей: і своїх синів та доньку з Богуславою, й Малушу та Володимирову жону — чехиню Людмилу, яку висватав в оломоуцького князя щойно перед тим.
Пливли майже за вітром, піднявши полотнища чорних вітрил. На деяких були зображені зубаті бичачі голови, на інших — червоні або білі хрести, й тільки одна ладдя була з червоним Сонцем на білому вітрилі: покровителем Новагорода за часів Доброчина й Володимира був Дажбог, котрого лише подумки чи пошепки називали Хорсом, як належало називати всіх богів, земних і небесних, щоб про це не здогадалися божі вороги.
Вітер надвечір подужчав, хвилі щораз настирливіше били в правий насад, і королева-вдова Астріда почала болісно морщитись. Олаф сміявся з матері й удавав, ніби падає в воду. Королева не витримала й нарешті попросилась під настил корми, де все було забите міхами з водою та харчем. Сігурд пильно вдивлявся в затуманену далину (десь там мав бути крайній острівець Арандської купи, на якому він збирався провести ніч), але нічого не міг розгледіти.
А вітер міцнішав і ставав злим. На дракарах уже хвилювалися, потомлені вікінги збивали весла й частіше змочували водою рипучі кочети, лаючи своїх ботсманів, які розучилися тримати стерно в руках. Це були поки що приховані закиди Сігурдові, але він знав, що незабаром неприязнь стане відвертою, якщо так і не пощастить надибати того клятого острівця.
Доброчин теж пильно вдивлявся в почорніле море, але й він не міг нічого розгледіти в пітьмі. Нарешті Володимир уздрів праворуч блимаву зірочку, яка то зникала, то знову спалахувала в суцільній чорноті.
— Для зірки наче б занизько... — сказав Доброчим.
В усякому разі, належало спробувати. Сігурд крикнув до ботсмана за стерном:
— Праворуч!
Зірка мовби потонула в воді, але коли врешті виринула, Доброчинові здалось, ніби вона стала ясніша.
Врешті зірка виявилася буйним багаттям серед скель, і ботсмани заходилися шукати чистого берега, бо на вузенькій смузі піску, де стояли чотири дракари й дві менші ладді, не лишилось вільного місця. Коли ж доправилися до пісків, їх зустріла півсотня озброєних мечами вікінгів. Чільний підійшов до Сігурда й проказав;
— Ярл Торіссон з Еланду! — й ударив себе в груди кулаком.
— Ярл Сігурд Еріксон. Хочу заночувати на острівці.
— Місця вистачить, ночуйте. А вранці попливемо гуртом.
— Куди прямуєте?
— Чекаємо на вас. Конунг Олаф звелів завернути всі твої дракари, якщо з'явишся на Арандських островах.
— Як же ти думаєш мене завернути? — розсміявся Сігурд і показав ярлові Торіссону на довгу низку своїх човнів, що вже кінчали причалювати в темряві. — Маєш усього шість човнів?
Ярл відповів не зразу. Він був одверто спантеличений і довго добирав слова, тоді ще довше бухикав.
— Конунг Олаф мені не казав, що ведеш по собі таку силу, — нарешті вимовив він. — Я з тобою не зможу впоратися.
Вікінги Сігурда назносили дров, якими був закиданий берег, і над морем спалахнули сотні багать.
Доброчин зашепотів до Володимира, коли для них двох поставили окреме шатро:
— Бачиш оцих варягів?.. Це ж ми з тобою прикликали їх доброхіть.
— А як же ще можна прикликати? — здивувався молодий князь. Він так само, як і його вуй, ненавидів тих варягів, що поралися десь там у їхній землі, цих же мав за друзів, які допоможуть йому повернути собі новгородський стіл, даний йому батьком Святославом.
Доброчин сам до себе голосно запитав:
— А що робитимемо з ними в Новігороді?
Голос прозвучав так, наче ці слова мовив йому хтось інший, зовсім чужий і байдужий чоловік, і це змусило Доброчина підхопитися.
— Чуєш? — пошепки сказав він, бо в шатра теж були вуха. — Поклянися мені на мечі, поклянись такими словами: «Хай мені шмат хліба в горло не йде, хай не зможу води проковтнути, хай мене не прийме Матір-Земля, коли я всеньке життя не нищитиму варягів!»
Князь Володимир мовчав. Од нього вимагали страшної клятви, клятви на все життя, а він не був готовий до цього. Та коли лезо Доброчинового меча скреготнуло в піхвах і тьмяно блиснуло в сутінках шатра, на очах Володимира виступили сльози. Він гарячкове зняв свого меча з підпори й кинув навхрест на дядьків меч. Тоді так само квапливо заходився скидати з шиї й пальців усе золото, що було на нім, бо золото додає людині нещирості, а щирим воно стає тільки в Матері-Землі.
І присягнув угору правицею.
Все тіло його пройняв якийсь не звідуваний досі трем, і голос теж тремтів і вривався до хрипкого шепоту, й світлий князь Доброчин раптом відчув, що син його сестри аж оце стає дорослим...
Уже вчетверте Володимир і Доброчин разом з варягами ночували в новгородських переділах: три дні пливли повз погости й села чудських племен, а вчора ввечері розіп'яли шатри на землях Воді — їхніх найближчих родаків. Молодий князь не приховував хвилювання. Наступного дня Сігурд обіцяв досягти гирла короткої повноводої річки Неви, а то вже було майже вдома.
Назустріч траплялося чимало варязьких і новгородських дракарів та ладь, із деякими ботсманами Сігурд сходився просто в морі й подовгу розпитував, що діється в Новігороді та суміжних краях. Доброчин теж не минав слушної нагоди.
Для себе він почув головне: до Новагорода ще це дійшла чутка про їхнє повернення, в городі так само відбуваються гамірні торжки, повно гостей з країв близьких і далеких, лише віча посадник Арфаст Глібович Муромський заборонив. Арфаст був побічним нащадком Рюрика.