Похорон богів
Шрифт:
— Сьогодні будемо в гирлі Неви, — сказав Сігурд уранці. — Озеро Нево теж подолаємо за день, а позавтра зайдемо в гирло Волхова...
— Якщо морський бог дасть. — Доброчин намагався стримувати схильного до захоплень варязького ватага.
— А звідти до твого Новагорода також день.
— Супроти течії? — нагадав Доброчин. — І супроти вітрові.
Сігурд мусив зважити на його слова, хоч вітер ще міг п'ять разів змінитися до того часу.
Королева Астріда та її син Олаф уже третій день не вилазили з-під настилу корми: їх пойняла вельми бридка морська хвороба, а ліків од неї не
По обіді Доброчин сказав Сігурдові:
— Посадови небожа на ключ.
Сігурд насилу витяг Олафа з-під настилу. Очі в королевича були наче залляті молоком, збляклі губи кривилися й сіпались, він ледве тримався на ногах. Тоді Доброчин зігнав одного вікінга з ключа й натомість посадив свого небожа. Володимир жваво замахав довгим веслом, зиркаючи на хворого королевича. Олаф мовби збагнув, що від нього вимагають, і сів на лаві поряд з ним. Попервах весло зовсім не слухало. Доброчин потяг Сігурда на носовий настил, а коли вони трохи згодом озирнулися, то не впізнали юнака. Олаф працював з несподіваним жаром, весло його більше не стукалось об сусідні весла й стало з ними в лад. А Сігурд спочатку не вірив у такі ліки.
Позаду лишилися Нева й озеро Нево, вкрите зморшками дрібних брижів. Дракари низкою входили до поцяткованого піщаними острівцями гирла Волхова. Зустрічні судна траплялися вже на кожній версті. Але Доброчин і тепер не підганяв Сігурда.
— Постіймо в Ладозі якийсь день. Хай «посадник» Арфаст має більше часу для страхів, — сказав він.
За півдня від гирла стояв давній город Ладога, а недалеко від нього той погост, у якому Доброчин сховав своїх родичів. Тепер його самого проймав страх. Він так давно не мав про них жоднісінької звістки, в Свенельда ж була довга й пазуриста рука, і в грудях Доброчинові дедалі частіше кололо.
Ладога не швидко відкрилась їхнім очам: город стояв на невисокому острові, стіни та чотири вежки його ледве здіймалися над верхівками найвищих дерев, що обступили береги довгастого озера. Доброчин одтрутив ботсмана й сам став до стерна. Йому не раз доводилося причалювати в Ладозі. Озеро було мілке й закидане майже невидимими валунами, тут не кожен зміг би провести ладдю, не сівши на валун або не розпоровши днище.
На найближчій вежі вдарив дзвін, і коли дракар торкнувся боком причалу, сторож стурбованим голосом гукнув:
— Що ви за люди?
До Ладоги рідко приставало стільки дракарів та ладь. Він швиденько збіг із вежі й почав зачиняти ворота, тоді знов озвався вже з гори:
— Що ви за люди?
Городні стояли на не дуже високому насипному валу, й з води Доброчинові було добре видно розгублене обличчя сторожа.
— Вже ось обід, а ти й досі не прокліпався? — спокійно проказав Доброчин. — Князь новгородський Володимир та його посадник! — уже з притиском докинув він.
— А я й дивлюся — ти це чи не ти! — зрадів сторож. — І Володимир Святославович онде на кормі, їй же богу, правда! То це ж ви як? Повернулися з убігу? Й варягів многих ти нарубав.
— Одчини ворота! — гукнув світлий князь, утрачаючи терпець вислуховувати балакучого сторожа. — Хіба не видно й так? Повернулись до Новагорода! Відчиняй.
— А це не Новгород, — спокійно почав пояснювати воротар. — До Новагорода ще день з гаком дороги. А супроти вітру й два дні. Цей город зветься Ладога, а Новгород — на озері Ільмень. Вийдіть назад у Волхов, а там зверніть у праву руку й гребіть супроти води! — охоче пояснював сторож, бо така валка невідомо чиїх ладь не сулила йому добра.
Доброчин остаточно втратив терпець і сердито крикнув:
— Ану відчиняй, бо враз пришпилю тебе до городні стрілою! Ну ж!
Кілька варягів і справді похапали луки. Доброчин глянув на них і раптом поник. Варяги могли взяти Ладогу приступом, а тоді їх і не викуриш звідсіля. Він махнув на лучників і сказав якомога спокійнішим голосом:
— А погукай-но там когось. Тисяцького чи посадника.
— Я тут, — негайно почувсь інший голос, і Доброчин спочатку був здивувався, тоді згадав, що сторож уже давно зняв тривогу, вдаривши в дзвін. — Чого хочеш од нас, княже Доброчине? Якщо я тобі відчиню, а взавтра гору над тобою візьме Арфаст Глібович, я позбудуся голови. Він і так на мене косо зорить, а я ж іще й клявся йому на золоті та на мечі.
— Ти як звешся? — спитав світлий князь.
— Боярин Путята Кислиця.
Доброчин уперше чув таке боярське ім'я, тому спитав у посадника:
— А родом ти з яких країв, боярине Путято?
— З Римова на Сулі.
— Послухай, — сказав Доброчин. — Я не хочу заходити до Ладоги. — Вірність Путяти дедалі дужче подобалася йому. — Дай мені лише кілька возів і коней.
— Підійди до Красних воріт, — негайно відгукнувся Кислиця.
Невдовзі з Ладоги вивели двадцять осідланих коней і п'ять парокінних возів.
Досі Володимир стежив за всім з усмішкою. Він зрозумів, чому вуй відмовився заходити до Ладоги: Володимир і досі не міг забути його схвильованого шепоту в нічному шатрі. Але сьогодні Володимира охопило почуття якогось лінькуватого споглядання. Та коли сів у сідло норовистого буланого коня, його взяла нетерплячка. Десь там за лісом та болотом стояв погост, у якому вони з вуєм сховали своїх родичів, найрідніших людей.
Якби не ці вози та два десятки вершників позаду, Володимир зострожив би буланого конягу й погнав його з усіх сил. Але запряжені в хомути коні бігли вайлуватим підтюпцем. А що, як Арфаст Глібович вистежив той погост, з охололим серцем подумав Володимир. Путята Кислиця не згадав ні про що таке, хоча погост був ладозький. А може, Путята саме через це й не схотів пускати їх до Ладоги?
Володимир притримав коня.
— Чого цей Путята не впустив нас до города? — сказав він.
З білих плям на Володимирових щоках і чолі Доброчин здогадався, про що питає молодий князь, але не хотів завчасно його втішати. Доброчина давно вже непокоїли такі думки. Він думав про своїх родичів на глухому погості, але не міг не думати про дракари та ладді, що лишилися під Ладогою. Від варягів можна було сподіватися всього: вони могли взяти Ладогу мечем і засісти в городі, могли просто розгарбати його й спалити вщент, і Сігурд не міг би їм завадити.