Похорон богів
Шрифт:
Після братової смерті з Володимиром теж стався злам. Коли Марія зробилась його законною жоною, як того вимагав давній полянський покон, Володимир більше не зайшов до Марії. Вперше навідав тільки тоді, коли вона породила.
В Рогніди вже було двоє дітей: син Ізяслав і донька Перемислава — тримісячне маля. І все-таки Володимир без злоби сприйняв Маріїного сина. Це неабияк дивувало всіх, але в Святополкові Володимир любив свого загиблого брата, якого так і не побачив живим.
Марія страждала. Після пологів у ній ще з більшою силою розжеврів такий тепер ненависний їй жіночий жар, якого вона не могла в собі
Марія часто в такі вечори порівнювала братів Святославовичів, і це порівнювання чимось ображало її. Володимир і Ярополк були на диво схожі — й не тільки станом та рисами облич, а й душевним норовом: обидва мовчуни, схильні хіба до роздумів, обидва позбавлені честолюбних мрій, які єдині роблять князів князями. Можливо, з Ярополка й вийшов би справжній князь, часом думала Марія, коли б він не опинився серед ворожих йому чужих людей. Однак потім і це припущення відпадало. Володимир жив серед своїх, але теж не став грізним володарем. А норов у обох був один. У них навіть голоси були однакові, й коли Володимир озивався десь із двору або сіней, Марія мимоволі здригалась: Ярополк!
Коли Володимир уперше торік увійшов до хорому, Марії теж привидівся Ярополк, вона навіть подумала, що це вернувся її муж: лише зблизька збагнула свою помилку.
Марії пригадалася давня розмова князів, які говорили про ще живого тоді Ольга Святославовича. Блуд був сказав: «Викапаний батько! О, то міцна рука, од цього ми ще наплачемось, хай-но тільки підросте! Цей нас із Києва швидко викурить — пом'янете мої слова!..»
Ольг Святославович єдиний серед усіх трьох був народжений для великокняжого столу. Був би живий його батько Святослав — неодмінно призначив би на своє місце середульшого сина: Ольг був рішучий і сміливий, як він сам, але й розважливий і хитрий, як їхня прабаба Ольга.
Усі такі порівняння смертельно ображали Марію й розпалювали в ній злість. Порівняння були не на користь Ярополка, й коли Володимир зрідка приходив глянути на її отроча, Марія аж блідла. Сьогодні вона просто кинула йому в лице:
— То ти вбив його батька!
— Я не вбивав, — так само зблід від обурення Володимир.
— Чужими руками вбив його.
— Це неправда!
Марія глянула у вічі своєму новому мужеві зблизька:
— Неправда? Коли не ти, то твій вуй Доброчин!
Володимир вийшов і подався до порожньої гридниці, Марія теж вийшла й мало не збила в сінях другу Володимирову жону. їй раптом закортіло розповісти Рогніді всю правду — розповісти просто так: аби допекти рудій варяжці. Вона підійшла й провела пальцями по її вишиваному рукаві.
— А чи ти відаєш, — майже лагідно сказала вона, — що Святополк народився семимісячним?
— То й що? — здвигнула плечем Рогніда. — Мій Ізяслав також семимісячний.
І вивихнулась та й пішла, але на теремі раптом обернулася й ошелешено глянула на Марію:
— Бреши, бреши! — й аж ляснула себе по стегнах. — Ну в тебе ж і голова... Але нікого ти цим не обдуриш. Святополк — Ярополків син!
Вона з реготом побігла до нового хорому, де сидів світлий князь, а Марія з сумом подумала, що Доля по-своєму розпорядилася її життям: призначила їй ділити мужа з Рогнідою. Рогніду сватав за Ярополка ще Свенельд, і Марія раділа, коли Володимир перехопив у старшого брата полоцьку княжну, але все одно не змогла втекти від невблаганної Долі, в якої виявилась міцна рука: так або так Марії довелося ділити мужа з Рогнідою.
День поволі доходив кінця. Марія сиділа в одрині й годувала сина груддю, син іноді боляче кусав її за сосок, але цей біль уселяв у душу тільки радість, мов невиразна обіцянка грядучої мсти.
В розчинене вікно Марія бачила Володимира, який разом з Доброчином виходив з княжих воріт. Щось у городі мало статися.
Син заснув. Марія поклала його в колиску й, випроставшись над ним, з раптовим тремом у колінах перехрестилася, шепочучи слова клятвеної ворожби. Присягалася зробити все можливе, щоб Володимир зненавидів оцього малюка, а потім зробити навіть неможливе, аби Володимира зненавидів і Святополк.
В одрині вже посутеніло, коли челядниця внесла недогарок і позасвічувала від нього свічки на столі. По кутках ожили тіні, але вони не викликали темних думок. Челядниця таємничим голосом проказала:
— Щось там знову коло Красних воріт... Мабуть, вертаються варяги.
— Хто тобі сказав?
— Закур з пекарні, княгине... Зачинити вікно?
Дівчина була русява й худенька, а в очах у неї відбивались вогники свічок. Її острах несподівано передався Марії, й вона відійшла за стіл.
— Позабивай усі мої вікна прогоничами.
Челядниця побігла виконувати наказ, і Марія чула з одрини, як вона грюкає знадвору лізницею й просиляє шворні прогоничів у дірочки. Потім вона прийшла й позаклинювала шворні зсередини скобками.
— То мені вже йти?
— Переповий Святополка.
Виконавши й цей наказ, дівчина стала коло порога, аж поки Марія дозволила їй іти. Мала б звеліти челядниці забрати дитя до себе, бо Святополк часто прокидався й будив її, але Марія воліла прокидатись од дитячого вереску, аби тільки не лишатися в одрині самій.
Разом з ніччю починались її тортури. Вона косувала на темні кутки, де прокидалися шарудливі або мовчазні тіні, як і за Ярополкових часів. І все-таки не вони найбільше лякали Марію, її змагало оте невгасиме вогнище в ній самій, яке цілий день ледве жевріло в попелі буденних клопотів, а звечора розгорялось вогнем.
Спершу Марія намагалася думати про Ярополка, але Ярополк був мертвий, а живий думає про живих. І тоді в Маріїній уяві поставав образ живого Володимира, їй ставало млосно й од жару наморочилося в голові, Марія поринала в напівсон-напівмарення, а схід сонця зустрічала розбита й лиха.
Й це повторювалося щоночі.
А Київ цієї ночі теж не спав. Десь біля Красних воріт і всього полудневого валу стояв невиразний гомін, іржали коні, й чувся цокіт копит, а в Маріїній уяві все це набирало рис багатотисячної витяги, яка поволі звивається правим берегом Дніпра. В такій витязі Святослав привіз її колись до Києва.
Позавчора пізнього вечора повернувся з Росі полк Ждана Будимировича, а Сігурдові вікінги почали прибувати лише тепер. То була добре задумана й не гірше виконана витяга, й Доброчин аж руки потирав.