Похорон богів
Шрифт:
Тиждень тому, виряджаючи полк за Рось, він сказав Жданові Будимировичу:
— Ніяких там печенігів нема. Ільдея-хан кочує десь лівим берегом — ну то й нехай. Десь там-таки з ним Местиша Варяжко — хай собі й він сидить: нам і до нього нема діла. Твоє діло буде таке: одведи варягів якнайдалі, хоча б і за саму Рось. А тільки-но трапиться нагода — нишком утечи од них і біжи сюди. Мусиш бодай на півдня їх випередити! Зрозумів? Біжи щодуху!
Ждан Будимирович добре все розумів: треба будь-що видурити варягів з Києва, а потім увійти в город без них. Полки були приблизно однакові: по тисячі мечів, і хоча варяги здавалися
До Халепа дійшли за день. Наступного дня сягнули майже під Борчеськ, у якому сиділи чорні круки, й тут Жданові Будимировичу просто пощастило. Під Борчеськом трапився невеличкий печенізький полк — сотні півтори комонців, і Актутруян більше не сумнівався в правдивості Доброчинових слів. Актутруян сам запропонував Жданові Будимировичу:
— Удармо з двох боків — ти з лівого, а я з правого.
Ждан Будимирович повів свій полк, погнав печенігів просто в руки варягам, але несподівано з Борчеська вийшли чорні круки, й цього навіть Ждан Будимирович не сподівався.
Січа під Борчеськом затяглась. Чорні круки з невідомих причин вирішили допомогти печенігам, можливо, через те, що ті доводились їм далекими родичами, а між варягами й чорними круками злагоди зроду не було. Борчеськ визнавав зверхність лише київського князя й стеріг полянську землю від кочових орд, а на стягах Актутруяна не було знака київського князя.
Ждан Будимирович розгледівся й повернув назад. Варяги застряли за вісім верст од нього, до того ж недалеко починався вузенький, але довгий ліс, і дружина пішла назад поза цим лісом. Згадавши слова Доброчина не шкодувати сил, Ждан Будимирович посаджав пішців на крупи коней. Так дружина їхала цілий день: головне було — відірватись од варягів Актутруяна.
Ждан Будимирович про всяк випадок заплутав слід: пішов понад маленькою притокою Росі вгору, а потім звелів повернути бродом назад. І чи то Актутруяна надто далеко вбік відігнали чорні круки та печеніги, чи він упіймався в Жданову пастку й шукав його у верхів'ях струмка, але варяги прибились до Києва на півтори доби пізніше.
Актутруян усе зрозумів. Доброчин обкрутив його дуже легко, але це не повинно було зійти йому за так. Доброчина належало провчити. Варяги почали обступати Київ з боку двох стін, не захищених крутими обривами. Тут були тільки рів та вал. Актутруян хотів стати й на Гончарівці, але в такому разі в тилу б залишився Претичів дідинець, у якому сиділи три сотні: Доброчин випередив його й тут.
Доброчинові теж було не дуже весело. Актутруян повернувся до Києва не сам: за ним прийшла тисяча колишніх Свенельдових гриднів, яких Доброчин розмістив був засадами по низових городах — Сакові, Воїні та Голтаві. Отже, варяги мали дві тисячі мечів.
— Що робитимемо? — спитав Доброчин, зібравши великих і малих воєвод під полудневим валом.
Сігурд сказав:
— У Києві маємо сім сотень, а ще три сидять у Претичевому дідинці. Треба хоча б три тисячі, щоб приступити й вийняти нас мечем. Піду й скажу це Актутруянові.
— А вони тебе вб'ють, — відповів Ждан Будимирович.
— Мої ж — мене?
Сігурд вирішив, що обов'язково мусить піти, бо світлий князь вважає його причетним до заколоту. Доброчин переконував Сігурда нікуди не йти, але того вже годі було спинити.
Й коли Сігурда випустили в браму Красних воріт, світлий князь мовив Претичеві:
— Як не протримається до вечора — пропаде.
— Протримається. Ось-ось має надійти Вовчий Хвіст.
Доброчин недовірливо глянув на свого головного воєводу. То був Претичів задум — отой Вовчий Хвіст, і Претич покладав на Вовчого Хвоста великі надії.
З варязького стану чулися схвильовані голоси — певно, Сігурд намагавсь умовляти своїх вікінгів, але звідти довго не було жодних вістей. Нарешті з-за рову почали вигукувати, що Сігурд продався Доброчинові й вони його вб'ють.
Це вже було небезпечно, та ще більшу тривогу викликало в Доброчина те, що ввесь західний бік оточила колишня Свенельдова дружина. Після взяття Родня він не перебив цієї дружини й не продав жодного гридня купцям, хоча на тому найдужче наполягав Ждан Будимирович. А тепер варяги віддячили йому.
Певно, Актутруян через те так і запізнився, що збагнув усе ще біля Борчеська й вирішив підбурити своїх одноплемінців з низових городів.
Доброчин вирішив послати когось до Лідулфоста, який був у «низових» варягів за вождя. Вибір упав на знайомого йому ще з дитинства Каніцара, й коли бувалого в бувальцях огнищанина привели перед його лице, він посмикав його за рудувато-сіру нечесану бороду:
— Маєш багато гріхів, Каніцаре, але дам тобі змогу викупити своє життя. Ти добре знаєш сотника Лідулфоста. Підеш і скажеш йому так: «Доброчин велить своєму чорному робітникові, цебто тобі, щоб ти переказав іншим робітникам-варягам: хто покається й одкинеться від ворога київських князів, того Доброчин одпустить на всі чотири сторони. А хто піде за татем Актутруяном на київські вали, хай нарікає сам на себе, бо змога все одно буде за Доброчиновим мечем. Тоді вже Доброчин не зробить їм нічого доброго, натомість кого попродає в неволю, а кого скарає на смерть. А Лідулфоста роздере між двох сосен». Так і скажи, Каніцаре.
Когось іншого Доброчинові не хотілося слати до варягів, бо ті здатні були вбити будь-якого гінця, як, може, вже вбили й Сігурда.
Каніцар аж тремтів од страху за своє грішне життя, відколи в Києві сіли Доброчин та Володимир. Схожий на старого рудого печеніжина Каніцар знав, що з Доброчином жарти небезпечні, й, не вагаючись, пішов до варязького стану слом.
Він повернувся в другій половині дня й здавався надміру жвавим.
— Попервах і слухати не хотів, — сказав Каніцар про Лідулфоста, — але я добре налякав його.
— Чим же?
— Я сказав йому, що нам ось-ось надійде підмога з Переяславля, — всіляко підкреслював свої заслуги Каніцар.
Доброчин перезирнувся з Претичем. Головний воєвода лише знизав плечем.
— Звідки відаєш про Переяславль? — запитав світлий князь.
— Нізвідки. Просто обдурив сотника...
Доброчин відпустив Каніцара й повів Претича до тієї частини городської стіни, що нависала над глибоким Гончарівським яром. Варяги не наважилися захопити Гончарі, бо по той бік яру височів Претичів дідинець із трьома сотнями воїв. Але становище дідинця здалося Доброчинові досить хистким. Якщо варяги зуміють подолати глибокий, але сухий рів і недостатньо високий вал, вони захоплять цю важливу київську твердиню. Однак для того їм довелося б кинути на приступ добру половину своїх мечів.