Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1

Радзикевич Юліан

Березовський здвигнув раменами.

— Пан Потоцький за сильний, щоб свавільство голову підняло.

Кисіль хвилювався. Це видно було в його поведенні, в ході, частому затиранні рук.

— Нещаслива mens моя... Все те, до чого тепер доходить, можна було заздалегідь припускати. Я бачив козаків, plus quam простих хлопів oppressos et pessime trucidatos. Боюсь, що це пімститься, боляче пімститься!

Березовський усміхнувся.

— Я й не знав, що ваша милість такий приятель хлопів.

Кисіль повернувся круто до Березовського.

— Ваша милість помиляється.

Я не є їх приятель. О, ні! Але я вважаю, що козаки потрібні для Речіпосполитої як vis armata, звернена проти татарів і турків. Без них, ваша милосте, ми не володіли б так спокійно своїми фортунами. Не буде козаків, не буде Січі, не буде й нас ось тут.

— А що?

— Дикі Поля, так, як над Кагальником, чи Інгулом.

— Чому?

— Бо не буде нас кому боронити. Це primo, a secundo, що буде, як козаки зірвуться й переможуть панів коронних гетьманів?

— Тоді нас також не буде — відіповів пан Березовський.

— Має рацію ваша милість. Тоді нас також не буде, бо нам в Україні жити не дадуть.

Березовський розвів руками.

— Не розумію — каже ваша милість, що коли Січі не буде, то й нас не буде, коли ж Січ буде, то нас також не буде.

— Коли Січ буде засильна, ваша милосте. Коли вона з Дніпрового Низу розіллється по волостях, коли захопить владу і iurisdictionem на Україні, то, очевидячки, нас не буде.

— Невже наша existentio залежить аж у такій мірі від Січі?

— Так. В інтересі Речіпосполитої і нашім, усієї шляхетської братії є, щоб Січ існувала, як бастіон чи забороло проти Азії та магометанського світу, але щоб своїх рук не простягала на волості, що їх король їх милість віддав нам, шляхетському станові.

— Отже, ваша милосте?

— Знаєте, що вона, ця Січ, мусить бути під контролем. Не сміє розростатися, ширитися! Не сміє, коли нам наше життя миле, бути надто сильна, але й не сміє занидіти, бо це також відіб’ється на нас. І тому, ваша милосте, я є тепер за зміною ординації та за новими привілеями. Ні, ні, ваша милосте, не смійтеся, бо там тепер між ними, так сильно опримованими, що можуть extrema tentare, — є Хмельницький! Що це за чоловік, ваша милість не знає. Але я знаю. Добре знаю!

Кисіль перервав мову, кілька разів перейшов уздовж кімнати та почав знову.

— Так, я Хмельницького знаю. І ось що скажу. Ще як Річпосполита Річпосполитою, від Січі така небезпека не загрожувала, як тепер.

— То ваша милість думає...

— Думаю, що надтягає чорна хмара. Дай, Боже, щоб Марс дописав панові Потоцькому так, як йому дописує Венера.

— На старі літа — добавив пан каштелян.

— Але ceterum censeo, що такої бурі, як ця, що тепер надтягає, польська корона ще не переживала.

— Що каже вашій милості так думати? — запитав, поважно вже затривожений, пан Березовський.

— Не вміли пани господарити. От що! Надто вже придавили не тільки хлопів, але й козаків, що здавна гордилися своєю волею і за неї свої шиї наставляли. Ось я вашій милості прочитаю, що писав пан краківський до канцлера місяць тому. Соріаm цього листа я маю.

Кисіль видобув із розкішного секретарика, багатого в менші й більші сховки, папір, розіклав його і став читати.

Ось що писав пан Потоцький: “Запорозьке військо майже щодня подає мені писемні супліки, де звідомляється про нечувані й невисказані кривди, які воно від панів підстаростів і слуг їх мосць державців поносить: поля, сіножаті, млини, пасіки і, що тільки у козака подобається, відбирають, самих б’ють, убивають і можуть довести до того, що та міліція загине, або яку на отчизну з причини belli intestini звалить tempestatem”, чує ваша милість — Кисіль нахилився до каштеляна, вдаряючи пальцем по цьому місці листа, — “бо направду сприкритися їм можуть такі praeiudicia і з жалю extrema tentabunt, або своїм державцям у підданство віддадуться, або кинуться до якогось бунту”.

Кисіль кинув папір на стіл і знову заходив по кімнаті.

Київський каштелян гладив довгого, випещеного вуса і не відзивався.

По хвилині промовив:

— То і пан краківський боїться хлопського бунту?

Кисіль нетерпляче махнув рукою.

— Пан краківський! Пан краківський голосить про це всім і страшить усіх. Але що діється тільки в його староствах? Що роблять його власні державці, його підстарости, його слуги? — Так, він бачить, що зближається буря, але не вміє їй запобігти. Я маю своїх людей на Січі, і то людей не з черні, але й таких, що й до булави, і знаю, як там кипить. Мало є писати про те до коронного канцлера, тут треба діяти поки не запізно.

— А ось підсунув військо під Дикі Поля.

— Щоб скоріше шершенів роздрочити.

— Він вояк добрий.

— Хмельницький куди ліпший.

— Тут військо...

— А там, ваша милосте, хто?

Замовкли. В кімнаті темніло, але вони цього не помітили. Тільки, коли слуга вніс два засвічені ліхтарі, похопились, що сиділи в темноті.

— Ваша милосте. Козацький отаман до вашої милости.

— Відки?

— Із Запоріжжя.

— Ну, нарешті!.. Певно... А хто він?

— Звелів сказати, що зветься Нечай.

— А!.. Я думав, що це... Ну, нічого. Нехай увійде!

На сліді

Кисіль вдивлявся довшу хвилину у вродливу постать козака, що стояв перед ним.

— Пан Нечай ?

— Слуга вашої милости.

— Данило, чи Іван?

— Данило, ваша милосте.

— А Іван де?

Нечай трохи збентежився. Невже воєвода знає вже, що брат його Іван у Криму, як резидент від гетьмана Запорізької Січі? Не може бути. Спокійно відповів:

— На Січі, ваша милосте.

— Сідай, вашмосць пане Даниле. На Січі, кажеш?

— Глянувши на каштеляна, запитав: Ваша милість також знає цього каваліра, правда?

— Як: не знаю? Його двоюрідним, чи пак стриєчним братом опікувався колись. І родича васці знав добре.

— І я знав; вмішався Кисіль — доки він не покинув нас і не пішов на Січ. Давно вже загинув?

— Давно вже, ваша милосте. З морського походу не повернувся.

— Чув я. Чув. Славною смертю поліг. А васці дальше на Січі?

— На Січі. Тепер паном Хмельницьким до вашої милости післаний.