Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1

Радзикевич Юліан

— Як ваша милість плів різні небилиці, я не переривав йому його орації, але й собі перервати не дам. Не забувай, ваша милість, що я тут пан, а де пробощ у парафії, там вікарій не має голосу! Пан воєвода не завдав собі труду подумати, що буде, як ми з усім військом вирушимо в степ і на Хмельницького не наскочимо. Пан воєвода повинен був про це подумати... Хмельницький добре знає силу і грозу польської зброї та що сам хитрий, може нас по степу водити, бою не прийняти. А що тоді?.. Тоді ми будемо примушені відступати, або гинути

серед пустелі, без припасів. Про це пан воєвода не подумав, правда? За цей час хлопство в Україні піднесеться, повстане ребелія, а війська, щоб тримати хлопів у ризах, не буде. Воно в тому часі буде вганятись по степу за невловимим противником. Нема що, добра рада, добра думка, гідна пана воєводи!

Полковник Кричевський, що пам’ятав добре попереднього великого гетьмана Конецпольського, своїм вухам не вірив.

— Це мають бути гетьмани? Це мають бути вожді?

І здавна прихильний козацтву полковник, щирий друг Хмельницького, почав відчувати повну погорду до таких вождів.

Нарада тяглася довго. Її часто переплітали гострі виступи гетьмана Потоцького в бік польового гетьмана, на які він вибухав гнівом і скакав до очей Потоцькому. Кінець-кінцем після довгих, довженних, зовсім не військових балачок вирішено вислати на приборкання Хмельницького й непокірної Січі частину коронного війська, достатньо велику, щоб могла вирушити в степи, знайти Хмельницького, примусити його до бою й знищити.

Головна сила мала залишитись, де була, себто в Чигирині, Корсуні, Черкасах. Вона мала служити опертям для тієї частини, що мала рушити в степи, мала за мету стримати повстанські рухи в самій Україні і в потребі дати поміч тим частинам, які йшли на Січ.

Провід над військом, призначеним до походу в степи, доручено на виразне бажання великого гетьмана його синові Степанові Потоцькому, деражинському старості.

Глумлива усмішка вибігла на уста Кричевського.

— Переполовили вже силу — подумав — але обидва гетьмани ще далі разом.

— Ґрунт — фамілія — почув за собою слова, півголосом вимовлені.

За ним стояв Виговський, секретар при козацькому комісареві, добрий приятель Кричевського. Кричевський високо цінив розум Виговського.

— Є вже дві армії і є два гетьмани. Що ти зробив би, полковнику?

— Я?.. — аж підніс голос старий вояк.

— Так. Є два гетьмани і два війська. Що ти зробив би?

— Дав би одну армію одному, другу другому. Правда?

— Хіба. Хоч...

— Хоч із діленням вашмосць не погоджується. Нічого. Вони їх іще більше поділять.

— Як то?

— Слухай, вашмосць, далі.

І справді на раді виринуло тепер питання, як вирядити цю частину армії, що її приділено молодому Потоцькому. Після довгих нарад вирішено поділити її: кінноту вислати степом, а реєстрових козаків Дніпром на байдаках, які приготовано, щоб постачали харчі для армії, коли вона рушить униз Дніпра. Коло Кодака, твердині, яку так сквапно відбудував і так могутньо укріпив покійний гетьман Конецпольський, мали обидва відділи злучитись і тоді почати спільні воєнні дії.

Хоч і як настоювали польовий гетьман Калиновський та з ним разом князь Корецький, пан Сєнявський і інші, щоб обидва відділи вислати разом суходолом, не розбиваючи їх на частини, гетьман Потоцький не поступився і поставив на своєму.

Так замість цілої армії, яку виставила Польща, мала йти в похід тільки її частина, і то поділена на два менші відділи:

— Що ти на те, полковнику? — запитав Виговський, коли обидва знайшлись у квартирі Кричевського.

— Нічого доброго це не ворожить.

— Кому? Нам, чи їм?

Кричевський поглянув на Виговського. Повторив, надумуючись: “Нам, чи їм?”

— Ну, полякам, чи нам?

— Нам, чи їм? їм, чи нам? — повторив і ще раз Кричевський і глибока борозна на його чолі ще більш поглибилася. Раптом його тверде вояцьке обличчя прояснилося, випогодилось, наче помолодшало.

— Не нам, тільки їм — відповів із притиском.

Виговський простягнув йому щиро руку.

— Тоді я вашмосці ще одну справу мушу виявити.

Присунувся до Кричевського із стільцем і знизив голос:

— Сьогодні зранку спіймали раненого Нечая Данила й недавно привели до обозу.

Кричевський подався взад, як від удару.

— Спіймали Нечая? Де?

— Десь у степу, по тому боці. Кажуть: зрадою. Вертався на Січ. Сам із джурою.

— То він тепер тут?

— Тут у Корсуні.

Кричевський неспокійно заходив по кімнаті.

— Ранений?

— Здається. Кажуть: люто боронився.

— Що вашмосць на це? Щоб я з цілим полком мав рушити на варту, він мусить бути вільний. Де він?

Виговський, куди більше опанований і холодний, спинив його.

— Чекай, вашмосць полковнику. Ми обидва їдемо з молодим Потоцьким і мусимо там бути. Нам не вдасться справа. Зате залишається Красносельський. Із ним я вже домовився. Він буде ним опікуватись.

Кричевський глянув якось дивно на Виговського.

— Гляди, вашмосць! Щоб не завів! А то я не простив би цього ні йому, ні вашмосці.

— Красносельський — певний. Його драгунія тут залишається.

— Я дав би собі руку відтяти, щоб вирвати давнього друга з цих проклятущих рук.

— Не гарячися, полковнику. Я вірю твердо, що Красносельський не заведе. Він має скрізь найлегший доступ, бо споріднений із паном Чарнецьким.

— Так? Я й не знав.

— Його сестра вийшла недавно за Чарнецького.

— В такому випадку... Може ліпше когось іншого пошукати.

— Ні, ні. Красносельському я вірю. Будь, полковнику, спокійний. Що буде можна зробити, зробимо. Я іду зараз до Красносельського.

— Йди, вашмосць.

— Піду. Ще лиш одне. Що вашмосць думає робити, полковнику?