Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1
Шрифт:
— Славааа!
Знову драгуни сформувались у справну маршову колону, простуючи на південь. Довкола пожежі загравами вбирали небо. Самітні димарі чорніли темними бовдурами, обгорілі дерева здіймали до неба обнажені гілляки, а вітер степової ночі розносив запах згарищ та руїн.
Висока гра
Довгий час їхав Нечай мовчки. Переживання останніх днів, непогоєні ще належно рани, недоїдання, втома, несподіване й нагле привернення волі — все це приголомшило козака. Водночас
— Що робити?
Йти на південь, щоб якнайскоріше получитися з Хмельницьким?
Нечай перейшов тверду військову школу і на Січі, і на полях Франції, Німеччини та Чехії. З усього, що почув, виніс переконання, що молодому гетьманичеві не повезло. Якщо йому не повезло, то й поміч Хмельницькому тепер непотрібна. А тут у сусідстві коронного війська він міг би віддати неоціненні прислуги козацтву, міг би, хто зна, чи не вирішити долю всього змагання. Оточити польських гетьманів, зривати мости, псувати дороги, відтяти зв’язок, не допускати вісток, перервати довіз харчів і довіз муніції, навести страх і замішання в ряди головного корпусу польського війська — ось його найближчі, безпосередні завдання.
Нечай стягнув коня.
— Пане Красносельський, що є із загоном молодого Потоцького?
— Відколи виїхав, а це вже чотири тижні тому, слуху про нього немає.
— Ніякої вістки?
— Від нього жадної. Перед тижнем написав пан Ґродзіцький, що реєстрові перейшли до Хмельницького.
— Ті, що плили водою?
— Ті. Що з іншими, не знаємо.
— А як васць думаєш, пане Красносельський, де може бути ціла партія каштелянича Потоцького?
— Полковник Гдешинський, що виїхав іще з Чигирина і запустився далеко в Дикі Поля, чув голосну стрілянину десь біля Жовтих Вод. З цим і повернувся до гетьманів.
— І що?
— Вмовляв гетьманів, щоб поспішали на вируку каштеляничеві.
— А гетьмани?
— Гетьмани постановили відворот. — Красносельський глумливо засміявся. — Кажу тобі, полковнику, я ще під такими вождями не служив. Ні розуму в них, ні чести, ні совісти, ні відваги.
— Хто знає, чи не були б поспіли вчас молодому Потоцькому з поміччю. Що правда, то все це тяжко зрозуміти. А що військо?
— Військо обурене, перелякане, клене гетьманів, клене старшину, без послуху, без субординації; за будь-яким сполохом рветься до втечі.
— З харчами в них як?
— Досі було добре, але тепер, як вертатимуться тим самим шляхом, що ним прийшли, то тяжко буде, бо все вже в околиці розграблене докраю. Як знаєш сам, полковнику, оселі тут невеликі, а під гетьманами тепер як не як із слугами, я лічу шістдесят тисяч люда.
— Шістдесят тисяч? — здивувався Нечай.
— Зі слугами. Самого війська, збройного люду, буде до сорока тисяч. Служби — ціла хмара.
— Але все ж таки, чому польські гетьмани не пішли молодому Потоцькому на поміч? Адже, вони самі присудили його на смерть.
— Я цього сказати не можу, бо не знаю. І здається мені, ніхто не знає. Мабуть і гетьмани — ні. Говорять, що старий Потоцький — батько посвятив сина, щоб самому сальвуватись... Заслоняється тим, що не може волости без війська залишити, бо народ підіймається. Але ті, що добре знають, говорять, що він просто боїться Хмельницького. Обидва гетьмани гризуться, ніби собаки, а Потоцький від білого ранку вже п’яний.
— Цікаво. Чому ж тоді не залишилися вони під Чигирином? І окопи там уже мали, і до Диких Піль ближче.
— Коло Білої Церкви мають зібратись помічні полки київського воєводи Тишкевича та інших панів.
— Коло Білої Церкви?
— Так. Крім цього, і то найважливіше, ляхи чекають на сили князя Яреми Вишневецького, яким із Лубень дорога на Золотоношу, або Переяслав. Це підсилило б польську потугу трохи не вдвоє.
— Думаєш, що Ярема хоче злучитися з гетьманами?
— Йому нічого іншого й не остається. Це ж він і про власну шкуру мусить дбати... Всі на нього ждуть і всі на нього надії покладають, не виключаючи й самих гетьманів.
Очі Нечая засвітилися гнівними вогнями.
— Кажеш, так чекають на Ярему?
— Чекають. Тільки про це й говорять. Знають, що коли Ярема не прийде в час, то все скінчиться для них нещастям.
Нечай довший час їхав мовчки, в задумі. Кінець-кінцем запитав знову:
— Був якийсь посол від нього?
— Був Машкевич перед кількома днями. Домовилися, що будуть очікувати князя під Корсунем.
Нечай нагло спинив відділ.
— Пане Красносельський, завертаємо на Мошни! Не може бути, щоб ми їм дали злучитися. Не може бути!
Завернув відділ та великим луком, минаючи Черкаси, повів його на Мошни.
У Мошнах стояли вже польські частини: креденси, слуги, райтари, що берегли незліченну кількість возів з усяким добром, головно з харчами, частини надвірних панських почотів, гайдуки, частина артилерії, канцелярія.
На ці частини, що зовсім безпечно почувалися, звалився Нечай несподівано, наче буря. Всі, що не вспіли втекти, пішли під ніж без спротиву, без оборони. Напад був такий швидкий, нагальний, незрозумілий, неймовірний, що про оборону ніхто й не подумав.
Як сонце зійшло, Мошни були пусті, вимерлі. По хатах, подвір’ях, вулицях залишились тільки побиті, порубані поляки.
З місцевого українського населення чоловіки пристали до Нечаєвої ватаги, жінки, діти й немічні старці потяглись до поблизьких лісів і чагарників, утікаючи перед гнівом та пімстою польських гетьманів. У Мошнах осталися тільки понищені гармати, поперевертані вози й понівечені харчі.
В густих очеретах, близько Дніпра, Нечай заклопотався своїми людьми. Після нападу на Мошни його відділ ізріс більше, як утроє. Коней та зброї було також доволі для всіх. Тепер поділив він свій відділ на дві частини, одну залишив собі, другу передав Красносельському з таким дорученням: