Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1
Шрифт:
В сінях за дверми князь почув метушню. Не любив того. В полуднє похід, у полуднє вирушить, але тепер мусить прийняти купіль, бо після неї виразка все таки вступається.
Його камердинер відхилив несміливо двері.
— Що таке, Клеменсе? Знаєш, що я тепер зайнятий.
— Ваша княжа світлосте! Поручник Барановський із роз'їзду з дуже важливими вістями.
— Давай його до наріжної кімнати, а мені дещо зодягтися.
Коли князь, трохи зодягнений, увійшов до вказаної кімнати, застав там, крім запорошеного, спітнілого поручника Барановського, ще кількох своїх старшин і одного офіцера в драгунському колеті, якого
— Що там, Барановський?
— Ваша княжа світлосте! Вертаючись із Богуславки, наткнувся я на купу драгунів пана Одживольського з паном Маковським. Перейшли на цей бік Дніпра й задумали йти зо страшними вістками до вашої княжої світлости.
— Кажи!
— Гетьмани, кажуть, розбиті. Табір під Городищем іще борониться, а комунік відступає на Білу Церкву.
Криваві клейма виступили на лиці князя воєводи. Виразка прибрала темноцеглясту барву. Кінці широких уст подались вниз і так застигли.
— А з гетьманами?
— Не знати. Але присутній тут пан Маковський, як очевидець, здасть краще реляцію.
Князь повернув погляд на Маковського, який поклонився вдруге в пояс князеві.
— Васць пан Маковський?
— Слуга вашої княжої світлости. Товариш легкого знаку пана каштеляна Одживольського.
— Кажи васць, що знаєш.
— Ваша княжа світлосте! Нещастя. Позавчора напав Хмельницький із цілою ордою на наші війська. Кіннота, головно панцерні, ставали добре, але їм татари, що їх там хмара незліченна, зайшли з-заду і наші мусіли з поля зійти. Тоді почалася паніка. Як до того дійшло, докладно не знаю, бо ми з роз’їздом поверталися з паном Красносельським і по дорозі нас розбито. Де пан Красносельський, не знаю. Я з купою драгунів опинився над Дніпром. Довкола нас були татари й повстанці. Ми знайшли сплав і переправилися на цей бік. Пан Красносельський був ранений. Що з ним, не знаю, казали...
— Чекай васць! — перебив князь. — Не завертай мені голови паном Красносельським!.. Що з гетьманами?
— Не знаю, ваша княжа світлосте! Знаю тільки певно, що табір, де окопалася піхота, борониться від орди під Городищем.
— А кінні полки?
— Відступають на Білу Церкву і Сквиру.
— Коли це сталося?
— Позавчора почалося. Вчора ми переправилися через Дніпро.
— Коли ви мали першу вістку про Хмельницького?
— Позавчора зранку. Вдосвіта, бо гетьмани попереднього дня не вислали роз’їздів. Перших побачили ми татарів. Військо було неприготоване, як то буває в часі походу. Вийшли кінні полки в поле, ми виходили також, але потім диспозицію змінено і нас вислали на роз’їзд.
Князь стояв на середині кімнати. Страшлива усмішка не сходила з його обличчя.
— Що далі?
— Ми виїхали на роз’їзд. Але як переїхали ліс, вискочила на нас хмара татарів і гультяйства і розпорошила цілий відділ. Із татарами на наших карках ми верталися до табору. Комуніка там уже не було, тільки табір посувався в напрямку на Богуслав, відбиваючись від орди.
— А козаки?
— Не знаю, ваша княжа світлосте.
Князь мовчав, переводячи погляд від одного офіцера до другого.
По хвилині мовчанки промовив:
— Що панове на це?
Ніхто не хотів перший відзиватися.
Тим часом до кімнати увійшов патер Цєцішовський.
Князь заговорив до нього:
— Патер чув новини? Це має бути шляхтич із війська панів гетьманів. Каже, що гетьмани розбиті, табір в облозі.
Патер стояв спочатку мовчки, опустивши очі. Нараз підніс їх і вдарив ними Маковського, ніби стрілами.
— Я вже чув ті вісті від драгунів, що прийшли з тим шляхтичем.
— О! — відізвався князь.
Патер усе ще намагався тримати Маковського очима, ніби вуздами коня.
— Вацьпан католик?
— Католик — відповів, не заїкнувшись, Маковський, приготований на таке питання.
— І шляхтич?
— Шляхтич.
— Чи маєш вашмосць у Лубнях когось, хто знав би тебе?
— Не знаю, ваша велебносте. Я тільки що приїхав.
Аж ось із гурту старшин відізвався голос:
— Я знаю пана Маковського. Наші фортуни близько себе в Брацлавськім.
Маковський глянув бистро у бік того, що говорив. Серце його забилося живіше. Він цієї людини не знав і ніколи не бачив.
А князь ізнову повів поглядом по старшинах і спитав:
— Яка ж думка вашмосць панів?
Ніхто не спішив говорити перший. Наприкінці забрав голос полковник німецької піхоти Вольф. Його ломана польська мова була переповнена німецькими й латинськими словами. Затинався часто, губився в тому, що сказав, але говорив, як досвідчений вояк. На його думку, ці вістки або правдиві, або й неправдиві. Як правдиві, то дуже неточні. Треба докладно знати, що властиво зайшло. Може й справді дійшло до вирішального бою і гетьманів нема, може вони горою, може облога табору триває дальше. Коли вістки правдиві, — тоді одне певне, що козаки, а з ними й орда, вже на волості. Словом, щоб радити, треба знати. Може ще ніщо не зайшло. Може цей шляхтич був тільки в роз'їзді, що його розбили якісь ворохібні купи, партизани, а він узяв це за погром цілого війська. На кожний випадок, він не радить вирушати в похід, не збагнувши, яка буде переправа через Дніпро. На його думку треба відкласти вимарш і заждати в Лубнях, доки роз’їзди не привезуть певних вісток.
— Має хтось із панів іншу раду? — запитав князь, вислухавши тяжкої промови німецького офіцера.
Але ніхто не мав ліпшої, тому рішено вислати сильний роз’їзд, а похід відкласти, доки не наспіють перевірені вістки.
Патер Цєцішовський, як почув, що з гетьманами погано, перший напирав, щоб зачекати на вістки. Князь рішив, що на роз’їзд поїдуть два полки: полк драгунів і полк волоської кінноти. Команду над роз'їздами передав полковникові Коморовському, старому й вірному слузі дому Вишневецьких. Після видання диспозицій, князь глянув на Маковського.
— Мосці Маковський, чи твої люди дуже
— Коні здорожені, ваша княжа світлосте. Люди держаться добре.
— То поїдеш разом із паном Коморовським. Дістанеш свіжі коні — рішив князь.
Полком драгунів, що мав вирушити в роз’їзд, мав проводити той офіцер, що ручив за нього.
— Хто він? І що це все значить? — ломив собі голову бідний Маковський.
Степан Байбуза
Як відділ полковника Коморовського залишив Лубні і доїздив до Савинець, полковник побачив, що похід не піде так скоро, як він собі це уявляв. Околиця що дальше від столиці князя Вишневецького, ставала більше й більше неспокійна. По дорозі доводилось переїздити попалені останньої ночі хутори. Міст на Оржиці згорів також, а з густої ліщини над Оржицею посипався на відділ густий дощ куль.