Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1
Шрифт:
— І що? Я маю тепер іти під їх команду? Я?... Я?!!
Але іншої дороги не було.
Князь Ярема перебігав думками своє життя. Ще недавно могло бути інакше. За перших років митрополита Могили, коли ще був у взаєминах із козацтвом, говорили йому висланці з Січі, що вона зв'язана з ім’ям його діда Дмитра Байди Вишневецького і старалися стягнути його до себе, світили перед його очима золотою великокняжою шапкою Мономаха, то знову манили булавою. Одначе він відкинув. Гра не була певна. Жінка Гризельда й родина Замойських мали свій вплив. Це було колись. Потім змінив
Князь воєвода став при відхиленому вікні і глядів у темну, травневу ніч. Хотів пробити поглядом темряву, щоб побачити свої Лубні, своє удільне князівство, де був сильніший, як король у Варшаві, де його слово було абсолютним законом.
— Усе кинути? Йти? Куди?
— Ваша княжа милосте! — почув голос за собою.
Князь Ярема повернувся. Біля нього стояв ксьондз
Цєцішовський, єзуїт, єдина людина, що мала необмежений вплив на князя й кожночасно могла ввійти в його кімнати. Йому то орден єзуїтів доручив опіку над князем, що тільки недавно перейшов на католицизм.
— О! Патер!
— Я. — Голос патера був глибокий. Говорив поволі. — Гарне володіння дав Господь вашій світлості. Земля обіцяна! Медом і молоком текуча! Стільки слави, стільки ясних днів тут! Княже володіння. Заселив, управив, укріпив, володів. Стільки костелів! А тепер?.. За два дні той самий місяць буде глядіти на пожарища та на руїну всього того, що треба було будувати десять років.
— Патер думає, що ми не повернемось?
— Як повернемось, то до руїн. Степ заллє собою і палац і замок, і все, що ваша світлість збудувала. Степ зруйнує, бур’яном засіє, кров'ю сплямить.
— Патере!
— Треба душу гартувати, до дочасних дібр не прив’язуватися. Все суєта...
— Суєта...
— Я до княжої милости з новинами.
— Що за новини, патере? Добрі?
— Добрих тепер нема. В Миргороді й Хоролі почалось повстання. Двори вашої милости в огні. В Миргороді орендатора, пана Скубка, вбили разом із цілою родиною. Пан Жеребінський із Хоролу ледве втік.
Князь став, наче вкопаний.
— Що? — ревнув по хвилині несамовито. — Хлопи вже голову підносять? О, ні! Доки я тут, ребелії не буде!
І склав руки, щоб заплескати на службового офіцера.
Але єзуїт швидко поклав свої довгі, худі пальці на руки князя.
— Ваша княжа світлість...
— Патере! Досить мені цього! Рушу полки і горе тим, що ворохібню сіють! За Миргород і Хорол вони мусять заплатити.
— Ваша княжа світлість хоче вловити невловиме. Вони в лісах уже, в дебрах, байраках, у степу...
— То зберу всіх мешканців з околиць і всіх прикажу на палі посадити. Викореню ребелію і схизму, коли ти так хочеш...
— Богоугодне було б це діло, але...
— Але що? Невже патер стане жаліти тепер цих хлопів і схизматиків?
— Чи ж я сьогодні боронив їх, як їх садовили на палі? Чи ж я сказав слово в їхній обороні? Я ж казав, що ваша княжа світлість матиме заслугу перед Богом, коли втихомирить край.
— Так, але це не були ребелізанти. Їх я казав посадити на палі тільки для постраху.
Єзуїт замахав руками.
— Всі вони ребелізанти! Всі! І ті, що виють там іще на палях, і ті в Миргороді та в Хоролі. Але... Але вирушити на них вашій милості небезпечно.
— Небезпечно? Ха-ха-ха! Для кого?
— Для вашої княжої світлости. Для нас. Для Речіпосполитої. Для святої католицької віри.
— Чому, патере?
— А як за ними прийдеться гонити по степах? А як вони аж за Псьол підуть?
— То й за Пслом їх знайду. З-під землі добуду! Знищу гідру!
— А як за той час щось станеться з гетьманами? Ні. Бог створив вашу княжу світлість для вищих цілей, як уганяти по безлюдних степах за своєвільними купами гультяйства!
Єзуїт знав як говорити із своїм вихованцем.
— У руках вашої світлости salus Rei Publicae і правдивої католицької віри. Впадуть гетьмани, впаде й Річпосполита, впадемо й ми! Запанує схизма, запанують хлопи! Вашій княжій милості треба до цього не допустити. Як ваша княжа світлість не поб’є того ребелізанта і схизматика Хмельницького, то ніхто не поб’є.
— То значить, тим хамам за Миргород і Хорол не заплатити?
— Ребелія, то стоголова гідра. Котру голову скоріше відрубати, яка різниця? Палі можна стругати і в Золотоноші, і в Переяславі, і потім боці Дніпра. Страшніший удар для ребелії буде злука з гетьманами, ніж розбиття хорольської, чи миргородської ватаги.
Настала хвилинна мовчанка. Тільки з подвір’я доходили стогони людей, що конали на палях. По хвилині князь повторив, як учень лекцію:
— Все одно, яку голову гідрі найперше відрубати. Тут і потім можна буде зробити суд і покарати.
— А вже ж — притакнув сквапно єзуїт.
— Завтра, патере, рушаємо за Дніпро.
Ще тієї самої ночі пішов із княжого замку приказ, що реченець походу прискорюється на полуднє наступного дня. Мало хто клався спати. Кожний мав багато роботи зо своїми клунками, возами, слугами, кіньми та всіляким іншим достатком. По всіх домах світилися світла цілу ніч і мало хто звертав увагу на широкі заграви на небі, що росли з години на годину, доки їх не розігнало вкінці сходяче травневе сонце.
Що це значить?
Як сонце сходило, князь вже не спав. Сидів у довгому халаті і приглядався, як його надвірний медикус, італієць із Генуї, приготовляв для нього купіль. Мішав зела та всипував живо-срібляні солі, що вже тоді були відомі, як найкраще ремедіюм проти французької недуги. Але князь Ярема й тим не був вдоволений. Уперта виразка на чолі не вступалася. Крім неї, стали появлятися нові на шиї, на тілі, зуби стали хитатися й псуватися, з рота добувався гидкий, осоружний запах. Медикус не міг тому зарадити. Князь почав уже втрачати надію, щоб йому масті й купелі помогли, змінював своїх медикусів, їздив до Неаполя й Парижу, але недуга не вступалася. Два роки вже! Що йому з його княжих володінь, замків, сили, двору, підданих, війська, маєтків, коли страшна недуга точить його тіло, як червяк дерево.