Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1
Шрифт:
— Від коли це й чому це пан воєвода мені військо бунтує? То до того вже доходить, що й офіцери вашмосці мені належної шани не потребують віддавати?
Гетьман Калиновський схопився з крісла, ніби обпарений. На обличчі в нього виступили цеглясті плями.
— Це неправда!
— Як я так dixi, то правда! — гукнув Потоцький.
— Ваша мосць не сміє мені неправду завдавати!
Князь Корецький і пан Сєнявський підійшли до обох гетьманів, щоб їх утихомирити, але Потоцький далекий був від того, щоб закінчити сварку. На щоки йому вдарила кров,
— Нехай собі пан воєвода затямить, що доки я тут, доти на жадні інтриґи не дозволю. Або послух, або вільна дорога! Хто хоче вигоди, або боїться, тому тут не місце!
Калиновський, скаженіючи зо злости, взявся попід боки:
— Так, я боюся. Але боюся не за себе, а за тих, що їх ваша милість так необачно, по п’яному вислав на загладу!
Потоцький, як розлючений тур, кинувся до Калиновського.
— Хто по п’яному. Хто необачно? Я васці під суд!
Я васці знищу!
Але Калиновський, хоч палкий, але вояк щирий та відданий Речіпосполитій пригасив свій гнів на згадку про молодого Потоцького і військо, що з ним пішло. Без попереднього вже гніву відповів:
— Найперше треба нам знищити Хмельницького. Треба нам рушити, щоб шукати сина вашої милости і того цвіту нашого лицарства, що разом із ним. Думаю, мосці панове, що ми зібрались тут не на сварку, але щоб huic malo consulere, бо коли б, не дай Боже, їм там трапилося лихо, то з того вийшло б нещастя не тільки для нас, але для цілої Речіпосполитої.
Із вугла між великим креденсом і стіною до Потоцького знову став висуватись той жах несамовитий і незрозумілий. Потоцький втих. Гнів відійшов від нього.
Він затрусився увесь. Слова Калиновського, наче холодний вітер, зморозили серця. По кімнаті пролетів подув жаху. Зловіща тиша залила нараз кімнату, немов незамітно вдерлись до неї нещастя, тривога і смерть. Замовкли всі. Жах із темного вугла виростав, ширшав, підходив щораз ближче й ближче. Волосся у великого гетьмана з’їжилось, очі не могли відірватись від страшної з’яви.
Нараз на порозі кімнати появився козак із кварцяної корогви й подав листа. Листа перейняв пан Сєнявський і подав його Потоцькому.
Потоцький поглянув на печатку й нервово закліпав повіками. Поволі отямлювався.
— Від пана Ґродзіцького з Кодака — промовив, намагаючись зломити печать.
— Ой!.. — скрикнув хтось істерично в куті залі. Такий був настрій, що гетьман навіть не скартав його. Він відкрив листа і, як почав читати, збілів на обличчі, наче полотно.
Ціла заля завмерла. Кожний стримував віддих. Пес пана Сєнявського, що протиснувся крізь двері, підійшов до свого пана та почав жалібно й неспокійно скавуліти.
Але ніхто не поворушився; ніхто й не помітив.
Вкінці Потоцький із сполотнілим обличчям поклав прочитаного листа перед себе та якимось дивним, із горла добутим голосом промовив:
— Мосці панове! Козаки, що йшли водою, зрадили. Полковників убили. Козаки перейшли до бунту. Мій син в облозі біля Жовтих Вод.
На подвір’ї старостинського двора зірвалося стадо гайвороння з голосним, проймаючим криком. Жирувало на відпадках із панського стола, що їх служба викидала на подвір’я, доки не прогнали його злющі голодні собаки.
А в кімнаті цей крик гайвороння вдирався в душі, ніби похоронний спів.
Над Річпосполитою, досі такою потужною й грізною, збиралися хмари, що мали її прислонити зовсім.
Невже ми дамо йому загинути
Після довгої надуми й безуспішного вичікування польські вожді вирішили відворот. Польські війська залишили укріплення, що їх висипали й вивели під Чигирином, і поволі відступали на північ. Доля Степана Потоцького і його війська тим самим була засуджена. Своїм відворотом гетьмани самі присудили його на загибель.
Похід відбувався так само пиняво, як і марш на Чигирин. У Черкасах військо знову задержалось і на квартирі великого гетьмана знову щоночі гриміла музика, розлягався бренькіт скла, лунали п’яні співи, писк, та регіт жінок. Робили припущення, будували дальші пляни тільки на основі листа Ґродзіцького, команданта Кодака. Не знали, що сталось там біля Жовтих Вод, хто кого переміг. Не знали, чи облога польського війська закінчилася. І ніхто про це не подумав, ніхто не посмів виступити з думкою, щоб вирушити на відсіч молодому Потоцькому.
А показалося пізніше, що часу на те, щоб прийти з поміччю Степанові, було доволі. Військо, негодуючи на полководців за незрозумілий нікому відворот, здеморалізоване, без твердої руки, без зайняття, вешталося скрізь, грабило, що попало, грало в кості й пило, пило. Між військом ходили різні слухи; різні різно вияснювали собі відворот. Більшість вірила, що гетьмани ждуть на помічні полки різних панів, головно на полки князя Яреми Вишневецького.
Була ніч. У переповнених військом Черкасах було гамірно й весело. Гетьманська квартира гляділа в темряву ночі ясно освіченими вікнами. Перед квартирою стояло багато осідланих коней, повозів, важких, чепурно прибраних коляс. Скрізь вешталися джури, слуги, служниці, куховари й куховарки, гайдуки, лакеї, драгуни. З кімнат доходив голосний гомін музик. По місті волочились п’яні вояки з вигуками та крикливими піснями; тут і там розлягались вистріли з пістоля, а довкола Черкас на темному тлі неба клались червоні відблески заграви.
То з наказу гетьманів горіли довкола сусідні села й хутори.
На краю містечка, в нужденній повітці, обставленій сторожею лежав зв’язаний Нечай. Хоч численні, правда не дуже тяжкі, рани, що їх отримав, обороняючись, поволі гоїлися, хоч сила верталася, але в душі пекло вогнем.
І до нього дійшла чутка, що з передовим військом погано. І від його уваги не заховалось, що польські гетьмани відступають. Бачив, відчував, стежив настрій польського війська. Його душа рвалась там, у степи, на лицарську славу, по геройські подвиги, а він мусів лежати ось тут на купі гною, зв’язаний, безпомічний.