Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 2
Шрифт:
Чорний вершник з’являвся щораз частіше й частіше з різних боків польського війська, завжди в товаристві численного почту, розглядаючи положення, вишукуючи слабі місця у ворога для наступу, пильно дбаючи, щоб ані одна підвода з харчами не дісталася в руки поляків, навіваючи забобонний страх не тільки серед поляків, але й серед німецьких кнехтів та їхніх ротмістрів. Майже всі вже мали змогу бачити на власні очі цього чорного їздця, всі, крім короткозорого Калиновського, що не бачив далі, як на віддаль кількох кроків.
Раз навіть пан Лянцкоронський, який побачив чорного їздця на чолі невеликого відділу, вислав свою власну корогву з досвідченим, випробуваним у боях поручником Залєським у погоню за ними. Але чорний їздець і ввесь його відділ пропали десь серед снігів, наче розпливлися в повітрі. Ні Залєський, ні ніодин із його драгунів не повернулися більше до війська. Зате в тому самому майже часі відбувся страшенний наскок на польські частини, які стояли у Володіївцях і тільки алярм усіх військ, що рушили на допомогу загроженим частинам, урятував їх від повного знищення.
Від тієї пори відпала панові Лянцкоронському охота гонити за чорним їздцем. А цей, неначе знаючи про те, появлявся ще частіше, ближче та завжди ніс із собою знищення та спричиняв іще більший нутрішній розклад серед польських військ.
— Я дам Васильківці. моє власне багате містечко біля Гусятина тому, хто доставить мені живим, чи мертвим того чорного їздця — заповів польовий коронний гетьман, пан на Гусятині, Мартин Калиновський.
Обіцяв також нагороду пан Лянцкоронський. Але нічого з цього не вийшло. Правда, знайшлося серед війська двох охочих, ласих на нагороду, що піднялися доставити їздця. Але в скорому часі обох їх знайшли, як замерзлі гойдалися під вітром на гілляках, зовсім близько табору.
Тим часом чорний вершник, як і досі, кружляв довкола табору, немов той дух, що живиться кров’ю своїх жертв.
Аж однієї днини, коли військо в поході на Вінницю спинилося на короткий постій у Мурахві, ставився перед своїми вождями пан Микола Кисіль, який раннім ранком виїхав був на роз'їзд в околиці Лопатинець і Бушинки.
Ставився ввесь закривавлений власною кров'ю з ради на карку, з обличчям, мов полотно, з очима, повними жаху. З двох його корогов, які брат його, воєвода, вивінував для нього так достатньо, як тільки міг, повернулася тільки жменька людей, так само жахом пройнятих, як і він.
— Що сталося? — аж жахнувся Лянцкоронський, побачивши старосту в такому стані.
Калиновський, що довший час воював із братом Миколи, Адамом, і через те недолюблював Миколу, тільки глянув і чекав на вияснення.
— Ми попали в засідку між Лопатинцями і Бущинкою.
— І це все, що вашмосць вирятував із засідки? — питав пан Лянцкоронський, споглядаючи на купу обдертих і скривавлених людей на подвір’ї.
— Так.
— Вашмосць дуже добрий до роз’їздів — заговорив злобно Калиновський. — Якщо мене пам’ять не заводить, то васць уже повернувся раз із роз’їзду так само славно, як тепер.
Кисілеві сльози стали в очах, чи то з гніву, чи з образи, але він запанував іще над собою та відповів:
— Тоді, як ваша милість знає, я зустрівся з самим Нечаєм.
— Знаю, знаю — всміхнувся Калиновський. — Чи тепер також васць на самого — воєвода підкреслив слово — Нечая натрапив, чи на його духа?
Але, на здивування присутніх, Кисіль і тепер прийняв це глузування спокійно і з тим же прихованим в очах страхом відповів:
— Ні, ваша милосте, не на його духа, а на його жінку.
Рух пішов між присутніми.
— Це вона — говорив далі Кисіль — є тим чорним вершником, що нас переслідує, як ніч, так день і проти якої наш польовий гетьман є безсилий, неначе дитина.
Не зважаючи, яке враження викликали його слова, повернувся круто і без одного дальшого слова пішов на квартиру.
Як билася з ляшками, так і буду битись
Пливли чорні хмари по небу, перевалювались важко, мов великі каменюки.
Гострий серп місяця то проривався крізь темні бовдури, то знову ховався за ними.
Протяжним свистом голосили замерзлі гілляки на лютому вітрі. Порскали неспокійно прив'язані до плотів коні.
Десь далеко з глибин ночі доходило зловісне виття вовків.
При широкому шляху, що лучив докраю спалене Красне і так само в попіл замінене Черемошне, від непам'ятних часів стояла мала церковця святої Варвари. З неї також залишились тільки купа попелу, почорнілий сніг, обсмалені вогнем дерева і пустка.
Тепер побіч того місця, де стояла колись церква, чорніли свіжі могили, високі, холодні, мовчазні, німі.
Сім їх було. Одна всередині, шість вінком довкола. Ще сніг їх не присипав, ще ні вітер ні сонце не встигли їх висушити.
Стояли отак на горбку чорні, сумні, понурі.
Під горбком стояв довженний ряд коней, прив'язаних до останків плоту та до кущів і до дерев. Коні їли зерно, глодали кору, відгребували сніг, билися між собою, гризлися або стояли тихо з глибоко спущеними головами, згадуючи мабуть у сонних мріях кращі часи, зелену пашу.
Кілька малих вогнищ горіло за кущами. Снувалися люди, чути було голоси.
При одній ватрі сидів Криницький, насуплений, мовчазний. Кругом нього говорили люди, перемовлялись. Але він не звертав уваги на те. Схилив голову на руки й сидів так із прижмуреними очима, потонувши в своїх думках.
Сам не знав, як це з-під Красного він дістався в опіку добрих людей із поблизьких Курник. Знав тільки, що по кількох днях сили почали йому повертатися. Подякував господарям за рятунок і опіку та прилучився до кінного загону, що був частиною краснянської сотні.
Скоро ім’я його було на устах кожного, бо, куди йшов, там падали трупи на трупах. Його шабля робила його славним між своїми, пострахом між ворогами.