Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 2

Радзикевич Юліан

З’їхала козацька кіннота з горбка і вже стала натрапляти на спізнених утікачів. Христя, Шпаченко і Дрозд не звертали уваги на поодиноких їздців і їхали далі, залишаючи їх для тих, що їхали позаду. Але Криницький не міг утерпіти, щоб час до часу не похилитися вправо, чи вліво і не скинути в сніг котрогось з утікаючих шляхтичів.

Скоро втікачів ставало щораз більше й вони гинули, не даючи ніякого опору, безсилі зі страху. Трупи стелилися густо. Щораз дальше й дальше вдирався козацький загін у нутро втікаючої товпи.

Накінець полковник Корф, який іще ніччю повернувся вслід за ланом Самуїлом Калиновським із роз'їзду та привів із собою кільканадцятьох райтарів, зібрав із великим зусиллям розсіяних гусарів і драгунів в один значний відділ та заступив дорогу козацькій кінноті.

Гукнула сальва з пістолів, кінь ударив об коня, шабля об шаблю. Але опір був заслабий, тож заламався в одну мить і козацька лава пігнала далі.

Тільки на чолі лави не було вже видно ні “чорного їздця”, ні Дрозда, ні Криницького.

Побачив це Шпаченко, кликнув до Байбузи, щоб вів відділ далі, а сам зібрав десяток козаків і завернув назад.

У гущавині трупів віднайшли три безвладні тіла, одне недалеко одного.

Два з них були бездушні, байдужі вже до всього, що творилося довкола них, але третє давало ще знаки, що бореться про життя.

Припав старий сивий Шпаченко на коліна перед тілом у чорному жупані та голосно почав відмовляти молитву. Сльози грубі, наче зерна гороху, котилися з вірних козацьких очей.

***

Хтось прикладав чарку до засохлих, потрісканих уст. Гостра рідина розливалася в устах, пекла й душила в горлі, тож Криницький відкрив очі, проковтнув напиток і глянув перед себе.

Добре знані йому очі дивилися на нього вперто, настирливо.

— Грицю! — вимовив Криницький, усміхаючися злегка, але так спокійно, мов би зі своїм другом ніколи не розставався.

— Нарешті! Слава Богові! А то я думав, Петре, що ти вже також не повернешся до життя!

Криницький зморщив чоло, хотів зібрати думки, пригадав собі, що щось важливе сталося, але не вмів сказати, що. Хотів сісти, але не міг.

Пекучий біль прошиб його і він застогнав. Злегка, не розбираючи навіть причини цього болю.

Почув руку Кульчицького на своїй.

— Ти ранений, Петре. Климовський каже, що не тяжко. Куля спорснула по ребрі.

Криницький опритомнів. Ранений. Зудар із гусарами! Полковниця... Боже! Боже!

Забуваючи про біль, підвівся з лежанки.

— Де вона? Де полковниця?

Кульчицькому летіли з очей сльози. Не втирав їх, не соромився їх.

— Вона вже з ним. Із Нечаєм.

— О!

— В тій самій могилі ...

Криницький заламав руки, аж пальці побіліли, і зараз охляв. Потонув у мряці незнаного й нерозгаданого. Як довго маячив, цього ніколи потім не знав. Коли знову відкрив очі й побачив Кульчицького біля себе, спитав, наче б у розмові й перерви не було:

— Терпіла?

— Ні. Куля в серце.

— А Дрозд?

— Де ти був?

— Розкажу, як трохи прийдеш до себе. Тепер ось випий це і спи!

— Добре — відповів Криницький, зажмурюючи очі. — Добре — повторив і повернув голову набік.

Бо чув велику втому і хлипало щось у душі.

Кінець.