Полліанна

Портер Элинор

— Ти головне відпочивай, відпочивай… — знову повторила міс Поллі.

— Але тітонько Поллі, я почуваюся так дивно і так… погано! Я зовсім не відчуваю ніг!

Міс Поллі кинула на медсестру ще один благальний погляд і підвелася. Медсестра одразу ж підійшла до ліжка хворої.

— А тепер дозволь мені з тобою поговорити, — весело почала вона, — думаю, вже час нам із тобою познайомитися! Я місіс Гант, і я допомагатиму твоїй тітоньці дбати про тебе. А перше, про що я хочу тебе попросити, — це проковтнути ось ці маленькі білі пігулки.

На обличчі Полліанни з'явився страх.

—

Але я зовсім не хочу, щоб про мене дбали — тим більше довго! Я хочу встати, мені потрібно до школи! Я зможу піти туди завтра?

Від вікна, до якого підійшла тітка Поллі, почувся стишений стогін.

— Завтра? — весело перепитала медсестра. — Мабуть, мені все-таки доведеться трохи потримати тебе тут. Але ти маєш проковтнути ці маленькі пігулки, і ми побачимо, чи вони тобі допоможуть.

— Гаразд, — нарешті погодилася дівчинка, а потім трохи невпевнено додала: — Та я обов'язково маю піти до школи післязавтра, бо скоро почнуться іспити.

За мить вона стала розповідати місіс Гант про школу, автомобіль, який її збив, про те, як болить голова, але скоро її голос стих, і вона нарешті заснула — завдяки маленьким білим пігулкам, які проковтнула раніше.

Розділ 24. Джон Пендлтон

Полліанна не пішла до школи ані «завтра», ані «післязавтра». Вона ніяк не могла прийти до тями, а коли до неї іноді поверталася свідомість, починала стривожено розпитувати про свій стан. Так було тиждень, а коли лихоманка нарешті минула, а біль став не таким сильним, дівчинка нарешті повністю прийшла до тями. І їй знову розповіли про те, що з нею сталося.

— Отже, мене просто збила машина, і я зовсім не хвора, — полегшено зітхнула Полліанна. — Що ж, тоді я навіть рада!

— Ти р-рада? — здивовано перепитала її тітка, яка сиділа біля ліжка.

— Так, адже краще мати зламані ноги, як у містера Пендлтона, аніж бути інвалідом на все життя, як місіс Сноу. Зламані ноги врешті зростаються, та якщо ти інвалід — це на все життя.

Міс Поллі нічого не відповіла їй щодо зламаних ніг. Вона раптом підхопилася й підійшла до маленького туалетного столика в іншому кутку кімнати. Там вона почала займатися нехарактерною для такої педантичної і стриманої жінки справою — переставляти всі дрібнички з одного місця на інше. Вона навіть не дивилася на речі, які брала до рук, і чомусь дуже зблідла.

Полліанна ж лежала в ліжку і з задоволенням спостерігала за різнобарвними спалахами світла на стелі — промені проходили крізь кришталеві підвіски містера Пендлтона, почеплені на вікні.

— Я рада, що в мене не віспа, — раптом мовила дівчинка, — бо це було б навіть гірше за ластовиння. А ще рада, що це не кашлюк — дуже вже неприємний той кашель, просто жахливий, правда ж? І добре, що це не апендицит чи кір — бо тоді вам би не дозволили тут сидіти.

— Ти з багатьох речей радієш, люба, — стиха відповіла тітонька Поллі, чомусь приклавши

долоню до горла, ніби комірець став їй затісний.

— Авжеж, — весело засміялася Полліанна, — я багато про що думаю, дивлячись на цю кольорову веселку. Обожнюю веселки! Добре, що містер Пендлтон подарував мені ці кришталики! А ще я рада, що так і не розповіла про дещо. І не знаю чому, та я навіть рада, що зі мною стався нещасний випадок!

— Полліанно! Що ти таке кажеш!

Дівчинка знову тихо засміялася й поглянула на тітоньку сяючими очима.

— Знаєте, після того як це трапилося, ви вже багато разів назвали мене «люба», хоча раніше цього не робили. Мені подобається, коли мене так називають, особливо якщо це роблять рідні люди. Щоправда, деякі леді з Жіночої допомоги називали мене так, і це було досить приємно, та все ж не настільки приємно, як тоді, коли це кажете ви. О тітонько Поллі, я така рада, що ви мені рідні!

Тітка Поллі не знала, що відповісти, і знову піднесла руку до горла. Її очі наповнилися сльозами, і вона поспіхом вийшла з кімнати, мало не збивши з ніг медсестру, що якраз заходила.

Того ж дня Ненсі забігла до старого Тома, який чистив збрую в сараї. Вона була надзвичайно схвильована.

— Містере Том, вгадайте, що трапилося! — збуджено загукала вона. — Хоча ні, ви й за тисячу років не вгадаєте, бо це неможливо, просто неможливо!

— Тоді, я, мабуть, і не намагатимусь, — похмуро мовив чоловік, — бо мені й десяти років не лишилося. То кажи вже, що там трапилося.

— Ну, тоді слухайте. Як ви гадаєте, хто зараз із міс Поллі у вітальні? Ну, хто?

Старий Том похитав головою.

— Навіть не знаю, хто б це міг бути, — нарешті спромігся відповісти він.

— Тоді я вам скажу! Це Джон Пендлтон!

— Ти жартуєш, чи що, дівчино?!

— Анітрішечки! А знаєте чому — бо я сама йому відчинила двері, правда! І він зайшов — разом зі своїми милицями! А надворі його чекають коні з візком! Ви тільки уявіть — прийшов, як звичайнісінький тобі гість! І хто — Джон Пендлтон, старий жмикрут, який ніколи ні з ким не розмовляє! Ні, ви тільки уявіть! Він прийшов до неї.

— Гм, а чому б і ні? — трохи різко зауважив старий.

— Ну, вам краще знати, містере Том! — іронічно мовила Ненсі.

— Це ще чому?

— Ох, не прикидайтеся! — насмішкувато вигукнула служниця. — Ви ж самі мені про все розповіли!

— Про що розповів?

Ненсі визирнула з сараю, поглянула, чи не йде хтось із будинку, і, переконавшись, що все гаразд, підійшла до старого Тома ближче.

— Але ж це ви розповіли, що в міс Поллі якось був коханий! І я міркувала, міркувала, а потім здогадалася, що це ж як скласти два і два! Має вийти чотири! А вийшло чомусь п'ять, ось так!

Том відмахнувся від служниці і знову взявся до роботи.

— Якщо хочеш поговорити, то говори так, щоб тебе розуміли. І не треба тут цифрами сипати, я їх не розумію. Мені нема коли міркувати над твоїми дивними розрахунками, — пробурчав він.

Ненсі у відповідь засміялася.

— Ну, гаразд, — почала пояснювати дівчина. — Я якось почула дещо… і зрозуміла, що містер Пендлтон та міс Поллі кохали одне одного.

— Містер Пендлтон?! — рвучко випростався садівник.