Полліанна
Шрифт:
— Лікареві? — здивовано вигукнув містер Пендлтон. — Хочеш сказати, ти розповіла про це лікарю Чілтону?
— Так, коли він сьогодні приїхав по мене і сказав, що ви дуже хочете мене бачити.
— Гм, оце так! — пробурмотів чоловік, відкидаючись на спинку свого крісла. Раптом він сів рівно. — А що ж він на це сказав?
— Я точно не пригадаю, мабуть, нічого важливого він не говорив… Хоча ні — сказав, що може тільки уявити, як сильно вам хочеться мене побачити, — пригадала Полліанна.
— Та невже? — зі смішком зауважив Джон Пендлтон.
А Полліанна так і не змогла зрозуміти, чому
Розділ 21. Відповідь Полліанни
Коли Полліанна спускалася з пагорба, на якому стояв будинок містера Пендлтона, небо вкрили темні хмари і здавалося, наближалася гроза. На півдорозі додому дівчинка зустріла Ненсі з парасолькою. Хоча якраз тоді небо вже почало світлішати, і дощ забув про свої наміри.
— Либонь на північ посунуло, — зауважила Ненсі, вивчаючи похмуре небо. — Я так і думала, але це місіс Поллі послала мене по вас. Вона так хвилювалася за вас!
— Справді? — трохи відсторонено промовила Полліанна, поглянувши на небо.
Ненсі кілька разів гмикнула. А тоді ображено додала:
— Ви, здається, не почули того, що я сказала. Ваша тітонька за вас непокоїлася!
— О, — тяжко зітхнула Полліанна, раптом згадавши про непросте питання, яке скоро доведеться обговорити з тіткою. — Я не хотіла її налякати.
— Що ж, я дуже рада, — раптом мовила Ненсі. — Так, надзвичайно рада!
— Рада, що тітонька Поллі переживала? — здивовано поглянула на неї дівчинка. — Ненсі, так грати у гру не годиться! Не можна радіти з таких речей! — протестувала дівчинка.
— А це й не була гра, — відповіла Ненсі, — про гру я навіть і не згадувала. Хіба ви не розумієте, що це насправді означає? Тільки уявіть — Вонахвилювалася через вас!
— Хвилювання — воно і є хвилювання, це жахливе почуття, — стояла на своєму Полліанна. — Хіба не так?
Ненсі почухала потилицю.
— Я скажу вам, що це насправді означає. Усе просто — ваша тітка потроху стає ближчою до людей і вже не просто виконує свій обов'язок, як завжди.
— Ну чому ж, Ненсі, — іще з більшим протестом у голосі вигукнула дівчинка, — тітонька Поллі ніколи не забуває про свої обов'язки. Обов'язків у неї ціла купа! — Полліанна несвідомо повторила слова Джона Пендлтона, почуті півгодини тому.
— Оце точно! Так, це просто в яблучко, — захихотіла Ненсі. — Але знаєте, вона все-таки дуже змінилася з того часу, як ви приїхали.
Полліанна раптом замислено нахмурила брівки.
— Послухай, Ненсі, я хочу про дещо тебе запитати, — зітхнула врешті вона. — Як гадаєш, тітоньці Поллі подобається, що я живу з нею? Чи була б вона проти мого переїзду в інше місце?
Ненсі кинула оком на занепокоєне личко дівчинки. Вона давно чекала цього запитання — ще з того часу, як Полліанна переїхала до маєтку Гаррінґтонів, чекала і водночас боялася його. Боялася, бо не знала, як відповісти на таке питання чесно і водночас так, щоб не ранити добре серце дівчинки. Але тепер — тепер, коли міс Поллі відправила її зустрічати небогу з парасолькою, Ненсі була готова відповісти і втішити співрозмовницю. Нарешті вона могла повідомити дівчинці справді радісну новину.
— Чи подобається їй, що ви тут живете? Чи буде вона проти вашого переїзду? Та про це ж я й намагаюся сказати! Хіба ж вона не відправила мене зустрічати вас із парасолькою, щойно в небі з'явилася перша хмарка? Хіба ж не наказала перенести всі ваші речі з горища до кімнати, яка так вам подобається? Знаєте, міс Полліанно, якщо згадати, як вона не хотіла… — тут Ненсі раптом почала кашляти, а потім продовжила: — Я не можу пояснити все, що відбувається, але з усього видно, що ви гарно на неї впливаєте. Вона стала м'якшою, добрішою — он і собаку прихистила, і кішку. Та й зі мною розмовляє тепер геть інакше, і багато чого можна ще пригадати! Ох, міс Полліанно, вона буде страждати, якщо вас тут не буде! — завершила Ненсі, і з усього було видно, що вона щиро в це вірить. Та бурхлива радість Полліанни все одно стала для неї несподіванкою.
— Ненсі, я така рада! Рада! Рада! Ти навіть не знаєш, яка я рада, що тітонька Поллі хоче, щоб я була тут!
«Хіба я могла б тепер від неї переїхати? — міркувала Полліанна, трохи згодом піднімаючись сходами до своєї кімнати. — Мені завжди хотілося жити з тітонькою Поллі, та я ніколи й уявити не могла, що я їй теж дуже потрібна!»
Полліанна розуміла, що їй буде непросто дати відповідь Джону Пендлтону, і вона навіть трохи боялася цієї розмови. Він їй подобався, і вона щиро йому співчувала, бо він здавався їй дуже нещасним. Дівчинка шкодувала, що в нього було таке довге самотнє життя, яке зробило його відлюдником, вона переймалася тим, що таким життя цього чоловіка стало через відмову її матері. Вона знову уявила собі великий будинок із сірого каменю. Коли його господар одужає, будинок все одно залишиться таким самим — із тихими кімнатами, пилом на підлозі, безладом на робочому столі. У дівчинки стислося від жалю серце. Їй хотілося, щоб хтось… і саме від цієї думки вона раптом аж підстрибнула з радісним вигуком. Полліанні спала на думку просто чудова ідея.
За першої ж можливості дівчинка помчала до будинку на пагорбі. Там вона опинилася в затемненій бібліотеці, а поряд у кріслі сидів містер Пендлтон із вірним собакою біля ніг.
— То як, Полліанно, ти згодна грати зі мною у радість до кінця мого життя? — лагідно запитав чоловік.
— Так! — радісно вигукнула дівчинка. — І в мене для вас є така чудова новина…
— Ми гратимемо разом? — перебив її Джон Пендлтон, і кутики його губ нервово сіпнулися.
— Н-ні, але…
— Полліанно, ти не можеш мені відмовити! — у розпачі вигукнув чоловік.
— Але я мушу, містере Пендлтон, справді мушу. Тітонька Поллі…— почала спантеличено пояснювати дівчинка.
— То це вона не погодилася тебе відпустити?
— Я її навіть не запитувала, — засмучено відповіла Полліанна.
— Але ж Полліанно!
Дівчинка відвела очі вбік. Вона не могла дивитися на обличчя містера Пендлтона — він був геть пригнічений новиною.