Полліанна
Шрифт:
— Але ж насправді ви не радієте всьому, тільки кажете, що радієте, — сумно зауважила дівчинка, спостерігаючи за собакою, що мостився біля каміну. — Ви ж самі знаєте, що неправильно граєте в гру, містере Пендлтон. Знаєте?
На обличчі чоловіка з'явився смуток.
— Ось чому, люба, я й хочу, щоб ти допомогла мені навчитися грати в цю гру. То ти переїдеш?
— Містере Пендлтон, ви це не серйозно? — аж стрепенулася дівчинка.
— Я справді цього хочу, бо ти мені дуже потрібна. То як?
Полліанна була приголомшена.
— Містере Пендлтон, але ж я не можу! Ви ж і самі
На обличчі хворого промайнув геть дивний вираз, який залишився абсолютно незрозумілим для Полліанни. Та раптом він рвучко підняв підборіддя.
— Ти не більше її, аніж… А раптом вона дозволить тобі переїхати? — лагідно закінчив він. — Тоді ти погодилася б?
Полліанна спохмурніла й замислилася.
— Але ж тітонька Поллі була така добра до мене, — поволі почала вона, — і взяла мене до себе, коли в мене не лишилося нікого, окрім леді з Жіночої допомоги, і…
Дивна тінь знову промайнула на обличчі хворого, але цього разу він заговорив тихим і надзвичайно сумним голосом:
— Розумієш, Полліанно, колись давно я був закоханий в одну жінку і сподівався, що вона якось увійде до цього дому. Я уявляв, якими щасливими ми будемо разом, і як проживемо пліч-о-пліч багато-багато років…
— Розумію, — відповіла на це Полліанна, і в її очах засвітилося щире співчуття і жаль.
— Але… розумієш, я не зміг її сюди привести. Немає значення, чому так трапилося, не зміг, та й усе. І з того часу ця купа сірого каміння була будинком, вона так і не стала домівкою. Знаєш, вона б могла стати домівкою завдяки жінці, або присутності дитини, а в мене ніколи не було ні того, ні іншого. Тепер ти розумієш, чому я хочу, щоби ти переїхала до мене?
Полліанна раптом підстрибнула — її обличчя сяяло від радісної думки.
— Містере Пендлтон, то ви маєте на увазі, що всі ці роки ви хотіли запропонувати цій жінці руку й серце?
— Гм, мабуть т-так, — затинаючись відповів хворий.
— О, тоді я така рада! Тоді все просто чудово! — видихнула дівчинка. — Тоді ви можете взяти нас обох, і все буде добре!
— Взяти вас обох? — розгублено перепитав чоловік. Полліанна раптом знітилася.
— Звісно, тітоньку Поллі ще доведеться вмовляти, та я впевнена, що вона буде рада до вас переїхати, якщо ви розповісте їй усе, що розповіли мені.
В очах містера Пендлтона з'явився жах.
— Тітка… Поллі… переїде сюди?…
— А-а, то ви б радше до неї переїхали? — здивовано зауважила дівчинка. — Звісно, наш будинок не такий гарний, як цей, однак він ближче і…
— Полліанно, про що це ти говориш? — лагідно поцікавився містер Пендлтон.
— Ну як — про те, де ми всі житимемо! — відповіла дівчинка, дивуючись з такого запитання. — Я думала, ви саме це мали на увазі. Ви ж самі сказали, що всі ці роки вам не вистачало руки й серця тітоньки Поллі, щоб перетворити цей дім на домівку тож…
Після цих слів хворий якось дивно скрикнув. Він підняв руку і почав було щось говорити, та наступної миті рука виснажено опустилася на ліжко.
— До вас лікар, сер, — мовила служниця, зазирнувши до бібліотеки.
Полліанна поспіхом підвелася. А містер Пендлтон схвильовано заговорив:
— Полліанно, заради Бога,
Дівчинка відповіла йому сяючою усмішкою:
— Звісно, я нікому не скажу! Чи ж я не розумію, що ви самі їй хочете про все розповісти! — кинула вона, вибігаючи з кімнати.
Джон Пендлтон безсило відкинувся у своєму кріслі.
— Так-так, і що тут трапилося? — запитав за хвилину лікар, перевіривши пришвидшений пульс хворого.
Містер Пендлтон криво посміхнувся.
— Мабуть, я надто захопився вашими ліками, — відповів він, помітивши, що лікар спостерігає за дівчинкою, яка вже добігала до кінця алеї.
Розділ 20. Ще більша несподіванка
Недільні ранки Полліанна зазвичай проводила в церкві та недільній школі, а вдень часто йшла гуляти з Ненсі. Тієї неділі, наступного дня після візиту до містера Пендлтоната незвичайної розмови, що між ними відбулася, вона також планувала прогулятися. Та на шляху з недільної школи додому її нагнав візок лікаря Чілтона. Він зупинився біля неї.
— Сподіваюся, ти дозволиш мені підвезти тебе додому, Полліанно, — запропонував чоловік, — я якраз хотів з тобою поговорити. І саме їхав до тебе, — вів лікар далі, поки дівчинка зручно вмощувалася біля нього.
— Розумієш, містерові Пендлтонові конче необхідно побачити тебе сьогодні. Він сказав, що це надзвичайно важливо.
— Так, я знаю, це дуже важливо. І звісно, я прийду, — радісно підхопила дівчинка.
Лікар здивовано витріщився на Полліанну.
— Власне, я не впевнений, що маю дозволити тобі це, — зауважив він, хоча в очах його миготіли веселі вогники, — бо ви, моя юна леді, учора були не заспокійливими ліками, а навпаки — змусили нашого хворого хвилюватися.
— О, та насправді він не через мене розхвилювався! Це все тітонька Поллі! — засміялася Полліанна.
— Твоя тітонька? — рвучко повернувся до неї лікар.
Полліанна розхитувалася на візку із напрочуд щасливим виглядом.
— Саме так. І, знаєте, усе це так чудово і незвичайно, ну просто яку книжках. Я… я розкажу вам, — і раптом дівчинка прийняла несподіване для себе рішення, — щоправда, він просив нікому не казати, та думаю, нічого страшного, якщо про це дізнаєтеся ви. Головне, щоб тітоньці анічичирк!
— Тітоньці?
— Ну, так, тітоньці Поллі. Ви ж розумієте, йому краще самому про все їй розказати замість мене — це ж двоє людей, які кохають одне одного, врешті-решт!
— Кохають?! — видихнув лікар і мимоволі потягнув віжки на себе. Візок зупинився.
— Авжеж, — кивала щаслива Полліанна. — Усе як у книжках! Я й гадки не мала про це, поки мені Ненсі не розповіла. Виявляється, у тітоньки Поллі колись був коханий чоловік, а потім вони посварилися. Ненсі не знала, хто він, але тепер ми це з'ясували. Це містер Пендлтон.