Полліанна
Шрифт:
— Нехай Господь благословить тебе, дитино, — мовив лікар, і на його обличчі знову з'явилася усмішка, яку добре знали і любили його пацієнти. А потім додав: — Що тут сказати? Виявилося, що лікар потребував цих «ліків» не менше, аніж його хворі!
Ця фраза дуже здивувала Полліанну, і вона міркувала над нею, аж поки вона не побачила бурундучка, який перебігав дорогу. За мить вона й забула, що саме казав лікар.
Лікар Чілтон висадив Полліанну біля дверей її будинку, усміхнувся до Ненсі, які замітала на ґанку і швидко
— Я так гарно покаталася з лікарем на його візку! — гордо оголосила Полліанна, стрибаючи сходами. — Він такий чудовий!
— Та невже? — гмикнула Ненсі.
— Саме так! А ще я сказала йому, що завдяки своїй професії він має бути найщасливішим з-поміж усіх людей!
— Що? Радіти з того, що доводиться постійно ходити до хворих? Чи до тих, що вважають себе хворими, а насправді такими не є — а це ще навіть гірше! — на обличчі Ненсі не було нічого, окрім відкритої недовіри.
Полліанна ж весело розсміялася.
— А він теж казав щось подібне, але в роботі лікаря й справді є чому радіти! Вгадай!
У Ненсі аж зморшки на чолі з'явилися — так напружено вона міркувала. Втім, вона вважала, що може грати в цю гру радості цілком успішно. І тепер їй навіть подобалися отакі питання із заковикою.
— О, я знаю! — прицокнула вона язиком. — Це як те, про що ти говорила з місіс Сноу, тільки навпаки.
— Навпаки? — здивовано перепитала Полліанна.
— Ну так. Ти казала їй радіти з того, що інші люди навколо неї не хворіють, як вона.
— Авжеж, — погодилась Полліанна.
— Тоді лікар може радіти, що він не такий як його пацієнти — тобто не хворий, а здоровий! — із тріумфом виголосила Ненсі.
Тепер Полліанна трохи спохмурніла.
— Гм, це т-так, — затинаючись, мовила вона. — Тобто, у якомусь сенсі це й справді так, але я зовсім інше мала на увазі. Не подобається мені твоя думка, Ненсі. І я впевнена, що лікар Чілтон ніколи б не радів із того, що хтось хворий. Ти іноді дуже дивно граєш у гру, Ненсі, — і дівчинка зітхнула, а потім увійшла в дім.
Тітоньку Полліанна знайшла у вітальні.
— Хто був той чоловік, що підвіз тебе додому? — трохи різко запитала міс Поллі.
— Тітонько, це ж був лікар Чілтон! Хіба ви його не знаєте?
— Лікар Чілтон?! А що він тут робив?
— Просто підвіз мене додому. О, я ж таки віддала холодець містеру Пендлтону, і…
Міс Поллі підняла голову й поглянула на Полліанну:
— Він хоч не подумав, що це я його прислала?
— О, ні, тітонько Поллі. Я йому сказала, що це не ви.
— Ти сказала, що це не я? — на щоках міс Поллі спалахнув рум'янець.
— Але ж тітонько, ви самі так казали! — широко розплющивши від здивування очі, вигукнула Полліанна.
Тітонька Поллі важко зітхнула.
— Полліанно, я сказала, що не посилаю йому холодцю, а ти мала зробити все, щоб він цього навіть і не припустив! Це геть інше, аніж говорити йому прямо, що я його не посилала, —
— Та хіба ж це не одне й те саме? — зітхнула Полліанна і пішла почепити свого капелюха на спеціально відведений для нього гачок.
Розділ 16. Червона троянда і мереживна шаль
Це трапилося одного дощового дня приблизно тиждень після візиту Полліанни до містера Джона Пендлтона. Тімоті відвіз міс Поллі на чергові збори Жіночої допомоги. Коли вона повернулася, була вже третя година дня. На щоках міс Поллі розквітли рожеві рум'янці, а із зачіски через сильний вітер повибивалися чорні кучерики. Такою тітку Поллі дівчинка ще ніколи не бачила.
— О! О! О! Тітонько, то вони і у вас є! — збуджено загукала Полліанна, пританцьовуючи навколо тітки, яка пройшла до вітальні.
— Що є, неслухняна дівчинко?
Полліанна продовжувала кружляти навколо міс Поллі.
— А я навіть не знала, що вони у вас є! Хіба так буває, що в когось вони є, але інші їх ніколи не бачать?! Як гадаєте, у мене вони можуть з'явитися — звісно, до того часу, як я потраплю на небеса? — туркотіла Полліанна, смикаючи себе за пряме волосся навколо вух. — Та навіть якщо вони й з'являться, чорними все одно не будуть…
— Полліанно, що все це означає? — нетерпляче запитала тітка Поллі, знявши капелюха й намагаючись поправити свою зачіску.
— Ні, ні, тітонько, будь ласка, не треба! — почала благати дівчинка. — Не пригладжуйте волосся! Я ж саме про це й кажу — про ваші чудові чорні кучерики. О тітонько Поллі, які ж вони гарненькі!
— Що за нісенітниці ти говориш, Полліанно? Краще скажи мені, навіщо ти ходила в Жіночу допомогу з приводу того хлопчика-обшарпанця? Невже ти не розумієш, що вчинила по-дурному?
— Але це зовсім не нісенітниці, — заперечила Полліанна, спочатку відповідаючи на першу частину тітчиного зауваження. — Ви навіть не уявляєте, яка ж ви гарненька, коли волосся лежить вільно! О тітонько Поллі, можна я причешу вас, як місіс Сноу і прикрашу зачіску квіткою? Так хочеться побачити вас такою! Але ви будете набагато гарніші за місіс Сноу!
— Полліанно! — міс Поллі говорила дуже суворо, але суворість була трохи вдаваною, бо насправді слова небоги викликали в неї дивне відчуття радості. Та й зрозуміло — хіба раніше когось цікавило, як виглядає вона чи її волосся? І чи хотілося комусь побачити її гарною? — Полліанно, ти не відповіла на моє запитання. Чому ти пішла до Жіночої допомоги, та ще й з таким питанням?