Полліанна
Шрифт:
— Веселка така гарна, містере Пендлтон, правда ж? І це справді робить сонце? Це ж треба! Якби в мене був термометр, я б почепила його на сонці, щоб бачити такі веселки цілісінький день!
— Ха, такий термометр і користі не приноситиме, — розсміявся хворий. — Як же він зможе показати, наскільки тепло чи холодно надворі, якщо цілий день висітиме на сонці?
— А мені все одно, — мовила Полліанна, із захватом милуючись кольоровими промінцями на подушці. — Яка різниця — якщо у твоїй кімнаті завжди житиме маленька веселка?
Містер Пендлтон знову засміявся. Він зацікавлено
— Норо, — мовив хворий, коли до кімнати ввійшла літня служниця, — принеси мені один із великих мідних підсвічників, що стоять на каміні у першій вітальні.
— Так, сер, — пробурмотіла дуже здивована жінка. За мить вона повернулася. Її супроводжував незвичайний тихий дзенькіт. Жінка підійшла до ліжка. Дзенькіт створювали кришталеві підвіски, що висіли на старовинному канделябрі в її руках.
— Дякую, постав його на тумбу, — звелів хворий. — А тепер візьми мотузок, відсунь фіранку і натягни його впоперек вікна. Ось так, дякую, — додав він, коли служниця зробила все, про що він просив.
Коли жінка вийшла, містер Пендлтон поглянув на Полліанну, яка аж палала з нетерплячки і цікавості. Очі його всміхалися.
— А тепер, Полліанно, дай мені канделябр. Дівчинка принесла його, і за мить хворий уже зривав із нього кришталеві підвіски — одну за одною — і скоро всі вони лежали біля нього на ліжку.
— А тепер, люба моя, візьми їх і почепи на мотузку, яку Нора прив'язала на вікні. Якщо тобі й справді хочеться жити з веселкою, я не бачу іншого виходу.
Спочатку Полліанна не розуміла, навіщо все це робити, та коли почепила три підвіски і ненароком кинула оком на кімнату, їй відкрилося все, що задумав містер Пендлтон. Після цього вона ледве впоралася зі своїми тремтячими пальцями — так їй хотілося якомога швидше почепити решту кришталиків. Та нарешті вона закінчила, і відступила од вікна, скрикнувши в захваті.
Розкішна, але безрадісна спальня перетворилася на казку. Усюди витанцьовували різнобарвні промінці — червоні й зелені, фіолетові й помаранчеві, золотаві й сині. Вони миготіли на підлозі, стінах, меблях і навіть на ліжку.
— О!!! Як же гарно! — загукала Полліанна і раптом засміялася: — Гадаю, сонце намагається пограти з нами у гру! Вам так не здається? — запитала дівчинка, зовсім забувши, що містер Пендлтон не розуміє, про що вона говорить. — Якби ж у мене було багато таких кришталевих підвісок! Я б із радістю дала трохи тітоньці Поллі, місіс Сноу та іншим! Які б вони були раді! А тітонька Поллі, може, і дверима разочок би грюкнула, як гадаєте?
Почувши це, Джон Пендлтон не стримався від сміху.
— Гм, наскільки я знаю твою тітку, Полліанно, потрібно дещо більше за кришталеві підвіски на сонці, щоб змусити її гримати дверима і радіти з того. А що ж це за гра така, про яку ти згадала?
Якийсь час дівчинка здивовано кліпала очима, а потім таки зрозуміла.
— Я зовсім забула, ви ж нічого не знаєте про гру в радість!
— А ти мені розкажи про неї!
І цього разу Полліанні нарешті вдалося розповісти хворому про свою гру. Вона почала з самого
— Ну ось і все, — нарешті закінчила розповідь дівчинка, — тепер ви знаєте, чому я сказала, що сонце намагається пограти з нами.
На мить у кімнаті запала тиша. А тоді з ліжка почувся здавлений голос:
— Можливо, та мені здається, що найкраща із усіх призм — це ти сама, Полліанно.
— Справді? Але ж від мене не відбиваються гарненькі червоні, зелені і фіолетові промінці, коли на мене світить сонце, містере Пендлтон!
— Хіба ні? — усміхнувся хворий. А Полліанна ніяк не могла зрозуміти, чому в його очах стоять сльози.
— Ні, — відповіла дівчинка, а за мить засмучено додала: — Боюся, містере Пендлтон, сонце не дає мені нічого, окрім ластовиння. Тітонька Поллі каже, що мені не можна довго бути на сонці, бо його стане ще більше!
Чоловік знову засміявся, але сміх прозвучав, як ридання.
Розділ 19. Дивна позиція
З вересня Полліанна почала ходити до школи.
Вона склала іспит, і виявилося, що в неї достатньо знань для дівчинки її віку. Тож дуже скоро вона вчилася в одному класі з хлопчиками й дівчатками — такими ж, як вона сама.
Складно визначити, чи то школа більше здивувала Полліанну, чи Полліанна школу. Та дуже скоро у дівчинки встановилися з нею гармонійні стосунки, і Полліанна навіть якось зізналася тітці Поллі, що хоча раніше в неї були сумніви щодо цього, та все ж ходити до школи — це теж «жити».
Незважаючи на те що Полліанна отримувала надзвичайне задоволення від навчання, вона не забувала і про давніх друзів. І хоча вже не могла приділяти їм так багато часу, як раніше, проводила з ними майже все своє дозвілля. Однак найбільше страждав від того, що вона приходила тепер не так часто, містер Пендлтон. І от одного суботнього ранку він зважився на розмову з Полліанною.
— Послухай, Полліанно, а ти б не хотіла переїхати сюди і жити зі мною? — нетерпляче запитав він. — Я тепер так рідко тебе бачу…
Дівчинка засміялася — ну й дивак цей містер Пендлтон!
— Мені завжди здавалося, що вам не подобається, коли навколо люди, — зауважила вона.
— Гм, так і було, але ж потім ти навчила мене грати в ту чудову гру. І тепер мені подобається, коли про мене всі дбають, — почав розповідати містер Пендлтон. — Ти не переживай, я скоро вже почну ходити, і тоді побачимо, хто тут головний, — мовив він, підхоплюючи одну з милиць, що стояли біля нього, й жартома погрожуючи нею Полліанні. Того дня вони сиділи у великій бібліотеці.