Полонені Барсової ущелини
Шрифт:
Поступово всі заспокоїлись, напружений стан минув. Почало згасати й вогнище.
— Значить, здох, — оголосив Ашот. — З печери ж він не виходив.
— А що б він нам міг зробити? — хоробрився Гагік. — Нічогісінько! Може, піти туди й здерти з нього шкуру?
Ашот добродушно посміхнувся. Коли б не було Шушик, він сказав би цьому хороброму Назарові…
А хоробрий Назар всунув у дірку печери свою палицю, постукав нею об стіни і крикнув:
— Ей, ти! Виходь, я по твою душу прийшов!..
Підбадьорені вигуками Гагіка,
— Асо, наламай гілля! — крикнув Ашот.
Через кілька хвилин мандрівники з палаючими гілками ялинки в руках зайшли в печеру.
— Ідіть, не бійтесь, — заохочував товаришів Ашот. — Вогню жоден звір не витримає.
Вузький хід печери вів у коридор, який круто піднімався вгору. Він то розширювався, утворюючи просторі камери, то звужувався так, що хлопці ледве пролазили.
Подекуди хід розгалужувався, і частина відгалужень закінчувалась тупиками. На долівці й серед каміння то тут, то там жовтіли смужки глини, а з стелі звисали вапнякові утворення — сталактити.
По всій печері, в бокових розгалуженнях і особливо в западинах стіни, валялись кістки різних тварин.
З першої камери, де кісток було найбільше, боковий хід вів кудись вглибину, але проникнути туди наші герої не могли — він був занадто вузький.
Коли Ашот освітив смолоскипом середину цього грота, всі остовпіли від здивування і страху: скільки тут білих кісток, черепів великих і малих тварин, гіллястих рогів, голів таких тварин, що давно вимерли. Що це? Кладовище тварин?..
Та ось гілки ялинки зашипіли й погасли, мандрівники опинились у темряві. Лише десь далеко ззаду було видно тьмяну смужку світла, що пробивалося крізь вхідний отвір.
Настала гнітюча тиша.
— Повернемось, — сказав Ашот.
Навпомацки вони якось вибралися з печери, і Ашот зараз же послав Асо по скіпки із смолистого коріння ялини — колись хлопці приготували їх, щоб освітлювати свою печеру.
Незабаром Асо приніс оберемок скіпок, і Ашот почав зв’язувати їх по дві й по три, щоб краще горіли. Саме тоді з-за високого каменя висунулась голова Гагіка. Чекаючи, поки повернеться Асо, хлопець вирішив пошукати в кущах ягоди.
— Асо, поглянь, що я знайшов! — покликав він пастуха, показуючи гілку, що зігнулася від важких ягід горобини.
Асо підійшов до Гагіка. Поки Ашот готував смолоскипи, Саркіс наважився ще раз спробувати відговорити товариша від небезпечного діла.
— Кинь, Ашот, — сказав він, — навіщо це тобі? Чи не краще завалити вхід у печеру камінням і спокійно взятися за наші справи?
Ця порада була розумна. А й справді: коли замурувати вхід, барс — якщо він живий — звідти вже не вийде, здохне від голоду.
Та хіба переконаєш Ашота? Як мисливець, збуджений близькою здобиччю, він зовсім втратив здатність спокійно міркувати. Перспектива заволодіти чудовою шкурою барса не давала йому спокою. Коли Шушик приєдналась до думки Саркіса, Ашот роздратовано кинув їм:
— Злякалися? Ну тоді не заважайте мені! Завалити вхід у печеру? Який розумний! Щоб така шкура там згнила?..
Шушик обурилася.
— Знову тебе розібрало? Тільки про те й думаєш, щоб чимсь здивувати світ! Все одно далеко тобі до Камо! — ущипливо сказала вона і тут же пошкодувала.
Ашот почервонів, як печений рак. Кров закипіла в його жилах. Навіть щока засмикалась. Кинувши на Шушик вогненний погляд, він різко сказав:
— Раз так, я йду сам… Я один піду проти барса і всім доведу, що…
— Дивись, який самолюбивий! — лукаво поблискуючи очима, глузливо вигукнула Шушик. — Заспокойся!
Не встигла вона отямитись, як Ашот, гордо підвівши голову, зник у печері.
— Ашот! Вернись! Що ти робиш? — злякано крикнув Саркіс.
Захвилювалась і Шушик, проте сміливість Ашота, його мужність і воля їй подобались.
— Хай піде й досягне слави Камо!.. — засміялась дівчина, але тут же стала серйозною.
— Звірі бояться вогню, правда, Саркіс?.. Та він там довго й не буде. Погасне вогонь — вийде, — заспокоювала вона себе.
Шушик помилилась. Вона не зважила на той вогонь, який ніколи не згасав у серці відважного хлопця.
В печеру до Ашота ще долинули слова Шушик:
— Вернись, Ашот, я пожартувала!..
— Ти ще поплачеш… Думаєш, повернусь?.. — бурмотів Ашот, прямуючи вузьким проходом.
Хлопець ішов швидко, не зупиняючись, не оглядаючись і не думаючи про небезпеку.
Склепіння печери стало ще нижчим. Коридор звивався ліворуч і праворуч, помітно звужуючись.
Ашот пригнувся, потім став на коліна і поплазував.
Скіпка в його руках тріщала й кожну мить могла погаснути. Але він і не думав повертатися. Не до шкури барса було тепер Ашоту — слідів звіра тут зовсім не видно. Хлопця кликала вперед властива юним цікавість до нового, до недосліджених світів і незвіданих небезпек. Він сміливо повз далі, розмовляючи в думках то з Шушик, то з прославленим Камо.
Коли, нарешті, обдерши коліна об гострі виступи скель, Ашот вийшов з вузького проходу і опинився у великій печері, він був уже так далеко від входу, що знадвору до нього не долинало жодного звуку. І тут невиразне, схоже на страх почуття охопило хлопця.
— Дурниці! — сказав він голосно, щоб заспокоїтись, але, наче у відповідь йому, десь з темного кутка почувся дикий регіт…
Серце в Ашота здригнулось і, здавалося, стало. А луна підхопила той регіт — холодний, сухий — і він зловісно гримів під похмурим склепінням печери…
Розділ вісімнадцятий
Про те, як вогника, що мерехтіли в темряві, показали правильний шлях