Полонені Барсової ущелини
Шрифт:
— Як ти гадаєш, навіщо природа дала козлові такі великі роги? — звернувся Ашот до Гагіка.
— Навіщо? Для того, щоб він міг визвати з твоїх рук шапку.
Шушик пирснула.
— А ще навіщо? — не звертаючи уваги на жарт, запитав Ашот.
— Для того, щоб перемагати своїх суперників-козлів, — уже серйозно відповів Гагік.
— Ще?
Ніхто не знав. Тоді Ашот вирішив розповісти те, що знав.
— Якось мій батько, полюючи, загнав козлів на вершину однієї скелі, — почав він. — Тікати назад вони не могли, боячись потрапити під постріли, а попереду було провалля. І вони кинулись у
— А чого в свійського козла не такі роги? — запитала Шушик.
— Бо наші козли не б’ються і з скелі не кидаються, — відповів Асо.
— А тепер, — вів далі Ашот, — спробуймо довідатись, скільки років було цьому козлові… Шушик, як ти гадаєш?
Величезній тварині з товстою шиєю і майже метровими рогами, на думку Шушик, могло бути років тридцять. Але на всякий випадок вона скинула половину:
— П’ятнадцять.
Асо розсміявся:
— Хіба бувають кози такого віку? Стривай, я зараз полічу кільця на рогах. Одно… два, три… сім, вісім… Вісім років йому було, старий уже…
— Але чого ці кільця йдуть нерівно? Подивіться, — Шушик взяла лінієчку, — це дванадцять сантиметрів, а це, останнє, всього п’ять…
— Почекай, перш ніж відповісти, я поміркую… — Приклавши палець до лоба, Гагік почав думати. — Це пов’язано з харчуванням? — запитав він у Ашота.
— Звичайно.
Хлопці оглянули одне за одним усі кільця на рогах у козла, намагаючись пригадати, яка рослинність була на луках кілька років тому.
До дитинства козла вони, звісно, не дорахувались — хто знає, яке літо було сім років тому!.. Кліматичні зміни останніх років збігалися, проте, з «показниками» козлиних рогів. Відстань між кільцями, що з’являлися в засушливі роки, була коротша, в урожайні — довша.
— Ось яке відкриття ми зробили. Напишемо про це в газету, — пожвавився Ашот, — і наше повідомлення грунтуватиметься на вивченні цих рогів. Шушик, бери олівець…
Вогонь м’яко потріскував, глиняний горщик повільно здригався, і пара розносила м’які, приємні пахощі.
— Може, час покуштувати? — покірливо запитав Гагік.
— Пізно, вже спати час. Ми й так багато шашлику з’їли, а перед сном наїдатися шкодить, — сказав Ашот.
— Пізно?.. В Лондоні о другій годині ночі біфштекс їдять, слово честі! Я в одному журналі вичитав!..
Але Ашот був непохитний.
— Ану, Асо, заспівай нам краще хорошу курдську пісеньку, — звернувся він до пастуха.
І Асо, як завжди відвернувши обличчя в темний куток печери, почав дзвінким голосом:
— Беріване, Беріване!..
Кого кличе ця пісня моя?
Куди стелеться стежка твоя?
Хто стоїть — на чинару схиливсь?
Хто тобі, джан, на стежці тій стрівсь?
Довго і ніжно співав пастушок. Коли він
— Наші діди завжди їли хаш рано, на світанку…
— А що нам до дідів? Ось як зійде сонце, тоді й будемо їсти, — протестував Ашот.
— Ні, недооцінюєш ти, юначе, досвіду наших предків, — сказав Гагік і, зрозумівши, що нічого не вийде, знову взявся за кошика, якого почав плести вчора.
Не домовляючись, усі заходилися плести кошики. Вони ніби змагалися: кожному хотілося закінчити якнайраніше і зробити якнайкраще.
Першим пролунав переможний вигук Ашота:
— Ну, мій готовий!.. — І він поставив у кутку печери великого, важкого кошика.
Але ніхто не міг плести таких гарних кошиків, як Шушик. Її тоненькі, гнучкі пальці вміли і шити, й добре малювати, і найкраще в класі писати…
З лози різної товщини й різного кольору Шушик сплела такого чудового кошика, оздобленого барвистою смужкою, що найвимогливіші майстри похвалили б її. А про пастуха Дсо і казани нічого. Він стояв, розкривши рота, й зачудовано дивився на роботу дівчини.
— Ми його на виставку пошлемо, — вирішив Ашот.
— Краще подарувати комусь, хто гідний цього, — підморгуючи Шушик і непомітно показуючи на себе пальцем, сказав Гагік.
— Так і я думаю. Я подарую його одному дуже достойному й дуже хорошому товаришеві, — спокійно, урочисто промовила Шушик.
Всі нетерпеливо чекали — хто ж цей товариш?
Звичайно, і Ашот, і Гагік в однаковій мірі могли розраховувати на подарунок. Хіба вони не гідні його?..
Але дівчина не квапилась. Вона підвелася, поправила волосся, що закривало чоло, і, простягнувши кошика Асо, лагідно сказала:
— В нього ти будеш збирати ягоди. Згадуватимеш наші важкі дні, нашу дружбу…
— Браво!.. Я й не думав! — заплескав у долоні Гагік.
А пастух, засоромившись від цього несподіваного знаку поваги й дружби, розгублено бубонів щось по-курдському:
— Заф, заф разіма [29] … Ти моя сестричка, світло моїх очей… — І прикладав до серця свою праву руку, схиляючи голову.
Коротко висловив свої почуття Асо, але саме в такі короткі слова курди вкладають свою вірність, вдячність і задоволення — все те хороше, що відчувають вони до дівчини, яку називають сестрою. За сестру курд може й життя віддати…
29
Велике, велике спасибі (курд.).
— І ти мій брат… — відповіла Шушик соромлячись і з теплою посмішкою подала свою маленьку руку Асо.
— Ура, ура!.. — знову заверещав Гагік.
Та Асо миттю заспокоїв його Взявши в руки свою палицю, він посварився на Гагіка і сказав:
— Щоб ти тепер не смів дратувати Шушик!..
Гагік знав, що це жарт, проте став серйозним і відійшов убік.
Настрій у всіх був хороший, голод не мучив, усі були задоволені. Тільки Ашот був чимось заклопотаний. Він давно вже вирішив підготувати товаришів до одної важливої справи і лише чекав нагоди. Сьогодні така нагода випала.