Полонені Барсової ущелини
Шрифт:
— Що? Шашличку захотів?
Ведмідь не зводив очей з печери, звідки пахло смаженим м’ясом. Гагік розмахнувся і шпурнув головешку в звіра.
Головешка впала в сніг. Шипіння й дим від неї так налякали клишоногого, що той кинувся тікати.
— Е, та він боягуз! І ви. Його злякалися? — вигукнув Гагік.
Хлопець так зрадів своєму відкриттю, що в нього виникло нестримне бажання сміятися й жартувати. Це був переломний момент у житті Гагіка, момент, коли дитяча боязливість починає поступатися сміливості, яка зароджується в грудях юнака, і він з радістю відчував це.
— Стривайте,
Але Ашот і Асо зрозуміли свого відважного товариша (не відразу ж людина стає сміливою?) і побігли йому навздогін, схопивши головешки. А ведмідь, ламаючи кущі, тікав… Він був так наляканий, що, поспішаючи, не встиг перескочити через якусь кам’яну перепону, спіткнувся і сторч головою полетів униз.
Захекані й стомлені, повернулися хлопці в печеру. Всі здивовано поглядали на Гагіка, наче вперше бачили його. Худе обличчя хлопця розчервонілось, очі світилися, як вуглинки.
— Лаври готові, моя рідна? — звернувся він до Шушик, яка боязко стежила з порога за цим мужнім єдиноборством.
— Готові, зараз принесу…
Дівчина принесла з глибини печери гілку вічнозеленої хвої, зігнула її, з’єднала кінці і урочисто поклала на голову Гагіка, а на груди прикріпила сміючись сухий, жовтий, мов золотий, листок.
— Це тобі орден «Переможця ведмедів»…
— Ну, не час для жартів! — сказав Ашот. — Треба розкласти вогнища біля входу в печеру і нижче, біля сходів, а то звір відчув запах м’яса й тепер не відчепиться.
Хлопці негайно взялися до роботи. Незабаром біля печери, на сходах і навіть на «барикадах» диміли багаття. Дивлячись на них, Ашот знову дав волю своїм мріям. «Це наша фортеця, — думав він. — Ось із веж піднімаються язики полум’я, пильні сторожі стоять на її стінах..»
Саме тоді десь у горах почувся постріл, і луна від нього прокотилася Барсовою ущелиною. Ашот зблід. Невже батько?.. Полює чи шукає їх?..
У напруженому мовчанні минуло кілька хвилин, але постріл не повторився. Тоді всі почали кричати:
— Ми тут, тут!..
Луна підхопила їхні крики і понесла далеко в скелі.
Знову, затамувавши подих, мандрівники уважно прислухалися. Відповіді не було.
Сонце сіло за Великий Арарат. Ставало холодно, але всі ще стояли на південній «барикаді», підкидаючи в багаття хмиз. Їм так хотілось вірити, що невідомий мисливець побачить довгі язики полум’я і спробує зійти в ущелину…
Неспокійно минула ніч. Саркіс іноді кричав у сні і тривожно схоплювався. Шушик, стулюючи очі, весь час бачила якісь мерехтливі вогні, а Ашот і крізь сон кликав: «Хто ти, хто? Ми тут, тут!..»
Розділ дванадцятий
Про сварку між тими, хто уникає не тільки сварок, а й зустрічей
Жадібний барс, ще не перетравивши вчорашньої пайки козлиного м’яса, зібрався поснідати.
Сонце вже позолотило снігові вершини Арарату, коли він вийшов із свого тимчасового лігва.
Великий і важкий звір ступав легко й м’яко. Вранішнє проміння сонця вигравало на гладенькій, блискучій рудій шкурі, густо вкритій глянцувато-чорними плямами. Ці плями надавали звірові особливої краси і разом з тим робили його невидимим на тлі таких же рябих гірських схилів. Струнке й гнучке тіло барса пересувалося так легко й швидко, ніби це був якийсь казковий вогненний дракон, що повз між камінням.
Витягнувши здоровенний хвіст і тихо муркочучи, барс зупинився на виступі гори і поглянув униз, де вчора вранці снідав. Чи ціла його здобич?..
— Але від козла лишились тільки кісточки. Побачивши це, хижак розсердився, гнівно вдарив хвостом об землю і заревів. Потім ліниво підійшов до притрушених снігом недоїдків м’яса й кісток. Та не встиг простягнути до них лапу, як з-під снігу вискочила якась залізячка. Гучно клацнувши, вона так вчепилася гострими кігтями йому в лапу, так затиснула її, що звір страшенно заревів від болю. Намагаючись звільнитися, він сіпнув лапу, але біль тільки посилився, а лапу ще більше стиснуло.
Барс розлютився. З усієї сили вдарив залізякою об камінь, зламав її і, звільнившись, глянув навкруги налитими кров’ю очима, ніби шукаючи таємного ворога.
А внизу безтурботно спав п’яний ведмідь.
Так ось де він!..
Барс припав до скелі й зіщулився, наче сталева пружина, що ось-ось розвернеться.
Бідолашний мишко!.. Крізь шум, що стояв у голові од учорашнього молодого вина, ведмідь почув t огидний рев ворога, глянув на барса каламутними очима і, якби в нього були руки, певно, відмахнувся б ними — чого ти, мовляв, причепився!.. Бездумно відвернувшись, ведмідь знову задрімав, та нараз відчув, як щось важке навалилось йому на спину, запустивши гострі пазури в шию і в боки…
Від несподіванки й болю ведмідь так заревів, що здригнулися г. ори в ущелині.
Перелякані незвичайним ревом мандрівники вибігли з печери. Перед їхніми очима боролися два дикі звірі, один з яких відзначався силою, а другий — великою спритністю.
Божевільно крутячись на одному місці, ведмідь намагався скинути з спини й розтоптати непрошеного вершника. Але даремно. Іклами й передніми лапами він уп’явся в загривок суперника, а гострими пазурами задніх лап розривав йому боки.
Ревучи від болю, ведмідь з барсом на спині кинувся до нижнього краю скель, що оточували ущелину, але, добігши, зупинився: скелі обривалися проваллям.
Він побіг назад, домчав до саду й перекинувся в сніг, підім’явши барса під себе.
Тоді підступний ворог змінив свою тактику і застосував найстрашніший спосіб. Він іклами вп’явся ведмедеві в морду, а пазурами передніх лап — у шию і знову пустив у хід гострі ланцети своїх задніх лап. Ними він розпоров ведмедеві черево, геть пошматувавши шкіру, Ведмідь насилу підвівся, струсив із себе барса і хитаючись пошкандибав до виходу з ущелини, та не ступив і кількох кроків, як упав і скотився вниз.