Полонені Барсової ущелини
Шрифт:
Але Саркіс так захопився розшуками, так хотів натрапити на слід Ашота, що, не слухаючи Гагіка, просувався далі.
— Саркіс, вернись!
— Розохотився! — посміхнувся Асо.
— Людиною стає, — прошепотів Гагік. Він тільки хотів розкрити рота, щоб повторити команду, як почув крик Саркіса:
— Знайшов, знайшов!..
Товариші зігнувшись кинулись уперед. В руках у Саркіса була маленька, як палець, обгоріла трісочка.
— Ходімо! Знайшовся слід, ходімо! — схвильовано повторював Саркіс. Він так почервонів, так зрадів, ніби знайшов не жалюгідний недогарок, а самого
— Ашот, гей! Ашот!.. — задзвеніли під склепінням голоси. Тунель став такий вузький, що доводилось плазувати.
— Погляньте, ціла скіпка! — вигукнув Гагік. — Із-за пояса, мабуть, випала. Асо, ти допомагаєш Шушик? Взяв у неї скіпки? Молодець!.. Ну, йдіть за мною. Не бійтеся!..
А де ж у цей час був наш гордий і хоробрий Ашот?
Пройшовши напередодні вузький прохід, він опинився у великій і світлій печері, де, як пам’ятає читач, почув регіт, що налякав його. Від страху в хлопця заворушилось волосся, ослабли коліна. «Хто це?.. Чи не пустельник збожеволів на старості літ?» — це було перше, що спливло йому на думку. Хлопець хотів тікати назад, у вузький хід, з якого щойно вийшов, але побоявся: там важко буде захищатися.
З протилежного боку печери виднівся хід у широкий коридор, в кінці якого блимало світло, що падало, очевидно, з якоїсь тріщини. Ось де можна врятуватися. І, розмахуючи сокирою в правій руці, а лівою тримаючи смолоскип, Ашот прожогом перебіг печеру.
В коридорі він зупинився й оглянувся, його ніхто не переслідував. Хлопець крикнув і завмер прислухаючись. Тільки луна…
Ашот трохи заспокоївся, але страх, такий страх, якого хлопець ніколи ще не відчував, не покидав його.
Світло падало в коридор згори, з якоїсь вузької щілини в склепінні. От коли б долізти до неї і ще раз глянути на білий світ! Як мало цінив він досі яскраве сонячне світло, що осяває все навкруги радістю!..
Треба повернутись тим же шляхом назад, щоб вийти з цієї підземної тюрми на волю, в… Барсову ущелину…
На цю думку хлопець гірко посміхнувся. Яким звичайним здавалося тепер становище, в якому вони опинились, потрапивши в Барсову ущелину! Досі мандрівники вважали її тюрмою. Але ось вона, справжня тюрма!.. Ашот з товаришами весь час намагався вийти з Барсової ущелини, на волю, а тепер йому здалося волею саме Барсова ущелина, з її чистим повітрям, дзвінкими вітрами, рудими, освітленими сонцем скелями. Справді, швидше б вийти з цього пекла. Товариші, мабуть, турбуються.
Ашот вирішив іти назад, але не ступив і кількох кроків, як знову почув страшний регіт, і знову всі мрії хлопця розвіялись. «Божевільний пустельник» перепиняв йому шлях, а скіпки догоряли, кінчалися… Лишалось одне: йти вперед, сподіваючись якось вийти на світ…
Так Ашот зостався замкнутим у підземній тюрмі. Він не заблудив. На диво легко орієнтуючись, хлопець міг би безпомилково знайти вихід з печери, незважаючи на кілька розгалужень. Але він так злякався, що не міг примусити себе йти в той бік, звідки було чути жахливий регіт. Отож назад дороги не було…
Завмираючи від страху, Ашот пішов уперед навмання. Раптом праворуч у світлі скіпки похмурим дзеркалом блиснуло велике водоймище. Це був підземний став, що чорним драконом лежав під такими ж чорними стінами печери. Побачивши воду, Ашот від несподіванки здригнувся і відступив. Але йти назад було неможливо, там чекав на нього «божевільний пустельник». Подумавши трохи, хлопець все-таки вирішив іти вперед.
Він освітив водоймище й зупинився мов укопаний: підземний хід тут замикався…
Побачивши в одній із стін нішу, він сів у ній. Там було не холодно, але хлопцеві стало моторошно. Мабуть, дорослий, мужній чоловік і той не витримав би.
Ашот встав і повернувся до кінця широкого коридора, куди проникало світло. Але й тут уже було темно… Значить, за стінами печери настає вечір…
Хлопець жалібно скрикнув. Було так страшно, що він, мабуть, збожеволів би, якби не покликав на допомогу розум і волю. Треба підбадьоритися, взяти себе в руки!..
Та й чого, справді, він боїться?.. Адже відомо, що ніяких чортів та духів нема і бути не може ніде, навіть у таких темних підземних світах… Чого ж боятися?.. А якщо й блукає тут якийсь божевільний дід, то в цьому нема нічого страшного. Вогонь і сокира є… Ні, дурниці, треба піти назад — не кожний же божевільний нападає на людей.
Так міркував Ашот, намагаючись заспокоїти і підбадьорити себе. Раптом він помітив, що в руках догоряє остання скіпка. За поясом їх теж більше нема. Очевидно, загубив дорогою, а може, непомітно витратив усі.
Страх і розпач знову охопили хлопця. Він зразу ослаб, руки опустились.
Сівши на камінь, Ашот замислився. Лишалось одне: провести тут ніч, а завтра вдень спробувати вийти знайомим ходом. Удень добре! То тут, то там крізь тріщини в печеру проникає світло. Навіть у найтемніших кутках мерехтять смужки світла і додають йому сили. Світло — це життя, надія!
Ашот повернувся до кінця тунелю, до знайомої сухої ніші і влаштувався в ній, згорнувшись клубочком, не випускаючи з рук сокири. Останні скіпки догоріли й згасли. Стало так темно, що не було видно власної руки. Десь однотонно й сумно капала вода. Незважаючи на пережитий страх, а може, саме завдяки йому й цьому однотонному капанню, повіки Ашота помаленьку стулились, і незабаром хлопець заснув міцним сном. І добре, що заснув — сон позбавив його зайвих переживань у цій жахливій тюрмі.
Чи то занадто стомився Ашот, чи ослаб, він довго не прокидався. Іноді хлопець кричав, схоплювався, але, не зовсім прокинувшись, засинав знову важким сном.
Якесь шарудіння розбудило Ашота. Він схопився і, зовсім ще сонний, піднявши сокиру, закричав:
— Геть, а то розколю череп!..
Як виявилось, проте, «череп розколювати» було нікому.
Відігнавши сон, Ашот пригадав усе, що з ним сталося, і знову його охопив страх. Хлопець зробив кілька кроків до ставка, хотів умитись, але вода здавалася такою похмурою й страшкою, що в нього не вистачало духу підійти до неї.
Вдалині мерехтіло світло, що падало з щілини склепіння. Хлопець попрямував до нього невпевненими кроками. Дорогою він трохи заспокоївся. «Мабуть, сонце вже високо піднялося, — подумав він. — Що зараз роблять товариші? Очевидно, полякались, розгубилися… Шушик плаче…» І хлопець відчув докори сумління.