Полонені Барсової ущелини
Шрифт:
— Розгалужуються, — признався Саркіс.
— Чого ж тоді ви кажете, що оглянули всі дірки й тріщини? Ходімо! Сором нам, якщо ми не принесемо в село з собою шкуру барса — прапор наших перемог!
Слова Ашота здалися всім переконливими. Його запал вплинув, і слідом за своїм командиром наші друзі знову вступили в печеру барса.
Розділ двадцять перший
Про те, як небезпека
Залишивши важку зброю біля печери, хлопці взяли з собою довгі списи, якими легко було нападати на звіра; Асо прихопив ще свою нерозлучну герлигу, Гагік — сокиру, Шушик несла смолисті соснові скіпки.
Коли мандрівники зупинились на розгалуженні підземних ходів, Ашот запитав у товаришів:
— Ви були в правому коридорі, від нього відходять вбік інші печери?
— Так. Трохи далі коридор розділяється на два.
— Зрозуміло. Отже, барс не пішов ні праворуч, ні ліворуч — обидва коридори мій вже вивчили: один — я, другий — ви. Тепер зрозуміло, куди нам іти.
Рушили праворуч. Кроків через двадцять відгалужувався хід ліворуч, і мандрівники не вагаючись пішли цим новим для них шляхом, де теж валялись кістки різних тварин.
Полонені Барсової ущелини набули багато досвіду в своїх підземних подорожах, однак несвідомий страх все ж мимоволі сковував їхні серця.
Та й справді, похід на барса — це не жарт. Адже зараз вони могли зустріти звіра. Всі інші гроти були вже оглянуті.
Гагік був незвичайно серйозний, Саркіс ішов не кваплячись, трохи відставав, а Шушик, вглядаючись в обличчя товаришів, намагалася зрозуміти, чи велика небезпека чекає на них.
Тільки Ашот ішов уперед, безтурботно посвистуючи, намагаючись показати, що ніякої небезпеки немає і що взагалі для нього все це дрібниці.
Незабаром на розкиданих повсюди кістках з’явилися сліди крові, і мандрівникам стало ще страшніше. Зосереджено, мовчки йшли вони цими слідами.
Ашот освітив стіни печери, долівку, скерував полум’я смолоскипа вправо і, раптом здригнувшись, відскочив назад. В одній з ніш блиснула плямиста шкура барса…
— Відступіть! — гукнув він.
Хлопці припали до стіни печери. В червонуватому світлі смолоскипів шкура барса палала пурпуром, ніби золототканна королівська мантія, кинута під стіну печери.
Барс повільно підвів голову і важким поглядом каламутних очей подивився на непрошених гостей. Якби життя не згасло в ньому, очі його світилися б холодним фосфоричним блиском, характерним для всіх звірів з родини котячих.
Ашот зрозумів, що барсу лишилось жити лічені години.
— Не тікайте… Він здихає… — прошепотів хлопець.
Проте барс поступово повертався до життя. В ньому почали прокидатися згасаючі сили. Ось він поворушив вусами, підняв тремтячу верхню губу, оголивши свої страшні ікла. Мороз пробіг по спинах мандрівників.
Печера їв цьому місці була досить широка, і вони відійшли далі від звіра.
Тремтячими руками хлопці стискували свої списи, а Шушик інстинктивно підняла з землі камінь… Усі напружено чекали, що скаже Ашот.
— Не бійтеся, — шепотів він, сам добре наляканий і блідий. Хлопець помітив, що, розправляючи кігті і б’ючи довгим хвостом об каміння, барс готується до стрибка. Зіщулившись, як кіт, він усім тілом припав до землі, вигнувши спину дугою. Очі ожили й відшукували жертву. З п’яти постатей, що стояли перед ним, він вибирав одну, щоб кинутись саме на неї.
Отут і пригодилися спокій і швидка реакція Ашота. Коли барс напружився, готуючись до стрибка, хлопець раптом пригадав, як на Малайських островах полюють на тигра. Знайшовши звіра, туземці оточують його і, розмахуючи списами, починають швидко танцювати навколо нього. Тигр дивиться і не може вирішити, на кого ж напасти. А люди з криком, галасом усе більше звужують коло і кидають у тигра списами…
І Ашот зараз же вирішив скористатися тактикою малайців.
— Рухайтесь! Рухайтесь, щоб барс не міг вибрати ціль! — крикнув він. — Танцюйте «кочарі»! Асо, грай на сопілці!
Міркувати не було часу. Розгубившись від страху, хлопці несвідомо повторювали за Ашотом усі його рухи, а Асо злякано вигравав щось на своїй сопілці.
Це все могло здатися безглуздим у такий критичний момент. Але барс розгубився. Він не міг вибрати, на кого стрибнути.
Мандрівники побачили, що обрали правильний спосіб самозахисту.
— Звужуйте коло, звужуйте! — командував Ашот.
Звір так розгубився від музики й вогню, який стрибав у руках невідомих істот, що тільки головою мотав.
— Кидайте списи! — крикнув Ашот.
Чотири списи разом злетіли в повітря, а Шушик кинула камінь, який упав біля ніг барса.
Звір став на диби, заревів, потім знову припав на передні лапи. Лише один спис врізався йому в бік. Древко нахилилось до землі і погойдувалось при кожному рухові звіра, завдаючи йому нестерпного болю.
Хлопці лишилися без зброї, тільки Ашот тримав у руках важку палицю, до кінця якої було прив’язано великого каменя.
— Беріть каміння, не бійтеся… І головне, не переставайте рухатись. Не стійте на одному місці!..
Ашот був наче в лихоманці. Кров батька-мисливця кипіла в ньому. Палаючими очима стежив він за кожним рухом звіра і в той же час не випускав з поля зору товаришів, не дозволяючи нікому ні на мить затримуватись на одному місці.
— Сунь йому в пащу кінець своєї палиці, відверни його увагу! — крикнув Ашот, звертаючись до Асо.
Пастух прицілився і всунув у зуби знесиленого барса кінець своєї палиці. Барс схопив її і почав оскаженіло гризти. А Ашот в цей час шмигнув у темний куток печери, підійшов до звіра збоку і з усього розмаху вдарив по голові своїм важким «молотом».