Полонені Барсової ущелини
Шрифт:
Про те, як Ашот керував би селом, коли б…
Саркіс сидів, похмуро опустивши свою велику голову. Чим більше він зближувався з колективом, тим задумливішим і мовчазнішим ставав. У душі хлопця відбувалася велика внутрішня боротьба.
Звівши очі на Ашота, він сумно запитав:
— Коли ми повернемося в село, як мені бути з батьком?
Це питання, певно, мучило його вже давко.
— Так, як підкаже твоя совість.
— Моя совість?.. Моя совість каже, що він обдурює колгоспників.
— Ну, а далі?..
— Далі? Мені важко.
І справді, важке запитання поставив Саркіс товаришам. Треба було заспокоїти хлопця, щось порадити йому. Товариші задумались, і тільки Ашот, дивлячись у вічі Саркісові, запитав:
— Що ж, по-твоєму, важливіше: особисті інтереси чи інтереси всього села?
Саркіс задумався. Думали й усі інші. Очевидно, товариші були згодні з Ашотом, який саме так поставив питання.
— Добре, — тільки й сказав Саркіс, але погляд, вираз обличчя, тон, яким було вимовлене це слово, — все говорило про перемогу, здобуту хлопцем над собою.
Через кілька хвилин Саркіс знову заговорив:
— Раніше мені ніхто нічого не казав про батька.
— Не казали, бо в нас не було коня… — втрутився Гагік. — Чув прислів’я: «У того, хто каже правду, повинен стояти кінь під сідлом…» Щоб, сказавши, можна було сісти і втекти.
Хлопці розсміялись, посміхнувся і Саркіс, а Гагік серйозно вів далі:
— Той, хто казав правду, повинен був би зараз же втекти в Барсову ущелину, щоб зберегти голову… Ну, а коли ми й так опинилися тут, чого ж мовчати?
— Це, звичайно, відповідь несерйозна, — заперечив Ашот. — Справа в тому, Саркіс, що в селі це на тебе не вплинуло б. А тут — інша справа. Умови інші. Тут ми всі разом відкрили тобі очі, і цьому допомогли обставини… Сам знаєш, які… А крім того, ти думаєш, що ми в селі не говоримо про несправедливі вчинки? Говоримо! Але там нам роти затуляють, кажуть: «Це не вашого розуму діло». Ні, ми все бачимо! — підвищив він голос. Ліва щока його нервово засмикалась, а очі заіскрились знайомим для друзів вогнем. — Хай не думають, що ми нічого не розуміємо… Ми все помічаємо і розуміємо!
— Ашот, а ти, коли виростеш, будеш нашим головою? — простодушно спитав Асо.
Всі засміялись, а Ашот так прямо й відповів:
— Буду! Я стану агрономом, повернусь у село і буду з усіх сил допомагати колгоспникам.
— Цікаво! А як же ти керуватимеш колгоспом? — лукаво посміхаючись, запитала Шушик…
Ашот відкрив, було, рота, щоб відповісти, але подивився на Гагіка і стримався.
— Думаєш, зауваження робитиму?.. Ні, я так скучив за твоїми промовами. Говори!.. — сказав Гагік.
Ашот якийсь час мовчав. Але не зміг не поділитися своїми планами.
— Ось візьмемо тваринництво. Наш голова Арут цифрами замилює очі райкому. Скуповує у колгоспників дрібну худобу, відправляє на ферму, а потім повідомляє в район, що план поголів’я виконано… Далі. Що це за ферма, де ми з вами були? Корів там усього четверта частина, та й що то за корови! А решта, куплених на базарі — бички та телички. Я цьому край покладу, — розпалився Ашот. — До п’ятисот. гектарів землі кукурудзою, травою та буряками засію і так корів годувати почну, що не тільки село, а й район молоком заллю… — Ашот захопився. Здається, він уже вважав себе головою. Це було і цікаво, і трохи смішно. — Арут примушує колгоспників продавати фермі корів. Бачили, що зробив торік?.. — гнівно звернувся він до товаришів. — Ні грама сіна не видав на трудодні і заборонив колгоспникам косити траву на полях. В горах трава так і посохла. Хіба це справедливо? А в тих, хто за кущами трохи нарвав, забрав усе та ще й звинуватив їх у тому, що, мовляв, кинувши колгоспні справи, взялися за особисті. Чому мати Шушик свою корову продала? Чому ми продали? Тому, що не було чим годувати. Хіба ж так з людьми роблять?..
— Почекай, Ашот, — перебив його Саркіс. — От ви багато говорили про колгоспну комору і про магазин у Єревані. Навіть Гагік якось сказав, що комора і магазин псують людей. Це правда. Я цю справу знаю. А ти скажи, що треба зробити, щоб наш магазин не псував продавця. Адже там продукти, гроші… Яку б чесну людину не поставив, усе одно крастиме. Магазин і комора — це дуже спокуслива штука…
— Неправильно! — заперечив Ашот. — Оскільки сьогодні черга моя, дозвольте, я розкажу вам одну історію, і ти, Саркіс, побачиш, що комора може спокусити лише слабовольну, малодушну і, пробач, жадібну людину. Цю історію розповів мій батько, — Ашот якусь мить дивився на Саркіса, а потім, махнувши рукою, почав: — Може, те, що я скажу, дійде до людини, якої воно стосується… Коли Радянська влада тільки-но встановилась у Єревані, мого батька призначили в охорону центрального єреванського складу. З тією ж зброєю, яка в нього була, в тій же похідній шинелі він і пішов туди. У Вірменії тоді лютував голод, люди хворіли на тиф та інші хвороби. Всі одержували на день по півфунта оселедців і по чвертці фунта хліба. В дні воєнного комунізму, казав батько, зарплати не було. Але працювали всі з великим натхненням — адже вирішувалась доля народу.
В ці дні з Півночі прийшов поїзд і зупинився біля єреванського вокзалу. Вагони до стелі були набиті борошном і шоколадом. Поїзд розвантажили, продукти перевезли на підводах в центральний склад. Коли працівники складу вивантажили все і розійшлися по домівках, вони, звичайно, сподівались, що їм теж дещо перепаде, і цю радісну звістку принесли своїм сім’ям.
Цілий день голодні люди працювали на складі, і запах шоколаду паморочив їм голови. Дехто, може, й думав хоч по шматочку взяти для дітей. Хіба помітять? Але навіть у цих ще не письменних людей революція виховала високу свідомість. «Як можна?.. З якою совістю ти понесеш своїм дітям шоколад, коли інші діти вмирають з голоду?..»
В серцях працівників складу відбувалася жорстока боротьба, але край їй поклав народний комісар продовольства, який приїхав у склад.
Він обійшов усі приміщення й лишився задоволений. Запах шоколаду і його роздратував, — адже комісар одержував тоді пайок не більший, ніж рядовий робітник. «Товаришу комісар, ви б хоч шматочок з’їли», — запропонував йому завскладом.
Але комісар відмовився. Він попросив скликати працівників складу і сказав їм: «Товариші, зараз наша країна — це країна сиріт. Я приїхав, щоб особисто попросити вас берегти цей шоколад: Радянська Росія прислала його для наших сиріт…»
Сказав і поїхав. І ніхто з сорока семи чоловік не доторкнувся до шоколаду. «Хіба можна об’їдати сиріт?» — казали працівники складу.
Бачите тепер, що чесну людину не зіпсує ніяка посада.
Розділ двадцять шостий
Про те, що пи ш е знатний мисливець Борода Асатур своїм айгедзорським друзям
Вогники серед скель, які побачив Паруйр, коли проїжджав уночі повз Барсову ущелину, не давали йому спокою. Вони невідступно виникали перед ним, то яскраво спалахуючи, то гублячись у темряві, ніби падаючі зірки. Інстинкт підказував Паруйру, що тут щось криється, але думки були невиразні, плутались, розв’язати цю загадку він не міг.