Полонені Барсової ущелини
Шрифт:
Почалася тривала розмова. Схвильовані серця потроху заспокоювались.
— Як моя мама? Як сестрички? — запитала Шушик.
— Мама твоя зараз над твоїм черевиком плаче… Черевика твого знайшли ми в гирлі потоку… Там же знайшли й книжки ваші, і аба Асо… Ну, гаразд. Я зараз до вас прийду.
— Не треба, тату! Стежка засипана снігом! Повертайся в село, а завтра вранці прийдете по нас, — сказав з тривогою в голосі Ашот.
— Іду, йду до тебе, моє ти левенятко! Що мені в селі робити?..
— Стежка покрилась
— Це правильно, синку мій. Людина не повинна радіти сама. Чекайте, ми прийдемо завтра!.. Ну, на добраніч, я повернусь.
І Арам пішов так легко, наче його ноги не торкалися землі, наче він летів на хмарах…
Іноді він зупинявся, оглядаючи світ, який розіслався внизу. Мисливець почував себе гордим і сильним, йому здавалось: ніяка сила в світі не зможе його перемогти…
На пагорбі, що височів над селом, Арам зупинився. Гори, які тяглися аж до полів, тут кінчалися, і від підніжжя пагорба стелилася рівнина.
Біля пагорба обривалась і балка, що відходила від гір. Коло її нижнього краю лежало його рідне село. Зараз воно спало. На схилах гір снігу не було, але ущелина й сади були вкриті білою ковдрою.
Арам сів на камінь, подивився вниз на село, потім підвівся і крикнув з усієї сили:
— Ей, айгедзорці! Вставайте! Дітей знайшов!..
Він звів рушницю до неба і повідомив про радісну звістку пострілами з обох стволів.
— Гей, люди! Вставайте, дітей знайшов!..
Розбуджені пострілами, айгедзорці посхоплювались, у хатах засвітились вогні, заскрипіли двері, напіводягнені люди вибігали на вулицю:
— Арам, це Арам! Діти знайшлися! Вставайте! — неслося по селу.
Ще не розвиднілось, коли на природних стінах, що оточили Барсову ущелину, з’явилися люди. У всіх у руках були смолоскипи, і в їхньому світлі рухи людей набували фантастичного вигляду. Тіні розросталися, множились і так химерно рухались по скелях, що полоненим Барсової ущелини, які дивились на них знизу, почало здаватися, ніби там, у горах, іде гарячий бій з ворогами, що обступили середньовічну фортецю.
Це колгоспники звільняли від льоду Диявольську стежку. Десятками товпились люди на скелях, розмахували смолоскипами, і до наших героїв долинали зворушливі слова:
— Діти, діти наші знайшлися! Дорогі наші діти!..
ЕПІЛОГ
Спека в Араратській долині — така спека, що до полудня повітря стає густим, як туман. Суха мла огортає землю. Все живе тікає від пекучого сонця. Птахи летять у далекі прохолодні краї, а безкрилі ховаються в землі. Гадюки й ті повзуть у гори — «на дачу».
І ось у цю страшенну спеку, коли на небі нема ні хмаринки, з рудих гір, що нависли ліворуч над рівниною, раптом скочується бурхливий каламутний потік. З гуркотом і гулом мчить він вниз, до Араксу, вливається в річку і, скаламутивши її прозорі води, зникає. Ніби його й не було!..
Що ж це за потік? Де він народився і звідки біжить?
Цілі століття сушили люди голови над цією загадкою, і загадка ця, певно, так і лишилася б нерозгаданою, коли б одного чудового осіннього дня група юннатів не вийшла з Айгедзора на колгоспну ферму, щоб відвідати своїх підшефних телят, і не потрапила б випадково в Барсову ущелину.
Школярі вийшли звідти через півтора місяці, схудлі, почорнілі від сонця й вітру, обідрані, але фізично й духовно загартовані.
Грізні стихії гірської зими кинули на них морози, хурделиці, примусили голодувати, переживати злигодні, загрожували смертю… Але четверо хлопців і одна дівчина не загинули і навіть не занепали духом. Навпаки, з такої тяжкої боротьби вони вийшли переможцями.
Минулися ті важкі дні, морози, хуртовини, голод…
Знову весна в Араратській долині, знову піднялись і скаламутились води Араксу.
Вниз від Барсової ущелини, на неораних ділянках Араратської долини, де росли тільки колючки та полин, тепер, гуркочучи й димлячи, наступають на цілину сталеві коні. Вони зорюють незаймані землі, залишаючи позад себе рядки жовтого грунту.
Садівник Аршак виймає з кошика чубуки здичавілої виноградної лози і, даючи їх школярам, наказує:
— Ну, діти, дорогі мої, садіть так, щоб усі виросли!
І школярі з радісною надією садять у невеликі рівчачки принесені з Барсової ущелини чубуки винограду.
Головою колгоспу вже не Арут. Тепер інші люди керують колективним господарством Айгедзора, і під їх керівництвом народжується цей виноградник, єдиний в Араратській долині, який не доведеться на зиму накривати землею. Здійснюється давня мрія Артема Сароянца, відроджується його виноградник, але тепер уже для багатьох людей.
З Єревана приїхала, звернула ліворуч і помчала по сухому руслу колись таємничого потоку машина. З неї вийшли люди в брезентовому одязі. Один з них, розгорнувши газету, запитав:
— Хто тут є з «полонених Барсової ущелини»? Хай підійде до нас і покаже, де був дикий виноградник.
Це були працівники Академії наук, що приїхали по чубуки для дослідної станції.
Приїхали з Єревана і геологи. Вони уважно оглянули печеру і розгадали таємницю потоку.
Висадивши в повітря скелі, геологи знайшли підземний басейн з темними й холодними водами. Гирло цього водоймища замикав рухливий камінь. Коли басейн наповнювався водою, то під її тиском камінь зсовувався, і потік виривався назовні. Вода витікала, тиск спадав, і камінь знову ставав на своє місце, затуляв вихід.