Полонені Барсової ущелини
Шрифт:
Хлопці притулилися до скелі, щоб погрітись на сонці, й задумались. Було холодно. Ноги мерзли. Знову дошкуляв голод. Якби вони не захопились розчищанням проклятої стежки, то за цей час можна було б зібрати весь виноград і якось перебитися зиму. А що робити тепер?
— Якщо ми будемо стояти, то в нас взагалі нічого не вийде. Треба діяти… Асо, чи можна за допомогою твого ножа зробити яку-небудь драбину? — спитав Ашот.
— Як би тобі сказати… У нас немає слова «ні». Значить, зробимо. Навіть якщо не можна, все одно повинні
— Тоді давайте знайдемо два високих і тонких дерева.
Але хіба знайдеш у кам’янистій ущелині, що виходить на південь, високі дерева? Вони є тільки в густому лісі та на північних схилах гір, де ніби змагаються між собою, щоб піднятися вище, до сонця, обігнати сусіда, дістати більше світла.
Тут же, в ущелині, дереву нема потреби тягнутися вгору. Навколо такий простір, а сонця так багато, що рослини стараються заховати коріння якомога глибше в землю, щоб не засохнути.
Найвищі дерева, які мандрівникам доводилось виривати, ледве досягли до середини стіни печери.
Поклавши поряд стовбури двох молодих дерев, хлопці міцно прикрутили до них своїми луб’яними «вірьовками» короткі поперечні щаблі. Утворилася тонка, не дуже міцна, але все-таки драбина. Хлопці занесли її до печери і приставили до стіни.
На такій драбині не дістанеш, звичайно, стелі, але для цього є інший спосіб.
Зрізавши ще одне молоде деревце, хлопці зробили з нього рогатину, схожу на ту, якою садівник зриває з яблуні плоди. Підчепить розсохою і зірве, та так обережно, що яблуко й не «відчує», як відірвалось од гілки.
Майже цілий день минув у цих приготуваннях. Коли ж нарешті все було готове, Гагік сказав:
— Драбина хитка, але мене вона витримає — я став напрочуд легким! Хлопці, я полізу, а ви міцніше тримайте з обох боків.
Гагік виліз і влаштувався на найвищому щаблі. Він підчепив розсохою одного кажана так, що той навіть не прокинувся…
— Лізь у мішок, голубе, — ніжно сказав Гагік, запихаючи кажана в сумку, що висіла в нього на шиї.
Ашот був задоволений: знайдено спосіб полювання. Але темп роботи Гагіка йому не сподобався.
— Якщо ти зніматимеш по одному за хвилину, тобі на цю роботу потрібно буде п’ятсот-шістсот хвилин…
— Шістсот?.. Дорогі мої! Значить, їх так багато?.. Куди ж нам поспішати? Будемо збирати штук по двадцять щодня, а інші хай поки що живуть на своїх сідалах. Почекай, я кину одного вниз, подивимось — прокинеться чи здохне.
Кінцем рогатини Гагік збив одного кажана на землю. Той не поворухнувся.
Діло пішло швидше. Гагік одного за одним швидко скидав з стелі кажанів, і вони не прокидались, бо спали вже вічним сном.
— Джан!.. — радів Гагік. — Тепер заживемо! Я ж казав, що треба з товаришами радитись. Я ж казав, що все буде гаразд! Не вірили?..
І він затанцював би на своїй драбині, коли б вона не була такою хиткою…
Розділ двадцять другий
Про те, хто жив у таємничій печері
Коли хлопці поскидали й зібрали всіх кажанів, Ашот оголосив:
— Тепер ми можемо сюди перебратися. Відчиніть двері! Подивимось на наше нове житло.
У печеру заглянуло світло, і хлопці побачили невелике приміщення з нерівними стінами й дуже високою куполоподібною стелею. Біля однієї стіни стояв на долівці глиняний горщик з покришкою. З-за нього виглядала якась дерев’яна ручка. Гагік узяв її і закричав:
— Сокира! Щоб я пропав, сокира!..
Страшенно заржавіла сокира мало скидалася на справжню, та коли зроблений Гагіком кривий посуд міг замінити емальовану каструлю, то чому б цьому знаряддю не виконати ту роль, для якої воно колись призначалося? Це просто було порятунком для хлопців. Ламати гілля руками — важка справа, а тепер рубай, скільки хочеш. Та й деяке знаряддя можна нею виготовити.
Під одною стіною Ашот знайшов якусь грубу заржавілу залізну річ. Він виніс її на світло і радісно вигукнув:
— Капкані. Вовчий капкан!.. Ні, не на вовка, а на якогось більшого звіра…
Важкий і незграбний, з довгим хвостом, капкан був зроблений, очевидно, руками місцевого коваля. Він так заржавів, що шийка одного зубця стала тоншою за олівець.
— Я спіймаю цим капканом того звіра, — вигукнув Ашот. — Ба! Та він же зроблений на барса — вовків в ущелині нема. Так, так! Господар цього капкана полював на барса…
— Ну, знайшов чим захоплюватись! Подивлюсь краще, що є в цьому горщику, — сказала Шушик і підняла важку покришку. — О, пшениця! Смажена пшениця!
Нахиливши глечик, дівчина витягла кілька пригорщ смажених зерняток.
— Це, очевидно, дика пшениця. Я зустрічав таку на наших луках, — сказав Ашот.
— Звісно, дика, — попробувавши зернятко на смак, підтвердив Асо.
Пшениця!.. От коли б знайти її посіви, це був би порятунок! Уже чотири тижні хлопці не мали хліба в роті, і тепер, коли вони побачили ці зернятка, у них потекла слина…
— Розділити й негайно змолоти! — нетерпляче запропонував Гагік.
— Чим змолоти?..
— Зубами…
— Чудова пропозиція! — засміявся Ашот.
Дуже смачною здалася нашим героям пшениця, навіть смачніша за домашню кашу з неї!
— Тільки-но розтане сніг, ми повинні будь-що знайти поле, де росте ця пшениця, — вирішив Ашот.