Полювання в гельсінкі
Шрифт:
А як вас звати?
Хм... Яворський я, Володимир, як там ви кажете, батькович...
– відповідає він здивовано-незадоволено. Ой, бляха, а я ж таки читала його типу фентезі книжечку... Мо, сказати? Та вже... Ну таке, кльово вийшло про нікому невідомого автора. Вибачте, шановний пане, за ненавмисну непошану мою й необізнаність у галузі фізіогноміки акул пера. Бє, який штампяра затертий. А проте й акули ризикують бути стертими зі сторінок хрестоматій. Треба берегти їх (чи берегтися їх?) ОК, наступна моя книжка буде червоною... А потім я стану багатою і доброю, створю спеціальні резервації для творчої інтеліґенції (ну це ж, погодьтеся, реальніше, ніж створити ґетто для всіх гопніків, щоби площа того ґетто сягала від Сяну до Дону, відбилась за Карпати і згомоніла степами, курча ляґа), видам кожному по ноутбуку і скажу у здоровенний рупор: «Плодіться, корови, життя жбо коротке!» І вони всі заїбуться, тобто розпочнуть активно реплікуватися. Отака от витіснена мрія про електричну залізницю і
Диви-диви, який жіночий синтаксис попер! каже Карпа.
А бо я собі добре потрахалась... кажу я. І що ти мені зробиш? Жіноча функція обєднання, мій Ерос зара крутить дулі Танатосу, в Танатоса сколіоз і йому взападляк бити пику наїдженому Еросові. Він просто каже до Скандинавської Квітки:
And if we are to die tonight, another rose will bloom...І якщо ми маємо сьогодні ввечері померти, інша троянда зацвіте... (Том Вейтс).
Бо Скандинавська Квітка нарозповідала йому страшних історій про Південний Тімор і про те, як вона там готувалася померти в оточеному повстанцями будинку, а старенька фінська жіночка стискала її руку і шепотіла: «Ми помремо разом... Сподіваюся, то буде швидко». Цікаво, чи хотілось їм цієї миті заспівати гімн Фінляндії? І чи заволала би я Щеневмерлаукраїна, щоб від подиву згинули на псячу маму всі вороженьки? Не знаю... Коли ти близько до смерті і особливо насильницької в мізках шоряться три думки:
Ну все, я точно помру, тепер вже точно.
Сподіваюся лишень, це буде швидко.
Та нє, йоб вашу мать, тут звідси має бути вихід!
Так думала Скандинавська Квітка в 1999 році. Тоді вона вижила. Нє, без «тоді». Вона вижила. І ніяких тобі життів перед очима за одну секунду, ніяких ностальґійних думок про друзів та родину, ніяких там «просили мама й тато, і ми вас просимо», ніфіґа.
Рік 2003, 12 лютого, за два дні офіційно (може)
починається війна Штатів проти Іраку. Happy Valentines day, everybody.
Очевидячки останніх, тобто тіл, буде достатньо. Можна буде з закривавленого мяса вирізати валентинки й розсилати їх усміхненим американцям від Аляски до Небраски.
Джона забирають на війну, каже янгол Сашко про чоловіка своєї подружки Юлі. Юля у Львові, Джон у Ґольфі.
Одним Джоном більше, одним менше, відказую я.
Юля була в шоці. Але потім ми укурені почали ржати, і вона теж почала. Типу: «А ким він там буде?» «Паратрупером! Ой, ха-ха-ха!»
Відтак ми вирішили, що все Джонове завдання на війні полягатиме в стрибанні з парашутом. Потім його одразу ж підбиратимуть назад на літак і викидатимуть знову. Поки війна не закінчиться.
А ще в пайок американського солдата входить «Снікерс».
Ага, і пляшка «Кока-коли».
М-да, генеральний спонсор війни в Іраці компанія «Кока-кола!»
Це сказала Скандинавська Квітка. Або янгол Сашко. А не я. Бо я у цей момент вже дико реготала. Майже так, як регочуть обкурені янголи на канікулах. Бо на роботі вони не курять, а займаються соціальною реабілітацією таких як я. Але яка я, такі у мене й янголи, тому від слова «соціальна» ми хором гучно вибльовуємо.
I cant get down
And I wont get down
And spend all night with you
For the girl I have
In the merry green land
I love her much better than youЯ не можу спинитися і не спинюся, і не проведу ночі з тобою. Того що ту дівчину, що чекає на мене в щасливому зеленому краю, я кохаю куди більше за тебе ( англ.), Нік Кейв.
Ну так, Генрі Лі звали майже так само, як тебе. Ну і куди він потрапив? У криницю! Тихо, бо ж я сьодні трохи їбанулась, тож зара почну все навколо аналізувати. Типу «криниця» як утроба, де ембріон плаває в довколаплодово-ягідній рідині. Тільки тута криниця суха, а дитинка мертва. Що теж не є найгіршим варіантом. Найгірших варіантів просто не існує, Скандинавська Квітко. А от Івонці здається, що їй торба. Вона залетіла. Тобто, її покруч-найманець-охоронець-наречений-сексуальний партнер її залетів.Типу, «Ах ти хочеш від мене піти?! Не пущу-у-у!!! Я тобі дитину зроблю!» І таки вклепав, падлюка. Смішний спосіб забезпечення сімейного добробуту: завести дитину, коли стосунки втрачають сенс. Кася би сказала, що то новий сенс, справжнє життя жінки, і взагалі треба купити будинок у кредит, щоб до пенсії той кредит віддавати. Так у неї ПОЛОВИНА співробітників робить. Всі дуже паряться, відчуваючи не-марність власного життя і скажену відповідальність. Шкода, що трунви собі в кредит ніхто не купляє: броньовані, з євроремонтом, з підігрівом і відеокамерою біля вічка. Ні, Касі я не вірю.
Ти чого така сумна? питаю її біля першої ночі. Вона щойно зі своєї коханої роботи.
Втомлена.
І ти щодня буваєш втомлена і сумна...
Так. (я тут би відчувала благородну втому і тиху гордість).
А як там Діма?
Теж проблеми на роботі. З начальником.
М-да...
Коротше, нормальне доросле життя! дещо подратовано каже вона, акцентуючи на слові «доросле» спеціально для мене, пелехатого варята, що сидить вдома, сховавшись за своїм компютером і відмазкою про написання маґістерської роботи.
Ну і в чому тут виражається дорослість? (моя провокація).
В тому, що вчимося вирішувати проблеми вищого порядку! (якби вона мене не любила, то би не терпіла...)
Хіба ж можуть бути проблеми вищого порядку, ніж особистісні?
Коротше, Капна, підеш на роботу... На нормальну, хорошу роботу, сама все зрозумієш.
Дай Боже, щоби того розуміння «дорослого» мені повік не досягти... бурмочу я, але вона вже пішла з кухні.
На ранок, зайшовши до тієї ж злощасної кухні, я застала Касю за підмітанням. В раковині акуратно височіла гірка (метр заввишки, не більше) немитого посуду. Мною немитого, не користи ради, а просто провтикала я це діло звечора. Ну, буває...
Якби я була чоловіком, я би вже з тобою розлучилась! Каже вона. Ти володарка хаосу! Невже ти не розумієш, що внутрішня гармонія йде від чистоти і затишку в домі!
М-да... І дійсно ж не знаю. Мені після сеансу глибокого прибирання хочеться хіба що смаженї картоплі і телевізора. Рудиментарні залишки дитинства. Бо тільки там я їмсмажену картопю з телевізором, перетравивши перед тим мамині хіп-хоп читки на тему «Яка гарна дівчинка Оксана Наконечна, в хаті чистісінько, а ти, корова, з самого ранку одну вітальню і то не можеш толком прибрати!» До слова, моя мама не по-дитячому преться від Касі: позитивної, поміркованої, працьовитої, секрети їй свої розказує, 300 доларів заробляє. Мрія, коротше. От у людей діти як діти, а тута якесь чорт-зна-що. Sorry mama, I never meant to hurt you. Може, і я колись стану великою й багатою. І по тєліку покажуть... БЕЕЕЕЕ!!!!! Тьху-тьху-тьху, блю-блю-блю (не від слова “blue” - сумний, а від слова «блювати»).
День Вагітної Кішки і кровяної ковбаси.
Отак от, Скандинавська Квітко. Пес його знає, до чого я вів. Все це надто затяглося... Я поїду, можливо, з тобою на південь Тихого океану, привезу собі звідтіля смагляву дівчину. Набрешу їй, що живу в Європі, і що Париж усього-навсього за якихось три кордони від мого дому. Ну, за три, добре, але ж геть недалеко. Вона повірить мені, а потім ми будемо мешкати у винайнятому помешканні де-небудь на Лісовій чи, упаси Боже, на Борщагівці, і вона готуватиме мені дико перчені страви з гороху, бо сочевиці в нас так легко не знайдеш. Відтак вона трохи навчиться української і навіть вступить до університету, де я на той час буду викладачем. Увечері ми практикуватимемо найекстремальніші епізоди Кама-сутри, бо ж вона, як вроджена індіанка, вроджено нею володітиме. Відтак за два роки я якимось чудом куплю власне помешкання, і дружинонька вродить мені дитину. Дівчинку, бо я хочу хлопчика. Я не відсилатиму тобі фотографій зародка моєї доньки, ти ж однаково скажеш, що то мутант. А ще через два роки моя зфемінізована дружинонька (бо ж закінчить вуз, курси перукарів і психотрейнінґу) скаже, що вона від мене йде. Від мене, галімого кандидата наук (навіть не доктора!) до посла королівства Данії або віце-президента Південно-Африканської Республіки. Я навіть не питатиму, де вона його надибала. Напишу тобі тупого чоловічого листа, ти посмієшся з мене і, можливо, приїдеш жаліти. Зустріну тебе на летовищі, ти скажеш, що я добре виглядаю, я скажу, що ти геть не змінилася, хоча насправді я би того й не помітив. Постібешся з моєї машини, я скажу, що червоний колір пасував до розкраяного черепа моєї екс-дружини. Ти вдавано-співчутливо спитаєш, як то воно без доньки тепер. А, доньки... Та думаю, їй із новим татком ліпше, я, чесно кажучи, був вождем племені геть кепським. Навіть із псом своїм я більше часу проводив, як із нею. Окрім того, її крики і гасання собаки (вона нестерпно з нього знущалася) не давали мені спокійно працювати, тож мусів лишатися в університеті чи в бібліотеці. Дружина нудьгувала, їй хотілося «робити шоппінґ», відвідувати спортзал і ходити на роботу. Я давав їй достатньо грошей на перші дві потреби, третю ж думав, що також забезпечую ну а хто, як не мати, з дитиною сидітиме на пару з нянькою? І все. Щось її добило. Не знаю що, скажу тобі. Певно, їй не ставало поїздки до Парижу (за два роки так і не побували). Але що Яв тім Парижі не бачив за 5 років навчання? Відтак ти назвеш мене старим віслюком і поцілуєш у перші сиві волоски на скроні. Мої руки будуть зайняті кермом, і я не одразу зможу схопити тебе і спрагло цілувати. Мняцкати. Дерти на тобі одяг. Відчувати твоє тремтіння і чути схлипування. Схлипувати самому і стримуватися від того, щоб не заревіти з відчаю й жалю за втраченими роками. Що ж поробиш, скажеш ти вже в мене вдома, коли ми покохаємось, і ти вийдеш із душу пити каву, це криза середини життя. І ти також старієш, хоча я й кажу, що ти геть не змінилася, і що ми одне одного варті, і ти подумала, що хочеш лишитися зі мною, і навіть народиш мені дитину номер два, якщо я дуже схочу, а я скажу, що наплювати, і що я хочу тільки тебе і ТІЛЬКИ ТЕБЕ.