Помилка

Талан Світлана

– Думаю, що Гнат Максимович тобі все розповів.

– Я принесла тобі поїсти, – змінила тему Вероніка. – Давай я тебе погодую.

– Встигну ще поїсти. Мені треба з тобою поговорити, бо як приїдуть лікарі…

– Про що?

– Про моїх діточок. Я прошу тебе, Вероніко, вислухай мене й не перебивай, у мене дуже мало часу… – почала швидко говорити Уля, немов її хтось квапив.

– У нас буде ще багато часу, – сказала Вероніка, узявши її слабку худеньку руку у свою. – Ми ще цілий місяць будемо тут, я у всьому тобі допомагатиму…

– Прошу, вислухай

мене, – урвала її Уля. – Я не знаю, що зі мною буде через годину. Своїм дітям я дала імена. Дівчинку я назвала Діаною, а хлопчика – Тимуром. Прошу тебе, стань для них хрещеною матір’ю.

– Добре, Улечко, добре. Охрестимо твоїх діток…

– Я можу бути спокійна?

– Звичайно!

– Як записати дітей, я вже сказала Гнату Максимовичу. Сьогодні вранці була секретар сільради, у неї будуть дитячі свідоцтва про народження. – Уля почала важко дихати, немов задихалася. – Ти хочеш запитати, навіщо я вирішила народжувати, якщо хвора? Якби ти знала, як я мріяла про дитину! Я сподівалася, що все обійдеться, що зі мною буде все добре…

– Так і буде!

– Прошу, не перебивай, – мовила Уля. Було помітно, що їй важко говорити. Вероніка збиралася покликати Гната Максимовича, але Уля затримала її руку. – Попроси дітей, коли виростуть, не засуджувати мене… І пробачити… Я знаю, що їм доведеться рости в дитбудинку… Знаю, що в тебе своя сім’я. Я свого часу допомогла твоїй мамі, допомогла тобі… Мені тільки треба, щоб ти хоч раз на рік відвідувала моїх дітей. Зможеш?

– Звичайно, звичайно, зможу! Ти тільки не хвилюйся, – пообіцяла Вероніка.

– Це не порожні слова? – Уля з благанням і надією подивилася в очі Вероніці. – Обіцяєш їх відвідувати раз на рік до повноліття?

– Обіцяю! – впевнено і твердо сказала Вероніка. – Я буду їх відвідувати. Господи! Про що ми говоримо?! Зараз приїде лікар, тобі допоможуть…

– Шкода, що я не зможу своїй донечці зшити сукню на випускний вечір, – із сумом сказала Уля.

– Я пошию їй найгарнішу сукню, – сказала Вероніка, щоб утішити Улю.

– Ти зшиєш їй сукню? – В очах Улі заблищали сльози. – Спасибі тобі, сестричко. Тепер я спокійна.

– Улечко, – Вероніка раптом згадала про прохання Гната Максимовича. – Поки ти будеш в лікарні, можливо, хай за дітьми догляне батько?

– У них немає батька. Він бачив мене вагітну, але… Він їх не визнає.

– І все-таки хто він? – запитала Вероніка, почуваючись дуже незручно.

– Ти дізнаєшся… Потім… Потім… Потім їм розповіси, – Уля почала заговорюватися, і Вероніка схопилася, щоб покликати фельдшера, але в цей час різко відчинилися двері і в палату швидкою ходою увійшли люди в білих халатах.

– Звільніть палату! – наказав лікар.

Вероніка пішла на вихід, але її зупинив голос Улі. Він пролунав чисто й голосно:

– Обіцяєш їх відвідувати?

– Обіцяю! – крикнула Вероніка вже від дверей.

Вона вийшла з будівлі, сіла на лавку. Вероніка так і не встигла погодувати Улю. Утім, у неї ще був час до годування сина, і Вероніка вирішила дочекатися, поки Улю будуть відвозити до лікарні. Тоді вона віддасть

продукти на машину. Буде їй хоч на один день поїсти.

Вероніка почала нервуватися, коли минула година, а з будівлі ніхто не виходив. Погане передчуття охопило її душу, холодком проповзло по спині. Потім час зупинився. Вероніка без кінця поглядала на наручний годинник, навіть постукала по ньому пальцем і приклала до вуха. Годинник цокав, але стрілки рухалися черепашачим кроком. І тільки через півтори години на ґанку з’явилися міські лікарі. Вони попрощалися з Гнатом Максимовичем і так швидко промчали до автомобіля «швидкої допомоги», що Вероніка не встигла й рота розтулити. До неї підійшов Гнат Максимович, жестом указав на лавку. Нічого не розуміючи, Вероніка мовчки сіла. Чоловік присів поруч, закурив.

– Закривають наш пункт, – сказав він. – Остання його породілля подарувала світові відразу два життя.

– У… Уля, – пробелькотіла Вероніка.

– Ніколи не думав, що моя робота закінчиться на мінорній ноті. Померла Уля.

Вероніка вибухнула риданнями. Гнат Максимович обійняв її за плечі.

– Поплач, це допомагає. Я ж знаю.

Коли Вероніка трохи заспокоїлася, чоловік запитав:

– Ти дізналася, хто батько дітей?

– Ні, – схлипуючи, відповіла Вероніка. – Вона мені не сказала.

– Це дуже погано. Так, дуже погано, – сказав Гнат Максимович, поплескавши Вероніку по плечу.

Місяць відпустки для Вероніки минув, як у тумані. Похорон Улі, поминки на дев’ятий день, хрещення з батьком Кіри дітей померлої, оформлення немовлят до Будинку малятка, турботи про свою дитину – усе змішалося в метушливих днях. До того ж знайшовся покупець на мамин будинок. Вероніка поспіхом роздала мамині речі та меблі сусідам.

– Чому ти не залишиш одяг собі? – питав її чоловік. – Дещо можна перешити і ще поносити.

– Хочу залишити сусідам згадку про маму, – відповіла Вероніка.

Корову Вероніка віддала батькам Кіри безкоштовно, але за умови, що Зірку ніколи не здадуть на бойню. Звичайно ж, Назар влаштував скандал, адже за корову можна було виручити гроші.

– Тоді б Зірку, коли вона постаріє, здали б на м’ясо, – пояснила Вероніка.

– Ну і що?! Адже це тварина. Ти ж будеш їсти м’ясо, і нічого?

– Тобі цього не зрозуміти, – сказала Вероніка.

– То поясни мені, – попросив Назар.

Вероніка довго розповідала про те, як їх виручала Зірка, як вони з мамою збирали Вероніці гроші на навчання за продані молокопродукти, але Назар так і не зрозумів, чому корова повинна жити до своєї природної смерті.

– Та тому, що Зірка – годувальниця, це останнє, що залишилося від мами. Вона моєї матері, врешті-решт! – закричала Вероніка.

Вероніка поставила в машину валізи зі своїми речами й кілька коробок з улюбленим маминим посудом, постільною білизною й світлинами. Це було все, що залишилося від її дитинства, від її минулого. Вероніка важко зітхнула. Вона сіла на заднє сидіння, узявши на руки дитину.