Помилка
Шрифт:
Вероніка прийшла рано-вранці на автобусну зупинку з Кірою та Данилом. Усіх їх вийшли провести батьки. Стоячи біля важких валіз, Вероніка кинула прощальний погляд на рідне село. Унизу, понад річкою, тяглися хати, що потопали в зелені садів. Здалеку будинки нагадували розірване намисто, коли намистинки-хатки розсипалися півкільцем уздовж пишної зелені біля річки. Жовтоголові соняшники на полі, яке пролягло від села до зупинки, повернули свої цікаві голівки в бік Вероніки й застигли в одній позі, наче не розуміючи, навіщо вона покидає цей райський
Раніше Вероніці здавалося, що вона буде їхати до міста з радістю. Та тепер її охопила непереборна туга. Вона не могла уявити, як буде жити без річки, у якій вода така прозора, що можна бачити на дні пісок і дрібні відшліфовані водою камінці. А як обходитися без саду біля будинку, без старої яблуні з кострубатими гілками-руками, без улюблениці-берізки? І як буде мамі тужливо самій у будинку зимовими вечорами! Вероніка тільки зараз відчула на собі, як важко розлучатися з тим, що таке любе серцю. Розлучатися назавжди. Вона ніколи не повернеться жити у своє село. Їй доведеться стати хамелеоном, щоб швидко адаптуватися до гучного, різноголосого, курного міста й попрощатися з дитинством. Вероніка усвідомила, що в її житті починається новий етап, де не буде поруч мами й ніколи не буде Захара.
Вероніка подивилася на матір. Вона й не помічала, як та змарніла за останні роки. Ще зовсім молода, а виглядає старенькою. Зараз Ксенія Петрівна ледь стримувала сльози, дивлячись на доньку. Вона часто погладжувала поділ сукні, наче та зім’ята, хоча насправді була ідеально випрасувана. Вероніка серцем доньки зрозуміла, як важко зараз матері.
Якоїсь миті дівчині захотілося, щоб автобус не прийшов. Тоді вона схопить важкі валізи й радісно скаже: «Та хай йому грець, тому інституту! Ходімо, мамо, додому!»
Але дива не сталося. Гуркочучи розбитою дорогою й залишаючи за собою хмари дорожнього пилу, підійшов старий «пазик». Вероніка поцілувала маму в щоку. Скільки смутку було у втомлених маминих очах!
– Матусю, бувай! Тільки не здумай плакати – не треба мені дорогу поливати слізьми! – підбадьорюючи матір, сказала Вероніка.
– Не буду, – з покірністю дитини відповіла мати.
Незабаром автобус поніс Вероніку в нове життя, а на дорозі ще довго стояла жінка, вдивляючись у далечінь…
Розділ 8
Кіра була у своєму репертуарі. З’явилася в гуртожитку медінституту, де жила Вероніка, без попередження. Вона увірвалася до кімнати й відразу кинулася обіймати подругу.
– Веронічко моя! Як я за тобою скучила! Не йде Магомет до гори, так гора прийшла до Магомета! – весело заторохтіла Кіра. – Тебе в гості не дочекаєшся! Невже зовсім немає часу для подруги дитинства? Чи нові подруги кращі?
– Відчепися, бо задушиш! – засміялася Вероніка. – Ти чому не попередила, що прийдеш? І як тебе вахтерка пропустила?
– Нема дверей, які б не відчинилися переді мною! – театрально видала Кіра й плюхнулася на ліжко. – Спека неймовірна!
– Що ж ти хочеш? Кінець червня.
– Коли
Вероніка збігала на кухню, і незабаром подруги сиділи за столом, попиваючи чай із печивом.
– Я поїду до мами не одна, – повідомила Вероніка.
– З Назаром?! – Кіра округлила очі. – Так ти з ним знайома без року тиждень! Чи ти не квапишся, подруго?
– Він мені зробив пропозицію.
– Що?! Через місяць після першого побачення? – від подиву Кіра аж перестала жувати печиво, а її рука застигла, стискаючи печенинку.
– Ну і що? Він же не хлопчик, щоб бігати на побачення й потайки цілуватися в під’їзді, – спокійно відповіла Вероніка.
– На скільки років він старший за тебе?
– На десять. Кіро, ну яке це має значення?! Він – самостійна доросла людина, інженер-будівельник, живе у своїй кооперативній квартирі, має автівку… Власне кажучи, мене все влаштовує. – Вероніка подивилася на подругу й всміхнулася кутиками рота.
– А почуття є? Ти його кохаєш?
– Думаю, що так.
– Так думаєш чи кохаєш?
– Не знаю, – Вероніка відсунула чашку. – Я знаю напевне, що мені з ним комфортно і спокійно. Я не хочу шаленого кохання, від якого паморочиться голова і втрачається розум. Мені хочеться спокійного сімейного життя. Ось і все.
– Стати рабою чоловіка й кухні? – з легкою іронією в голосі запитала Кіра.
– Усі ми, жінки, рано чи пізно стаємо рабами домашнього побуту. Принаймні в мене буде влаштований побут. До того ж поряд із Назаром я почуваюся захищеною. Ти мене розумієш?
– Чесно кажучи, не зовсім. Шлюб із розрахунку? На тебе не схоже. І взагалі чому ви поспішаєте? Хіба не можна зустрічатися ще хоча б рік?
– Навіщо? Щоб стати вічною коханкою? – сумно запитала Вероніка. – Назар вважає, що нiчого гаяти дорогоцінний час, треба відразу створювати сім’ю й притиратися одне до одного не в підворітті, а в нормальних умовах.
– Вероніко, ти зараз говориш не своїми, а його словами. Звичайно, ваша справа, як будете жити далі, але я відчуваю, що ти поспішаєш. До того ж до тебе такі хлопці з вашого інституту залицяються. А Данило? Його ми знаємо як облупленого. Він не підлий, добрий, здатний на все заради тебе. А Назара ти зовсім не знаєш, – почала Кіра з жаром.
– Кіро, я ніколи не любила Дена. Не милий він мені, а серцю не накажеш. До того ж мені подобаються старші чоловіки. З ними спокійно й надійно, у них більший життєвий досвід, тому вони і підкажуть, і допоможуть, і кохати можуть краще й міцніше, ніж наші однолітки. Жінка повинна бути за чоловіком, як за кам’яною стіною. І тільки старший за жінку чоловік може стати її опорою. А що наш Ден? Сам іще навчається, за душею ні копійки. Та й звідки ми з тобою можемо знати, яким він буде через десять років? А в Назара вже сформований характер. Мені залишається тільки прийняти його таким, який він є.