Посол Урус-Шайтана
Шрифт:
Арсен був вражений обізнаністю воєводи Младена в подіях, що відбуваються далеко від його рідних Балкан.
А воєвода, ніби вгадуючи козакові думки, говорив далі:
— Болгарія — маленька країна. Наших власних сил для боротьби з Портою мало. Занадто мало. До того ж ворог посіяв розбрат серед нашого народу: багато болгар стали помаками, потурнаками, по-вашому. Але, на щастя, ми не самотнії З нами і серби, і волохи [65] , і молдавани, по той бік Чорного моря — вірмени, грузини... Греки теж з нами! Араби! Вони тільки чекають слушного часу... Та наша найбільша надія на вас, другарі! На Русь!.. Хай-но засуне пихатий султан голову в пащу північному ведмедеві! То буде початок його кінця і нашого визволення!... Тепер ти розумієш, друже, чому й мене так цікавлять ті чутки.
Воєвода замовк і запитливо глянув в очі козака.
— Розумію, — сказав Арсен. — І згоден усе зробити, що треба!
— Але ти не уявляєш небезпеки, з якою зустрінешся •мм. Я хочу попередити про це...
— Я ніколи не уникав небезпеки.
— То було зовсім інше: в бою, коли поряд друзі, небезпека не здається такою страшною. А тут ти зустрінешся з Сафар-беєм.
— Ну й що?
— Це наш найзапекліший ворог! Фанатичний прихильник ісламу і мужній воїн. Усього два роки він очолює великий загін, а лиха тут накоїв більше, ніж багато хто з турецьких воєвод за двадцять років. Палить села... вбиває всіх, на кого падає підозра у зв'язках з нами, нещадно розправляється з захопленими у полон гайдуками. Ми давно полюємо на нього, але безуспішно. Це хитрий і підступний ворогі Добре володіючи болгарською мовою, він часто сам переодягається в якого-небудь селюка, ходить по базарах, підслуховує, висліджує необачних балканджіїв, а потім зненацька налітає зі своїми головорізами на оселі і все пускає з димом. Я впевнений, що і про Момчила він щось пронюхав. Момчил — мій давній другар, моє око на побережжі, моя надійна рука там... Я завжди знав, скільки і якого війська турки перекинули морем. Через Момчила ми одержували від дубровницьких купців порох, олово і фузеї [66] .. Тепер старого схоплено. Його смерть запишеться теж на рахунок Сафар-бея!.. Цьому негіднику треба... — Воєвода зробив різкий помах рукою, що мав означати одне — зняти голову з плеч.
— Розумію, — кивнув головою Арсен.
— Але основне твоє завдання, Арсене, друже мій дорогий, — визволити Златку... Про це мусиш думати передусім...
— Чекайте!.. У мене е ще одне прохання! — На порозі стояла Анка. Вона ввійшла тихо і, очевидно, чула кінець розмови. — Багато років минуло з того часу, як було викрадено наших дітей. Тепер ми натрапили на слід Златки. А Ненко?.. У мене ще й досі жевріє в серці надія, що я зустріну коли-небудь нашого Ненка... Він живий! Материнське серце чує... Може, вам доведеться, друже, зустрінути кого-небудь, хто пам'ятає негідника Гаміда, розпитайте обережно про ту давню історію. Чого доброго, це наведе нас на слід сина...
Воєвода нахмурився й одійшов до вікна. Анка зупинилась перед Арсеном.
— Я постараюся дізнатися, — тихо сказав козак. — Але минуло стільки років...
— Не думайте, що ми не шукали його! — жінка зблідла. Очі її затуманились. — Младен не жалів ні зусиль, ні грошей... Однак нічого певного ми не дізнались. Гамід ніби у воду впав. А з ним зникли і діти... Одна-єдина звістка дійшла до нас від старої ахчийки [67] з Ямболя. Вона розповіла, що одного разу в харчевні зупинився молодий чорбаджія з почтом. З ним було двоє дітей, яких чорбаджія наказав ахчийці викупати... Дівчинка сиділа тихо в кутку і злякано, мов зацьковане звірятко, дивилась на чужих людей, а хлопчик плакав, відбивався, відмовлявся від їжі і був дуже брудний. Стара вмовила малого роздягнутись і посадила в ночви, почала купати. Коли турок на хвилину вийшов, вона запитала, як хлопчика звати. «Ненко», — відповів він. Та чорбаджія в цей час повернувся знадвору і наказав замовкнути. Так ахчийка не встигла розпитати малого, хто він і звідки. Однак добре запам'ятала: у хлопчика на правій руці, нижче ліктя, три білі шрами... Такі шрами були у нашого Ненка...
Голос жінки затремтів, вона замовкла. Воєвода обняв її за плечі, втішаючи, і непомітно дав знак Арсенові, щоб залишив їх.
На другий день на перевал Вратник виїхала чимала купецька валка. Змилені коні з натугою тягли важкі криті вози. Візники то підбадьорювали стомлених тварин вйоканням, то періщили батогами.
Попереду валки, відірвавшись кроків на сто, їхало двоє верхівців. То були Арсен і Драган. Але їх годі було впізнати: Арсен переодягнувся в одяг заможного купця-турка, при боці в нього — кинджал і два пістолі, що виграють проти сонця перламутровими руків'ями. Драган одягнутий скромніше, широкі криси капелюха затіняють худе засмагле обличчя; в руці — важкий дубовий кийок.
Кам'яниста дорога круто здіймалася вгору. Обабіч похмурою темною стіною стояли соснові й смерекові ліси. Зелена тиша, напоєна густими пахощами трав і смоли, дихала тривожним спокоєм, примушувала подорожніх уважніше вдивлятися в густі зарості.
— Скоро вже? — спитав Арсен.
— Зараз і перевал, — відповів Драган. — За цим поворотом нас чекатимуть. А залога стражників — трохи далі... Почують стрільбу — прибіжать.
Через кілька хвилин валка досягла вершини перевалу. Тут було просторо. В одному місці дорога розширилась настільки, що утворився чималий майдан, порослий вереском і захаращений дрібним камінням. Ліворуч майдан закінчувався стрімким урвищем, праворуч стояв непролазний ялинник.
— Тут, — сказав Драган і, підвівшись, свиснув. У ту ж мить у лісі затріщали постріли з пістолів і яничарок. Візники зупинили коней, почали квапливо завертати вози назад. Постріли загриміли знову. Над головами просвистіли кулі. Кинувши напризволяще валку, Арсен і Драган ударили під боки коней, погнали вперед, волаючи:
— На допомогу! На допомогу! Розбій! Здалеку долинуло бемкання дзвонів. Драган зарепетував ще дужче:
— Сюди! На допомогуі Грабують!
Стрілянина вщухла. Вози розвернулись, і візники погнали коней униз. На дорозі лишилося десятків два озброєних нападників, що вискочили з лісу. Кілька з них були погналися за Арсеном і Драганом, але, побачивши кінний загін стражників, які зі свистом і криками, зі списами напереваги зненацька виринули з-за червонястої скелі, повернули назад і приєдналися до своїх товаришів.
— Що тут скоїлося, гнів аллаха на ваші голови! — гаркнув, зупиняючись перед утікачами, огрядний підстаркуватий халавуз [68] з окладистою сивою бородою.
Арсен скочив з коня, вклонився, ударив руками об поли каптана:
— Розбійники! О аллах! Доганяйте негідників! Вони забрали всі мої вози з товарами! О вай, вайї Що я тепер робитиму, нещасний?.. Прошу вас — доганяйте! Я щедро заплачуі..
Однак стражники не рушили з місця. Халавуз приклав руку козирком до лоба і поглянув на дорогу, де вдалині виднілись гайдуки.
— Їх багато?
— А хто зна, — втрутився в розмову Драган. — Може, двадцять, а може, й п'ятдесят... Як стрельнули, як крикнули, то я мало не вмер з переляку! Налетіли з лісу, мов шайтани, завернули коней — погнали назад... Нам пощастило втекти, а трьох наших супутників кинули вниз, у прірву... Ви не чули крику?
— Йок, йок, — похитав головою халавуз. — Ні, ні! Стражники похмуро слухали, з острахом поглядаючи на глибочезну долину, а Драган усе згущував фарби.
— Як же це ви могли не чути? Мені той крик і досі у вухах стоїть! Я-як схоплять бідного, я-як кинуть!.. Летить і кричить!.. Драган почав перегравати, і Арсен різко обірвав його мову.
— Замовкни, зевзеку [69] !— гримнув він і звернувся до стражників. — Чого ж ви стоїте? Доганяйте волоцюг! Заверніть мої вози! Покарайте вбивць!.. О вай, вай!
Відчай його був такий щирий і глибокий, що халавуз заходився втішати, однак не виявляв наміру доганяти гайдуків.
— Заспокойся, ефенді. Я співчуваю твоєму горю, хай аллах усемилостивий допоможе тобі!.. Але ж не треба втрачати глузду! Тримайся мужньо! Адже сказано: гроші втратив — нічого не втратив...