Посол Урус-Шайтана
Шрифт:
Спустившись вниз, звернули на ледь помітну стежечку. Довго петляли нею, все далі і далі заглиблюючись у темне море заростей. Під ногами хлюпає вода, а вгорі, над головами, тихо шелестить тверде, різкуче листя — ш-ш-ш!..
Арсенові здалося, що вони йдуть занадто довго. Вже і берег мав бути.
— Пане Мартине! Де ти? — окликнув голосно, не впевнений, що не заблудилися.
Прислухався — ніякої відповіді.
Рушили далі. Шурхотить високий очерет, чавкає рідка болотяна багнюка, десь удалині знялася, залопотівши крилами, налякана качка.
А в серце
— Пане Мартине! Агов! Озовися!
Та ніхто не озивається.
Невже збилися з дороги? У плавнях, де перед тобою стоїть глуха зелена стіна, це було б і не дивно... Так ні ж, — це та сама стежка, по якій вони простували до Рудника!.. Ось — знайомий кущ верболозу... Трохи далі — темніє висока й тоненька, мов свічка, вільшина... А ось, нарешті, і довгожданий берег!.. Ріка... Блищить під місяцем нескінченна срібляста доріжка...
Тиша. Ні душі.
Де ж Спихальський?
Арсен пильно розглядається довкола. Густий очерет, що вранці стрімко пнувся догори, тепер лежить прибитий, столочений, ніби по ньому прогулявся табун диких кабанів. Біля берега з води виглядає напівзатоплений човен, а поряд з ним сторчма стирчить загнане держалном у мул міцне довге весло-Яка ж драма розігралася тут? Хто скаже?
— Пане Мартине! — з відчаєм скрикнув Арсен, не сумніваючись вже, що з поляком трапилося якесь нещастя.
Та у відповідь тільки луна розляглася. І знову настала тривожно-гнітюча тиша.
Море пустинне. Ні корабля, ні вітрила. Голубі хвилі з глухим шумом б'ються в прибережне каміння, набридливою одноманітністю навівають на Момчила глибоку тугу.
— Яцьку, — промовив старий, витягнувши вперед, до моря, зморшкувату шию, — у тебе молоді очі, поглянь: то не човен показався з-за кам'яного мису? Чи, може, чайка промайнула над водою?
Яцько довго вдивляється в далечінь, але нічого не бачить там.
— То вам здалося...
Момчил скрушно похитав головою і промовив глухо, втішаючи себе:
— Ну, не хвилюйся, будуть. Де б же їм дітися? Припливуть...
— Звичайно, припливуть, — упевнено сказав Яцько. — Звени-гора не u таких бувальцях бував, а живим нертався. А це так собі, прогулянка. До того ж, не забувайте, бай Момчиле, що Арсен — козак!..
Момчил усміхнувся в сиву бороду й обняв Яцька за плечі:
— Знаю, хлопче. Тому й не дуже тривожусь... Але чи не пора нам вечеряти? Вже сонце заходить. — Він попрямував до колиби.
Вечеряли вчотирьох. Якуб уже почував себе краще і примостився на покуті. Златка йому постелила великий Момчилів кожух.
Колибу освітлювала лойова свічка. Жовтавий вогник блимав у кутку перед образами, і по кімнаті ходили тремтливі, боязкі тіні.
Златка сиділа навпроти вікна. Обличчя її загострилося, схудло, але від того вона здавалася ще ніжнішою, красивішою. Смутні темно-сині очі пильно вдивлялися в маленькі чорні шибки віконця, а думками дівчина линула в море, де, можливо, саме в цю мить Арсен розтинав веслами воду, поспішаючи до неї.
Дивно трапляється на світі. Вони так рідко розмовляли наодинці. І майже не говорили про свої почуття. Але обоє знали, як міцно кохають одне одного. Мовчазна мова поглядів їм сказала більше, ніж тисячі слів.
Дівчина поволі жувала солонувату бринзу, а перед її очима стояв над трупом переможеного ним барса закований у ланцюги невільник. Зарослий, брудний, заюшений власною кров'ю. Але не це кинулось їй у вічі. її вразив його подвиг. Вона збагнула, що барс не випадково опинився у дворі, що його заздалегідь готували для двобою з людиною. А ще більше її вразив погляд незнайомця: в ньому був і подив, і захоплення, і збентеження, що межувало з соромом. Ще ніхто так не дивився на неї. Вона зросла в похмурому замку, серед жінок Гаміда і няньок, майже не бачила юнаків, а тим більше сміливців, про яких так цікаво розповідається в казках і піснях. І раптом з'являється мужній юнак — дарма що невільник! — і рятує її від страшних пазурів дикого звіраї Вона була безмежно вдячна козакові і' намагалася хоч чим-небудь допомогти в його безрадісному житті. Думала про нього довгими вечорами. З цього, мабуть, і виросло її перше кохання...
Де ж він тепер? Минуло вже чотири доби. А дід Момчил чекав їх ще третього дня надвечір.
Раптом до її слуху долинув глухий тупіт кінських копит. Вона розгублено глянула на Момчила. Підвелася.
— Ви чуєте?
Момчил схопився з лави, бо теж почув, що до колиби наближався кінний загін. Це могли бути тільки яничари. Що їм тут треба?
— Яцьку, гайда звідси! Заховайся десь, щоб тебе не помітили, — підштовхнув він хлопця в плечі, а Якубові й Златці махнув рукою, щоб залишались на місці. — Ви турки, вас не зачеплять!
Яцько швидко шмигнув надвір. Болгарин вийшов слідом за ним.
До колиби поволі наближалися вершники. В темряві Момчил не міг розгледіти, скільки їх було, — п'ять, десять чи більше. Побачивши старого, передній під'їхав ближче і ткнув нагайкою в груди:
— Хто такий?
— Здравей, ага! — вклонився той — Я Момчил Крайчев. А ти хто?
Замість відповіді спагія здивовано свиснув і повернув голову назад.
— Гей, дайте вогню!
Один із вершників спішився, викресав вогню і запалив смолоскип. Криваве світло затанцювало на суворих обличчях воїнів і на спітнілих конях.
— Ближче! — наказав передній.
— Слухаю, Сафар-бею! — і воїн підніс смолоскип мало не до бороди старого.
Момчил прикипів поглядом до обличчя чорбаджії . Так ось який він, Сафар-бей, цей кат болгарських райя, селян-кріпаків, гроза балканджіїв-гайдуків! Ще зовсім молодий! Йому не більше двадцяти двох років. Побачивши вперше, ніколи б не сказав, що його, як вогню, бояться болгари: нічого страшного немає в його зовнішності Середній на зріст. Тонке красиве обличчя, на якому чорніють опушені довгими віями гарні очі. Рука, що лежить на ефесі шаблі, біла і тонка, мов у дівчини... Невже ця рука шмагала нагайкою не тільки чоловіків, а й жінок і дівчат? Невже це вона, як кажуть, випікає розпеченим прутом очі втікачам-невільникам і посилає на шибениці повстанців-гайдуків?