Постріл
Шрифт:
Він навіть не почув, а відчув когось за своєю спиною й оглянувся: біля дахового вікна стояв Шаринець.
Деякий час вони мовчки розглядали один одного.
— Ти чого тут? — першим спитав Миша.
— А ти чого?
— Антену перевіряю, — відказав Миша.
Він опинився у пастці: горищні двері замкнуто, а на дах Шаринець перетинав дорогу. Впоратися Шаринцем йому не важко — нікчема! Однак він, можливо, озброєний. Що в нього: револьвер чи ніж?
— Антену? —
— Еге ж, він, — спокійно відказав Миша, наближаючись до вікна й виглядаючи на дах. — Провисає, доводиться підтягувати.
Тепер він стояв біля Шаринця, готовий запобігти будь-який його рух. Думки працювали чітко й ясно. Револьвер страшний на відстані, а коли стоїш упритул, він не встигне його вихопити.
Однак жодних ворожих намірів Шаринець не виявляв. Кинув на зруйновану Вітьчину комірку, зловтішно посміхнувся:
— Тепер не викрутиться, бандюга! З фінкою на тебе кидався, пам'ятаєш?
— Пам'ятаю, — відповів Миша й, підтягнувшись, усівся в отворі вікна.
Один рух — і він на даху. Головне — вибратися на дах.
— Чого ж ви не вкоротили його? — запитав Шаринець.
— Хіба ми міліція? — відказав Миша, перекинув ноги на дах, підвівся й підійшов до антени.
Шаринець піднявся за ним.
— Ми не міліція, — повторив Миша, відтягуючи жердину.
Він почувався в безпеці, стоїть на виду вікон сусіднього корпусу. Втім у Шаринця, мабуть, немає ворожих намірів.
— Комсомольці, штаб у вас, а ви просто так, мимо саду-городу… Проґавили!
— Атож, — погодився Миша, переходячи до другої жердини. — Тепер хлопців затаскають до слідчого.
— А їх за що? Адже вбивав сам Вітька, його одного знайшли на горищі. Фургон спав. А Шнира з Паштетом у цирку були. З тобою були. Адже були?
Добре, що Миша стояв спиною до Шаринця і Шаринець не бачив його реакції: Шаринець відводить можливих Вітьчиних свідків, знає, де вони були.
— Атож, — підтвердив Миша, — вони були зі мною в цирку, а все ж одна компанія з Вітькою… — Він обернувся, повільно ступав по даху, торкаючи антену руками, і вів далі: — І Білка з тієї ж компанії. А де була того вечора — невідомо.
Шаринець спідлоба глянув на нього, Миша відзначив подумки й це: зауваження щодо Білки занепокоїло Шаринця.
— Що ж, по-твоєму: Білка була разом з Вітькою? — запитав Шаринець.
— Сам же знаєш, з його компанії.
— Убивала, виходить, разом? Дівчинка?
— Хіба я кажу, що вбивала? Я кажу: хлопців по слідчих затаскають. А щодо Білки я взагалі хотів з тобою поговорити.
— А чого говорити? — насторожився Шаринець.
Миші було важливо не те, що говорить Шаринець, він не проговориться, важливо, як говорить.
— Її можуть узяти на фабрику — не хоче. Що порадиш?
— А я при чому? Чого ти до мене?
— Кажуть, ти маєш на неї вплив.
— Хто сказав? Ну! — брутально запитав Шаринець.
Миша всміхнувся:
— А ти чого на мене кричиш?! Думаєш, я глухий? Може, ти сам глухий? Можу так гаркнути, що в тебе барабанні перетинки лопнуть. Знаєш, що таке барабанні перетинки? — Миша простягнув руку до вуха Шаринця. — Отут вони в тебе, ти ними слухаєш, а лопнуть, нічого не чутимеш, глухим до скону залишишся. Второпав?
Шаринець похмуро мовчав.
— Я тобі не хлопчик, закарбуй, — вів далі Миша, — не Шнира, не Паштет. Мені сказали, що ти маєш вплив на Білку. Хто казав? Вітька Буров казав, ось хто! Вітька казав, що Білка тебе слухається, отож я й прошу: умов її піти працювати на фабрику, добру справу зробиш.
Мишине пояснення, напевне, вдовольнило Шаринця, і він спокійно проказав:
— Не маленька, сама все розуміє про себе. І не знаюсь я з нею, вона з Вітькою була. В Крим, дурні, збиралися, на сонечко, позагоряти, от і загоряє, бандюга!
У балакучості Шаринця Миша відчув збентеженість людини, до чогось причетної, в звинуваченнях Вітьки — фальш, у зловтішності — тріумф месника. І його обізнаність, хто де був тієї ночі, і його занепокоєність щодо Білки…
На другий день, у школі, Миша відкликав Шниру, відійшли осторонь.
— Можеш дізнатися: чи говорила Білка Шаринцю, що Зиміни їдуть на дачу?
— Якщо вона Шаринця навела, хіба вона скаже, — засумнівався Шнира.
— Це правильно. А могла вона навести Шаринця?
— Не знаю. Тільки Вітька ні при чому, це точно.
— Хочеш виручити Вітьку?
— Питаєш!
— Слідкуй за Шаринцем і Білкою.
Шнира зиркнув спідлоба на нього:
— Шаринець дізнається — вб'є.
— А ти так, щоб не дізнався. Білці нічого не говори. І Фургону.
— Я з Паштетом, — подумавши, сказав Шнира.
— Не продасть?
— Він вірний, любить Вітьку.
31
Валентин Валентинович не грав у карти. Є картярські ігри, які потребують уміння, але треба сушити голову, а свою голову Валентин Валентинович оберігав для дечого суттєвішого.
Проте місцеперебування картярського кубла, де грав Красавцев, було йому відоме.
Він подзвонив двічі коротко в двері.