Потойбiчне
Шрифт:
Замовкли звуки музики… Я увійшов до них і сказав їй, що стіл готовий…
– А сьогодні тобі найкраще вдались «Казки Гофмана»… Чудово виконала…
Але вона мене не чула і нічого не одмовила… Балакала там з захопленням і огнем… Ну, най буде й так!..
Перейшли до їдальні. Сіли за стіл. Вона на кінці столу, праворуч Максим… Він був зобов'язаний частувати її…
– А ти вже будь господарем, бо я не годна буду виконати так блискуче сю ролю, – звернулась вона до мене.
– З великою охотою… – бо і справді се визволяло мене од необхідности сісти і віддати себе на їжу лютим думкам.
Пили і їли… Пили здоров'я іменинниці. Кожний силкувався сказати можливо ориґінальний тост… Сміялись і жартували. Говорили про все і перейшли на тему: якої жінки любов більше дає для творчости мужчини. Сперечались довго. Висовували таких авторитетів як Ніцше, Вайнінґер, Леонарді, Шопенґауер та иньші. Одні стояли за Мадонну, иньші за Венеру.
– А чом се ти не скажеш своєї думки? – запитала вона.
– Та бач, що треба ходити біля вас, щоб ви могли вільно висловитись…
– Не, не… не цокаєшся з нами, не п'єш і не змагаєшся з нами…
– Хочете?.. П'ю за Камелію!.. – почав я свій хаотичний тост.
– Се як розуміти?.. – питає вона, вже насторожившись і вгадуючи щось таємне в моїх словах…
– За камелію, квітку вічнозелену, красиву холодною красою і позбавлену аромату… П'ю за Камелію – жінку, котра є вічна, молода, котра чарує своєю красою, але не гріє і не пестить душі, котра холодна, наче мармурова статуя, за жінку позбавлену аромату кохання… за її серце для всіх і ні для кого, за її облудливе слово, за її красу божевільну й нечутливу… п'ю за Камелію…
– Ага… дама з камеліями!.. Чи не за вас він п'є? – запитав з підозрінням Максим і глянув пильно на мене…
– За всіх, хто має натуру Камелії… За всіх жінок, котрі кожну годину иньшому кажуть, що кохають його. Які не вкладають душі, серця в своє слова: кохаю тебе…
– Тепер розумію я твої слова, – одмовила вона. – Налий мені вина, прошу тебе…
Я підійшов з пляшкою до неї. Вона вигнулась назад в кріслі і просила слухать її, говорячи на вухо…
– То се за мене ти пив?.. І я – Камелія?..
– Де наше, наше свято?.. Чом мене забула ти?.. – проскрипів я крізь сльози в одвіт.
І пішов провадити свою роботу. Пильно стежив за пустими пляшками, чарками і тарілками… Повечеряли… Дякували хазяйку і Максим чомусь двічі поцілував її руку. Чи невже їв за двох?..
Після вечері запропоновано було проїхатись… Загальна згода. Вона також згодилась, але вже згубила свою дитячу веселість – була мовчазна і серйозна… Зібралися всі, а вона на моїх очах обрізала всі квітки камелії, приколола собі і голосно проговорила:
– Lа dате аux сатelias…
Я дивився і вже зрозумів, чом се з першої хвилини моєї зустрічі з камелією вона мене турбує і лякає… Я бачу вже, що вона вплелась в моє життя і силкується і його зробити таким же холодним, позбавленим аромату… Я вже зрозумів її і йшов далі зо страхом за все своє найкраще, за цілість мого раю кохання… О, камелія…
Поїхали. Вона сіла з Максимом, а ми решта – у великий парний екіпаж… Пішли по тому ж шосе, яке вчора я міряв його своїми ногами. У нас весело було – співали, а там мовчання… Але під лісом вони стали і ми нагнали їх. Зійшли з екіпажів й розійшлись по темному лісі… Я пильно слідкував за парою і, хоч добре не бачив, то ловив кожний звук… Вони одійшли далеко. Стали і шепотіли… Я притаїв віддих і слухав… І вчув поцілунок… Ступив крок, але вдержався… Знову – звук поцілунку… І не сила було мовчати, тоді не людським голосом я прохрипів:
– Lа dате аux сатelias!.. – і безсило засміявся.
– А так се значить: здоров'я Камелії?.. – розсміялась вона й все замовкло… Я зостався тут… Вони всі поїхали далі…
Через три дні вона прислала мені зів'ялі квіти камелії і лист «Камелія вмерла… Здоров'я у неї хватило тільки на три дні… Приходь, тебе жде твоя Ганка на свято нашого кохання… Отрута згинула разом з квітками і знову я тебе одного люблю і чекаю… Приходь»…
Що робить?.. я пішов…
Гнат Хоткевич
Народився 31.12.1877 р. у Харкові. Закінчив Харківський технольоґічний інститут. Перші оповідання опублікував у 1897 р. в журналі «Зоря», пізніше співпрацював з «Літературно-Науковим Вістником». Вступив до хору Миколи Лисенка, виступаючи солістом-бандуристом. Взявши активну участь у революційних подіях 1905 р., змушений був емігрувати в Галичину. У 1909 р. організував на Гуцульщині Гуцульський театр, з яким виступав до 1912 р. Написав на гуцульські теми п'єси, романи «Кам'яна душа», «Довбуш», багато оповідань.
У 1912 р. повернувся в Україну, де його неодноразово арештовували. В 1920-их рр. викладав українську літературу та мистецтво гри на бандурі. У 1929-1931 рр. видавництво «Рух» випустило вибрані твори Г. Хоткевича у восьми томах.
Г. Хоткевич – автор історичних повістей «Авірон», «Берестечко», трилогії про Тараса Шевченка, біля двохсот музичних композицій.
23.02.1938 р. Г. Хоткевича арештували, а 08.10.1938 р. розстріляли у Харкові.
Оповідання «Портрет» і «Біла» походять з видання: «Твори» (Т. 3, 4. – Харків, 1929).
Портрет
І
Тихо йшли вони удвох і вели бесіду. То була розмова сірого буденного життя. Відгомін безцвітних днів, років чувся в їх розмові, тези життєвої філософії. Дух їх тинявся серед базарів, поневіряючись за право участи в боротьбі за існування, й очі їх не зверталися з гімном хвали до блакитних небес…