Потойбiчне
Шрифт:
Надія Кибальчич
Народилася 26.04.1878 р. у м. Ясногород на Житомирщині у родині письменниці Надії Симонової-Кибальчич (1857-1918), яка писала під псевдонімом Наталка-Полтавка. Закінчила Лубенську гімназію, деякий час жила в Італії та Австрії. Поезії, оповідання і казки друкувала в журналах «Літературно-Науковий Вістник», «Будучність», «Молода Україна», «Рідний край», в ґазетах «Рада», «Руслан», «Діло» та в альманахах.
Перекладала з італійської, французької та німецької.
Смерть
Оповідання «В старих палатах» публікувалося в «Українській Хаті» (1912).
В старих палатах
Паоло Порта рішив переїхати на зиму до стародавнього міста N. і оселитися в будинку, що дістався йому від покійного дідового брата Бенедетто Порта.
Того будинку він ніколи не бачив, бо ніколи не був у N. У нього було чимало маєтків у ріжних провінціях і чимало будинків по ріжних містах. Свого діда, Бенедетто Порта, від котрого йому зосталась величезна спадщина в додачу до великої спадщини по батькові, він бачив тільки раз. Тоді він був ще підлітком. Дід справив на нього дуже неприємне вражіннє: то був завсіди ласкавий, навіть підлесливий добродій, але хлопцеві чогось здавалось, що він, напевне, лихий та немилосердний. Казали, ніби він придбав своє величезне багацтво потайним лихварством.
Вже немолодим, він став коханцем сіньори Марії Дольчепане, жінки офіцера. Коли її чоловік поїхав на війну, вона оселилася в N. у будинку Бенедетто Порта, розкошувала та розважалася, а чоловікові слала ласкаві та жалібні листи. Через кілька місяців слуги знайшли Марію Дольчепане та Бенедетто Порта неживими. Ніхто не міг зрозуміти цієї події. Знаючи вдачу обох і всі обставини, ніхто не припускав, щоб це було самогубство. Нічого схожого на злочинство теж не було. Коштовні речі лежали на своїх місцях, в кишенях Порта було повно грошей.
Оце все, що чув Паоло Порта про смерть свого нерідного діда.
Коли Паоло Порта приїхав у місто N. обдивитися будинок, то побачив, що то був не будинок, а стародавні шляхетні палати. Збудовані вони були на три поверхи з масивного темного каміння. Навкруг була широка кам'яна призьба, щоб було на чому сидіти слугам гостей, в мури були вкручені важкі залізні кільця, в ознаку того, що палати належали шляхетському роду, а на рогах були приковані залізні ліхтарні чудової роботи.
Палати були могутні і гордовиті, але сумні. Ті, що там жили у протязі кількох віків, віддали їм частину своїх думок, свого горя та мрій і оживотворили їх таємним життєм. Старі палати жили, як живуть старі листи та книги, котрих ніколи не покидає дух тих, що над ними думали.
В перших двох поверхах містилися урядові інституції, третій стояв замкнений. Видно, давно там не жили. Паоло дорікнув управителеві, що він не наймав той поверх. Управитель відказав, що ніхто не хоче мешкати в тих покоях, бо там жили останні з роду Кастелло, котрим належали колись палати, а згодом там жила сіньора Марія Дольчепане, з котрою там же сталася страшна загадкова подія.
Це здалося Паоло дурницею. Хіба у иньших будинках не трапляються подібні події і хіба від цього вони лишаються навіки порожніми?
Управитель щось пробурмотів про погану славу, але Паоло не став його слухати.
Він добре обдивився покої, звелів дещо переробити та причепурити, але взагалі не дуже поновляти, щоб не нищити старовини.
Покої були високі та просторі, на стелях виднілися прекрасні фрески з мітольоґічних сюжетів, меблі були стильні та красиві. З вікон виднілася шумлива та рухлива вулиця, в покоях було багато сонця. Але вони чогось здавалися темними і там завсіди стояла чудна тиша, яку не могли розігнати ні шум з улиці, ні присутність людей. Напроти палат, через улицю, була стара темна кам'яна церква з високою ґотичною дзвіницею. Коли на ній дзвонили, низький величний дзвін розходився навколо і проникав у покої. І, здавалось, це був єдиний згук, що досягав туди, бо дзвіниця мала з палатами щось спільне в минулому, щось спільне з тим життєм, що лишалося в мовчазних покоях. Коли Паоло ходив ними, то почував себе так, ніби силоміць увійшов у чужі покої, де минало невідоме і незнане життє таємничих істот.
Паоло почав розпитувати управителя, яким чином ці шляхетські палати опинилися у Бенедетто Порта, котрий не був шляхетського роду. Той сказав, що дід узяв їх за борги у Андре Кастелло, який був останнім зі славного стародавнього роду і якого розстріляли у 1821 році за участь у повстанні. Після нього зосталися жінка та дитина, але й вони незабаром повмирали. Рід Кастелло скінчився.
Через місяць Паоло Порта з жінкою та молодою донькою переїхав до міста N.
Незважаючи на те, що в покоях крутилось чимало людей, там було все таки мовчазно та самотньо. Коли траплялось, що хто-небудь лишався сам у покої, тому завсіди здавалось, ніби навколо чується якесь шепотіння, якийсь далекий-далекий відгомін, мов у палатах навіки зостався відгомін тих голосів, що там лунали колись.
Це чули всі, хоч ніхто не цікавився минулим і мало хто знав про нього. Окрім того часто почувалося, ніби там є хтось такий, кого не видно. І здавалось, що той хтось не добрий, не байдужий, а злий, та що він завсіди може несподівано стати видимим… Часами це почуттє було дуже виразне, особливо вечорами, в самоті.
Слуги казали, що там сумно, навіть страшно жити, хоч вони самі не знали чого.
Але увечері, коли урядові інституції зачинялися, коли там, десь у загублених поміж великими покоями комірчинах лишалися самі старі мовчазні сторожі, палати обхоплювали така тиша і такий сум, ніби вони були домовиною минулого.
Дружина Паоло Єлена, хора і ніжна жінка, иноді почувала таку безобмежну і невимовну тугу, якої досі не могла собі уявити вона, котра ціле життє була щасливою… Мов чиясь чужа туга входила в її душу…
Иноді, блукаючи вечорами по покоях, вона заходила в останній, що був на лівому розі палати. І завсіди їй здавалось, що там хтось плаче, і хоча ніби нічого й не чула, а все таки так здавалось. Несвідомо вона пильно оглядалася навколо. Потім підходила до вікна і дивилася вниз на улицю. Там шуміла юрба, сяяли огні, пропливали осяяні трамваї. А просто перед вікнами струнко рисувався проти вечірнього неба чорний силует дзвіниці