Потойбiчне
Шрифт:
Ці мислі мучили мене понад міру. Коли людина вмирає, можна мати надію ще нав'язати з нею зносини – а тут? Де буду шукати я Білу в безконечностях світової просторіні? Куди потащуся своїм обкарнаним, обмеженим духом, скованим перстю тіла та фізичними законами?
І нарешті прийшла вона, ця ніч, ця остання ніч.
Довго ждав я тоді Білої в своїй темноті. Вже проходила ніч, а я все даремне хапав просторінь очима й слухом – вони нічого не ловили. Повітря було тільки повітрям, цею нудною сумішкою відомих ґазів.
Але
І, зібравши всі сили свого бажання, я крикнув, хоч міг би лише подумать:
– Біла!.. Останнє твоє слово!.. Останній заповіт!..
Неначе стогін страшного зусилля розітнувся в повітрі, розпався туман і на стіні появилися знаки:
– Підіймай силу духу твого – і ми ще будемо…
Далі вже не було нічого. Просторінь стала порожньою, холод наповнив повітря, мов близько-близько десь проплів айсберґ. Я впав на ліжко й без руху пролежав решту ночі.
* * *
На ранок, – а може, то був і не ранок – я встав.
З-за закритих вікон уже чути було, як прокидається життя на вулиці. Земні звуки і суєта.
Дух мій був спокійний у своїй надії – я ще зустріну її. Треба тільки виконати її заповіт.
А тепер – іду в життя. Треба відчинити вікна на вулицю. Зараз я над людьми, треба зійти зі сходів униз, прямо в товпу.
Я підійшов до вікон і зупинився. Там, за цими шторами й віконницями – світло сонця. Я знов уже люблю його й хочу. А в ньому, в цьому світлі сонця – життя. Невідоме, таємне, таке ж таємне, як і той світ надземний, з якого я щойно повернувся.
Що буде зі мною в хвилях того невідомого життєвого моря? Куди закине мене воно й до яких берегів приб'є?
Я пам'ятатиму твій заповіт, о Біла! Я буду любить життя! Я вже люблю його! Дивись, о Біла – я іду!
І дужим рухом обох рук я відчинив вікно разом із віконницями. Сліпуче сонце скаженою люттю вдарило мені прямо в розкриті очі. Я скрикнув – бо осліп.
Дарма! Піду й сліпим у життя, аби стрінути тебе, о Біла!
21 березня 1902 р.
_______
Сістра – давньоєгипетський інструмент, калатальце, якого вживали на святкуванні богині Ізіди.
Юрій Будяк
Народився 1879 р. в с. Красногірка на Полтавщині. Справжнє прізвище – Юрій Покос.
Вчився в політехнічному інституті. Друкувався з 1895 р. Автор збірки поезій «Буруни» (1910), історичних поем «Невольниця-українка» (1907), «Пан Базалей» (1911), нарису «Записки вчителя» (1912). Входив до Спілки селянських письменників «Плуг». Видав збірку повістей «До великої брами» (1929) та багато творів для дітей (збірки «Лелека здалека», «Загадочки-думочки», обидві – 1928, та ін.). Був репресований, перед війною вийшов з ув'язнення і помер у Києві 23.09.1942 р.
Петля
І
Він і сам не знав, як це сталося.
Почалося воно зовсім недавно; а може й давно, та він не помічав.
Правда, коли в городі трапилася перша експропріяція, перший озброєний грабунок, йому зробилося моторошно. Потім вигук: «руки вгору!» залунав так часто, що всі потроху звикли до цього, а він перестав звертати на їх увагу. У всякого своє діло і свої турботи.
Мало що трапляється на світі!
Лягав він пізно і спав, як мрець. Иноді на сон читав малинові романи і бачив казкові сни. На те він і молодий був. В'їдливі думки не знали шляху до його голови, і все було гаразд.
II
Але раз в його одноманітну життєву музику врізалася чужа і через те колюча нота.
Було це дуже просто і, як завжди, несподівано.
Він якраз дочитав останню сторінку роману «В царстві амура», одну хвилинку подумав про читане і хукнув на лямпу. Спочатку в кімнаті стояла рівна і густа, як смола, тьма, а потім із цієї гущі відразу, ніби впало, виринуло вікно і виразно забіліло всіма своїми шибками.
Нічого особливого не трапилось.
Отже, на мить його пронизав такий холодний страх, що хвилину, а може й годину він лежав, як камінь. І нічого навіть не думав, бо думки, як і він, були заморожені страхом. Згодом страх минув, лишився острах; але й той зник помалу, а він перевертався з боку на бік і не міг докопатися відкіля це взялося.
Роман? Але в йому не було й тіні страшного. Якась денна пригода? Такої не траплялося… Що-небудь почулось? Побачилось? Нічого… нічого… Що ж таке?.. Ага, вікно!.. Але… воно було звичайнісіньке.
А тоді? І тоді… Так що ж?.. Нічого.
Він уже не хотів думать, але думки настирливо лізли в голову і вже без його волі снували сюди й туди по протоптаних стежках. Як сполохані бджоли роїлися вони в стомленій голові, ніби кроти проточували вони все нові й нові нори.
І кожний раз починали з вікна…
Але об чім вікно? Об чім?..
Потроху острах знов почав залазити в душу і плодив нові незрозумілі думки… Згодом він, здавалося, уже нічого не думав. Проте заснув тільки тоді, як не стало вже ніякого сумніву, що ніч минула.