Потойбiчне
Шрифт:
– Ти що тут робиш?
Вона затремтіла.
– Я стояла й дивилась на захід.
– На захід? А хто мене запевнить, що ти говориш правду? Звідки я знаю, що це не умовний знак комусь, хто жде на вулиці?
Вона тільки дивилась на нього широко розкритими переляканими очима. А дядько взяв її за руку й – давив. Залізні пальці мов в'їдалися в безсилу малу рученьку, а дядько шипів.
– Ти хотіла би мій дім повернути в притон розпусти? Ти хотіла би вішатися на шию кожному, кого побачиш на площі? Розпуснице!..
Тихий звук болю вирвався у неї з горла, потім ще один, ще… і звуки ті з кожним разом здавалися подібнішими
Дядько постояв хвилину, ніздрі його роздувалися. Потім обернувся, щоб іти і – побачив мене. Він аж здригнувся наче, але в ту ж мить заволодів собою. Проходячи мимо, кинув такий погляд, що я з одного того погляду міг би багато дечого зрозуміти, але тоді…
Тоді мені вбачався білий ранок серед гострих шпилів гір. Ще тонуть у тьмі глибокі долини й схили каменисті, а вершини вже освітилися рожевим світлом, мов заспівали рожеву пісню. Грають промені й сміються, блискають у сніжинах, а над тим співом тихо летить безтілесна фея гір і піснею чудовою, на диво схожою до плачу, наповняє повітря… Десь унизу затурчав ріжок пастуха, дика коза перестрибнула провалля, глянув з-під снігу блакитний листок – і фея полетіла далі, маячи білим своїм покривалом. Звуки погасилися за нею, а з якогось ісхованого в долині села пролилися в повітрі дзвони.
О, якби я знав, Біла, що так недовго тобі зосталося жити на світі, я більше любив би тебе!
…Часто думав я – чого це боги не вживають цілої своєї сили? Чому от і Біла не повеліває стихіям і духам безсмертним? Чому не хоче вона їх служби й чому не велить сонцю вставати тоді, коли вона сама розкриває свої оченята вранці? Чому вона так часто плаче, коли може звеліти сумові йти геть і не класти своєї важкої руки на обличчя? Чому світла усмішка такий не частий гість на її устах, і чому очі так часто в безтямку дивляться тільки вперед? Чому це все, чому? А жах? Невже навіки впустив він пазурі в її серце й не хоче витягти назад? «Проклята гістеричка»! – крикне иноді дядько, і в хвилини просвітлення тяжко думаю я над тим. Але в сліпучому сяйві фанатичного поклоніння я забував про ті «деталі» й власним співом заглушував несміливі натяки розуму. Фарби міняються, і в дивній їх грі топиться дрібне змагання аналізи.
Ніжним присмерком сиділи ми, я і Біла. Сад укривав безмовну нашу бесіду. Передсонним шепотом ще говорили листки, закрилися чашечки денних цвітів, а ті, що люблять ніч, а ніч любить їх – зітхнули повільніше й кинули перші промені запахів своїх навкруги. В кущах заворушилися тіні, з дерев все частіше почали злітать невидимі духи присмерку, і запашний шелест їх крил чувся між листами.
Ми мовчали. Наші душі без нашого відома єдналися в розмові, мислі виливалися в гармонійні, хоч і беззвучні форми. Я ввесь був тріпот і увага, боячись втратити хоч атом того, що вона говорила нерозкритими устами.
– Біла! – сказав я їй мислею. – Ніч насувається. Ближче підходять до нас душі тих, що пішли, тайни вселенної розкривають нам назустріч обійми свої – скажи їм, щоб проявилися тут якоюсь формою вони. Що це варт тобі? Протягни руку – і заспівають невидимі сили й скажуть мені незрозуміле величне слово.
І блідим усміхом сумніву відповідала вона мені на мою мольбу. А я ввесь тремтів. Боги! Та вона ж сама не знає власної сили! Вона не розуміє сама себе!..
– Біла, Біла!.. Невже таємний голос не шепотів тобі ночами про твою владу? Невже в ранішній час, коли сонце обрізує червоним ножем низ блакиті, не буяла в тобі нерозтрачена за ніч міць і не просила виходу. Не може того бути! Простягни ж, о, простягни руку!..
Обличчя її зробилося поважним, губи стулилися. Тихим царственним рухом підняла вона руку… широкий рукав звис, мов на убранні якого чарівника – і в тій частині просторіні, куди простяглася її рука, нараз почулися звуки… Ще… ще… Виразніше, прекрасніше – і в неземних якихось акордах полилася музика.
Ще повільніше, але з тим і рішучіше підняла Біла другу руку – і дві мелодії сплелися в невиразимо прекрасний вінок… підіймалися вверх і тихли там, а на їх місце знизу лилися ще й ще…
Очі Білої були закриті, обличчя було трохи запрокинене та спокійне-спокійне. То був янгол, закований у контури людських форм. І все це було так дивно, так не по-земному, що я тремтів наче в пропасниці, але всією істотою ловив ті дивовижні звуки. Тайна вселенної розкривалася передо мною! Душа розкривалася від безумно-широкого напливу почувань! О, Біла!.. О, безконечність!..
І в цей єдиний момент – мов дух зла, зринув перед нами дядько зі своїм ненависним псом. Ніби прокинувшися, застогнала Біла… руки її впали, музика нараз обірвалася. Дядько гостро глянув на неї, потім на моє надхнене, незаспокоєне ще лице й до крови закусив нижню губу.
– Холодно… вогко… можна простудитися. Пора додому.
Покірно встала вона й пішла за дядьком, за ними пішов і я.
Біла ступала неспокійними кроками, мов плутаючися в своєму убранні. Підходячи до дому, вона спіткнулася на корінець, я підхопив її за руки і, так підтримуючи, звів на східці. Дядько, оскаливши зуби, пропустив нас уперед. Але коли я, вивівши Білу наверх, пішов собі назад, я чув, як дядько прошипів по-зміїному:
– Як сміла ти дозволити цьому щеняті брати себе під руку? – і вслід за тим почувся звук ляпасу й затріснулися двері.
І не вразив мене той звук, мов грім, що розітнувся посеред тихої молитви? І не осліпило мене, не вдарило об землю? Ні. Як і вчора, як і сьогодні, так і зараз літав я над життям, в ухах ще дзвеніла не до описання мелодія, а решта – все вбачалося в тумані, під товщею прекрасних прозрочистих вод. Плинув мій білий човен і в ньому я, непритомний, удивлений у безмежність стрічних панорам…
Біла медіюм!
Я божеволів від сполучення цих двох слів. Тепер уже я зможу бути переможником усіх тайн! Тепер я можу розкривати таємниці законів природи, розуміти початок речей! Я центр! Від цього дня або природа змінить свої закони й вигадає собі иньші, або скориться без останку й сама признає себе подоланою.
Я не знаходив собі місця. Я то сідав до столу, то зіскакував і ходив по кімнаті, потім лягав, знову вставав. В реторті вже третій день кипів якийсь розчин, бо я як відкрутив ґаз два дні тому, так і не закручував його більше. Фантазія моя скакала скаженими скоками, мені самому хотілося злетіти за нею. Нестяма якась опанувала мене.