Потойбiчне
Шрифт:
Він нікому не хвалився про те, що з ним коїлося.
Сором був сильніший страху.
Тільки раз, жартуючи, він сказав хазяїнам:
– А що, як до мене влізуть зарізяки? Закрутять горло і густенько потикають колодієм?
І засміявся на весь голос так щиро-весело, що хазяїни і гості зареготалися й собі. А хазяйці це здалось остільки неймовірним, що вона так і покотилася:
– Обов'язково заріжуть! У вас же повна кімната дорогого скарбу: два зламані стільці, старі черевики і… і… - і сміялася без кінця.
І всі сміялися дуже довго. А більше всіх він.
Але сміх його був уже якийсь ненатуральний, нервовий: сказане хазяйкою різнуло, як пилкою. Йому ні разу не приходило це в голову… Що злодієві нема чого лізти до нього – це так, про це він думав… але щоб його іменно за це, за ніщо зарізали – він і в голову не клав…
А це може бути… О, Господи!.. Ось де воно!..
VII
…засну, а шибка брязь!.. І не чутиму… І не почую…
А перед очима вставали пов'язані трупи, і горла у них були туго постягані і потикані ножами…
Шістьма болотяними очима дивилось у хату вікно і стрічало двоє круглих великих очей, повних не то жаху, не то сміху…
А ліжко так далеко од вікна. Можна не спати, а не почути… У вухах так шумить, а до цього ще й гомін і стук тут, у будинкові, і там, за вікном…
І він поставив ліжко під саме вікно…
Уже давно, приходячи увечері додому, він ще в прихожій черкав сірника і входив з ним у кімнату. Тут же світив свічку, що завжди стояла коло дверей напоготові, і обдивлявся всі закутки. Обдивлявся так, ніби хто стояв за вікном і дивився на його. І тільки тоді вже світив лямпу.
Тепер же він вертався додому аби на ніч і лямпи не світив зовсім. Обдивившись з свічкою кімнату він зараз же гасив її і вже поночі роздягався і йшов на ліжко.
Але з вікна ні на мить не спускав очей.
І бився в холодних ланцюгах жаху і не тямив, коли наступав ранок.
Так минали ночі.
Багато минуло їх. А може й мало, та тільки вони були такі довгі, як вічність.
Чи він спав, чи ні – сказати цього не міг. Це було ні те, ні друге. В обіймах жаху він не думав, а тільки злегенька тремтів і ждав.
І здавалося, що так уже буде без кінця.
Вночі він чув найтихіші звуки, і було їх так багато, що він уже не боявся їх. І знав їх так добре, що завжди пізнав би між ними найменший новий. Його тільки дивувало сильно: де їх стільки береться вночі? Дивно, що раніш він не чув і одного подібного.
Так минали ночі.
VIII
І коли раз, у глупу ніч, в одноманітну музику знайомих звуків уплівся новий, – він зразу піймав його і насторожився.
Це був тихесенький, жалібний скрегочучий писк, ніби забуте кошеня безсилою лапкою мовчки шкрябало по шибці.
Без найменшого звуку він підвівся і сів на ліжку. І в ту ж мить почув, як заскреготіло тихенько скло і перед вікном щось мелькнуло, а просто перед ним промайнув струмок свіжого повітря, повний чужих надвірніх шепотів і сонних звуків.
А перед діркою сторожко став силует людської голови.
Вічність чи хвилина минула – він не знав. Але не боявся і з цікавістю, мов спросоння, дивився на круглий силует з двома мутно блискучими цятками посередині.
А як голова просунулась у вікно і сторожко наставилася в пітьму кімнати – цілий рій страшенних криків піднявся аж од пальців ніг і буйною хвилею вдарився в горло.
Але горло було міцно стиснуте холодним ланцюжком жаху, і ні найменшого звуку не рознеслося по кімнаті. Тільки волосся на голові виправилось як дріт і по між ним полився струмок холодного, терпкого повітря.
А перед очима, як живі, стали поперетягані і потикані ножем шиї.
Він хотів ворухнути ногами, але не міг: вони складали з ліжком одно ціле. Тільки руки, як тіні, нечутно шукали кругом.
Одна зачепилася за вузький ремінний поясок, що висів на спинці крісла.
А голова ще більше просунулася в хату, і профіль шиї ясно визначався на білім луткові.
Блискавкою промайнула в голові маленька, з однієї лінії, фігура, страшна, як смерть.
Бо вона була символом смерти.
IX
І кінець пояска, як гадюка, просковзнув крізь пряжку, і символ смерти був уже в руках.
Один бистрий непомітний рух – і ремінь туго затягся кругом шиї в вікні.
Щось глухо уркнуло в стиснутім горлі… брязнули розбиті склянки… знадвору застукало в стіну, ніби хто швидко дрався по стіні…
А він, уже не помічаючи ніяких звуків, тяг за ремінь все дужче й дужче.
Згодом устав на ліжку і закляклими руками натягав кінець…
Час не існував. Тільки чулось скреготаннє скла об стиснуту шию.
А потім і це зникло.
Тоді злість, як вибух пожежі, обхопив його з тім'я до п'ят.
Він підняв ногу і скільки сили ударив у голову.
І раз за разом, все більше скаженіючи, він підводив і опускав ногу.
І кожний раз у кімнату падав ляскаючий звук, ніби хто плямкав великими одвислими губами, і в'яло качалася по лутку голова та злісно скреготіли шматочки по затягнутій шиї.
Було схоже на те, ніби він одривав міцно прив'язаний м'яч, не міг одірвати, і бив його від злости ногою.
Нога була мокра і тупо нила…
X
…Утома свинцем придавила його тім'я. Він сів і, ледве рухаючись, прив'язав ремінь до ліжка і, не однімаючи руки, упав на подушку. І не було вже ні страху, ні звуків. Він спав, як мрець…
Сіра усмішка світання заграла на п'яти шибках чудного вікна.
А на луткові лежала кривава голова з перев'язаною ременем і порізаною склом шиєю.
І вилізлими очима пильно вдивлялася в скорчену сонну людину на стоптанім і скривавленім ліжку…