Потойбiчне
Шрифт:
Заздрощу нещасливо закоханим, бо можуть клясти й молитися, богохулити і падати хрестом перед своїм коханням. Заздрощу твоїм коханкам, бо могли або можуть тішитися твоїм коханням. Заздрощу приятелям, бо можуть прийти та п'яніти від запаху твойого волосся. Стою сам. Нещасливо закоханий? Твій коханок? Твій приятель? Я ж ледве твій байдужній знайомий.
Стоїш перед моїми очима, як дар природи. Та ми не дякуємо сонцю, що воно світить, повітрю, що дає силу, воді, що вливає свіжість.
За хвилину тінь простягнеться на вулиці, казка скінчиться, і я западу в тупий сон, повний вампірів.
Тільки не тебе.
Чому ти мені ніколи не снишся?
Евгенюк.
Я мовчки віддав листа, але не мав відваги говорити про духовий і фізичний мезаліянс двох незрозумілих собі світів. Тому знову вернув до шахів. Але Рамакаршня сам пробурмотів, неначе від нехотя, а може, тільки голосно подумав:
– Вона – вдова.
Я скривився, на згадку прийшло, що в Індії часто вдовами стають юнки. Щось несамовите почало ссати моє серце. Може, тому, що так сильно переживаю навіть викликані силою уяви образи? Може, прочуття? А може, думки Рамакаршні передалися моїй свідомості, стали моїми думками?
– Дивися, як вона безсоромно танцює з тим Евгенюком! Як вуличниця, як продажня дівка, що віддається на очах усіх.
– Успокійся, бо граєш нервово і дістанеш мата. Шах!
– Вона – вдова, во-на – вдо-ва, – шепотів Рамакаршня, й недбалою рукою перевернув фігурки.
Гра скінчилася, та я не хотів лишати самого індуса в нервовій розтерзаності. Казав, що се лист байдужнього знайомого; що Гедвіґа не відповідає за написані до неї листи, тільки за свої власні; що у нас у відношенні до жінок не завжди спалахує кохання, нераз тільки подив і туга, як залишок давньої лицарськости. Але Рамакаршня мовчав, а мої думки спливали по ньому, як олива на воді. Тому перекинув я свій зір на салю. Дівчата розносили між присутніх тіста, чай, каву, папіроси.
– Пачку папіросів?
– Хоч би дві. Треба в димі сховатися перед европейським безглуздям.
– Щасливої дороги в подорожі до батьківщини, – промовив я. – Але чи не вважаєш, що для забиття часу не завадить розмова? Як у поїзді. Розкажи щось про батьківщину.
Рамакаршня ледве чутним, безбарвним голосом почав оповідати:
– Наша релігія – звеличування долі; долі, як непереможної влади над буттям, над яким перелітає, нищить усе до дна та залишає за собою згарища і смерть, її не можна поконати, піддатися їй треба, падаючи під її колісниці в покорі, в самозапереченні. Такий є закон і ним спутані навіть зорі, що сходять, зрівнюються і в безмірності пропадають…
Сумовитий вальс, що п'янив пари, видавався мені в сій хвилині тією долею, яка спутує волю близьких собі людей та спалює танцюристів своїм всесильним ритмом.
Але Рамакаршня впровадив дисонанс:
– Сій Долі, - загремів він, – підлягає сам бог Шіва та його жінка Дурґа. Шіва – се місяць, Дурґа – се зоря, що гине, рятуючи свойого мужа від смерти і заздрости другої жінки сонця.
Чар пирхнув, і я відсунувся. Жорстока й незмінна доля показалася в безглуздій, ненависній, ворожій і чужій одежі. Рамакаршня сидів у покірливій задумі. Тільки його перстень горів зеленими вогнями жемчуга, скриваючи під собою отруту, і мені стало жаль Рамакаршні, жаль Гедвіґи, що нещасливо зв'язала себе з індусом. Тоді торкнув я його, та він того зовсім не зауважив.
– Овва, без одного Василя обійдеться весілля. – я покинув його і зблизився до Гедвіґи, що, розсміяна, сиділа в колі спільних приятелів.
– Гедвіґо, – без переконання промовив я, – піди до Рамакаршні та розвій його тугу.
– Він завжди такий, – невдоволеним голосом відізвалася. – Хорий сьогодні.
– Хорий з заздрости. Я ще раз подивився в сторону Рамакаршні, але заздрість почорнила його темним сутінком. Тільки жемчужний перстень горів, розприскуючи зелену отруту.
– Гедвіґо, я з тобою хочу говорити в преважній справі.
– Та ти нічого иньшого й не робиш, тільки по кутах говориш.
– Евгенюк, твої танці вже скінчилися, отже до побачення, – з тими словами взяв я Гедвіґу під руку та потягнув до сусідньої кімнати. Я був дійсно в клопоті, як маю їй сказати про свої темні переживання при грі.
– Вибачай, що завдаю дразливе питання. Отже, прямо: яке твоє відношення до індуса?
– Се має бути експеримент для твоїх спостережень?
– Ні, я з ним сьогодні багато говорив. Він має жаль до тебе.
– Давня історія, – сказала Гедвіґа. – Ми пізналися тому два роки в Гайдельберґу, в заграничній кольонії, як оце Ойкенгавз. Тоді мав він реферат про індуську фільозофію. Його очі так іскрилися. Я від них не могла відірватися. Бачила тільки їх. Врешті два велетенські ока відірвалися від його тіла, виповнили собою цілу салю та, гойдаючись, котилися до мене, мряками й чорною заслоною вкривали мені цілий світ. Реферат давно скінчився, а я далі бачила тільки великі, чорні очі, що гляділи на мене, лякали і притягали до себе чимсь давно знайомим. Так почалося наше знайомство. Моя душа, – говорив він, – відгомін Індії, далекий спомин, замандрований в Европу.
– Так, так, але се не те…
– Навпаки, се основа. Ми стали приятелями. Рамакаршня мандрує з університету до університету. Я за ним.
– Се мало б значити, що ти стала або станеш його дружиною?
– Так, колись…
– Подумай, Гедвіґо, – суворо промовив я. – Ти думала над подібностями, що лучать вас обох, але чи ти думала над ріжницями, тими засадничими ріжницями, що з непорозуміння роблять трагедію?
– Мене лучать погляди Рамакаршні на жінку, від якої жадає повного самозаперечення.