Потойбiчне
Шрифт:
Голос Гедвіґи покотився круглими колісцятками, як дим з цигарки. Повний, сочистий, м'який, здавалося, злапаєш його в повітрі, як простягнеш руку. Він видавався тремтінням струн цитри, збудженої витонченими пальцями нервового мистця.
– Позволиш, Гедвіґо, ще один доказ, відомий і тобі. Він все ж таки мусить засвідчити, що ми, індуси, маємо і викликуємо сили, які кожного европейця впроваджують в здивування.
– Здивування? В здивування може мене впровадити кожне явище, та як пізнаю його причини, то назву заклинача дурисвітом.
– Геній Індії – дурисвітство? – голос Рамакаршні задрижав легенько.
– Геній Індії? Я його знаю. Знаю кілька індуських етичних засад не високої вартости.
– Колись побачиш!
– Радше – ні.
– Чи ж сему не буде кінця? – тупнула ногою Гедвіґа.
– Дитино! Твоє волосся замикає мені завжди уста, хоч би з них мав литися потоп, щоби затопити світ Рамакаршні.
Хто ж з радістю не дивився на вродливу Гедвіґу, дитину Райнлянду, гідну бути дочкою нордійської Брунґільди або сестрою солодкої Льореляй? Високі, міцні ноги, виточені сіллю моря та вітром Прусії; очі – дві сині краплі води з дна Рену, підмальовані відбитою блакиттю неба; волосся – золотистий бурштин, що шепотом розказує давні таємниці морських пригод.
При моїх словах Гедвіґа цупко насунула шапку аж на вуха.
– Гедвіґо, пусти за вітром своє волосся, хай бавиться ним.
– Але се була б безсоромність, – прошепотів Рамакаршня.
– Ти знову заздрісний? – докірливо глянула.
– Ні, що там заздрість? Я належу до роду визволених, – з укритою гордістю промовив індус, з тією мовчазною гордістю, з якою браміни поглипують на Шудру, вдоволені, що до неї не належать. Мовчазна, але велемовна гордість, може, навіть велична у своїй повноті. Але очі Рамакаршні горіли не тільки гордістю. Вії серпами жали нетерплячку, що хотіла вибухнути, а уста мусіли обвивати її в усмішку. Очі сходу – м'якість оливки та чорнота жорстокости. Чого більше в них є? Усмішка сходу – маска палючого полудня, плекана століттями. Яка пристрасть не ховається в її кутиках?
Слова Гедвіґи викликали ніяковість. Я почав шукати за рештою товариства. Люди топилися на вулицях, як весняний сніг і врешті загранична кольонія знайшла себе, змішану з німецькими студентами, докторами та доцентами.
Доктор докторів Шульце, оперезаний двома дипльомами, незважаючи на свій молодий вік, скоро зближався до нашого гуртка.
– Було і нема! Бредім у майбутність.
– На чай до Ойкенгавзу?
– Авжеж! Пані Ойкен вже певно чекає. Мені самому лоскоче п'яти скочний фокс, а в раменах колишеться спомин Гедвіґи.
– Тільки спомин?
– Та мрія, що сьогодні буду з тобою танцювати.
– Ледве Евгенюкові приобіцяла три танці з ряду. Що ж зробиш, як саме сі три танці будуть скочні, а решта розлізлі? Сего ти не втнеш, а пані Ойкен не любить, як хто їй псує порядок.
Рамакаршня мовчав. Стягнув брови, що вони майже прикрили очі. Се не втікло з-під уваги Евгенюка.
– Галльо, Рамакаршня! Ви завжди шукаєте подібностей в людських культурах. Гляньте на таблички, прибиті на стіні: «Тут мешкав Й. В. Гете 1825 року». А там друга: «Тут мешкав Ф. Шіллєр від 1789-1793». А далі Лєссінґ, Бісмарк та иньші. Знаєте, як дивлюся на сі таблички, огортають мене побожні почування. Мені хочеться скидати перед ними капелюх. А в Індії? Там ви скидаєте капелюхи перед коровами, мавпами, биками. Культ в обох випадках є, та предмет дещо инакший – ні ваша заслуга, ні наша вина, чи так?..
Але Шульце не любив безпорядків і, наслідуючи голос вічевого промовця, скомандував:
– Позір! Дирекціон – Боцштрассе. Яким хто хоче кроком – марш!
– Чому саме кроком? – засміявся знову Евгенюк. – Рамакаршня, наприклад, може духом перелетіти крізь кам'яниці по прямій лінії.
Тими словами старався він зблизити себе до Гедвіґи, що з нею він постійно танцював. В сій постійності крився на дні легкий жаль до неї, бо була приятелькою Рамакаршні. Тому що він з княжого роду? Княжий рід у нашій добі серед надійної молоді невелике відзначення. Хто ж з неї не хоче зробитися основоположником нового, шляхетнішого роду? Евгенюк походив з Одеси, але вештався по всіх закутках Европи без сталого заняття, без означеної ціли. Щось атавістичного було в його поставі. Проглядав з неї, може, скит, може, сармат, а може, залишок отих русичів, що прибивали колись щити до мурів Царгороду. Років понад тридцять, велетенського росту. Прекрасна довга голова міцно спиралася на тугі м'язи шиї. Сталеві очі чаїли в кутиках тугу за вічною мандрівкою, щоби чутися вдома; на морі, певно, тужили за берегом, щоби станути твердо на ногах. Через ціле чоло пробігала груба, синя жила, в якій вичувалася кров, як вона піниться, б'є й гремить. Такий не міг любити замкненого й таємничого індуса, бо для нього все було отвертим і ясним. Не любив його ще й тому, що був йому незрозумілий, що мав за приятельку Гедвіґу, що пив з її очей воду в часі смутку, палив бурштин її волосся та пестив у хвилинах дозвілля.
III
Як ми ввійшли до Ойкенгавзу – вже пари крутилися по розлогім сальоні, кабінеті та бічних кімнатах, розсипані вмілою рукою господинь, щоби кожний бавився добре, пізнавав чужих і розбуджував у собі теплі почування до їх батьківщини. Евгенюк відразу потонув у розклекотілому вирі тіл, тонів і пристрастних бажань. Та Рамакаршня не спускав Гедвіґи з очей. Переслідував її.
– Рамакаршня, лиши свою приятельку в спокою, вона і так у певних руках, а ми обидвоє заграймо партію шахів. Шахи – половина дороги між нашими батьківщинами. В механічнім сованні фігур знайдемо спільну мову.
Рамакаршня невдоволено підвівся з фотеля.
– Слухай, – відізвався до мене, – ти так багато говориш про різність, а ніколи ясно не хочеш її показати. Я також признаю різність, але ся різність не є, як у тебе, патальоґічного забарвлення. Вона – плинна змінність людського роду, вона – багатство його.
– Нехай. Одно питання: ти розумієш нашу музику?
– Ні.
– Ти розумієш полум'яний вибух сьогоднішнього вечора?
– Ні.
– А я тебе також не розумію. Ми инакше наставлені до світа. Се й є та основна ріжниця між нами. Ми, европейці, перебуваємо у внутрішнім злитті чину з душею, бо діло – найкраща частина нас самих; ви, індуси, – цілі затоплені в собі. Для нас світ – вічний рух, радісний ритмічний танець, для вас – тягар, смуток, проклін. Ви найрадше перетяли би його стяжку в бігу. Тому для мене сьогоднішній вечір – танець молодого Фауста, для тебе – божевілля Сансари.
Рамакаршня не дуже слухав мене.
– Найгірше, що ти не розумієш своєї приятельки, з якою блукаєш уже довгий час по університетах.
– О, се вже ні! Я розумію її, надто добре розумію, хоч і помилився в оцінці.
– Можна помилитися в дрібничках, не засадничо.
Чорні очі Рамакаршні глибоко запалися та ледве тліли в очодолах. Тільки по обличчі пробігла погірдлива посмішка та скотилася у зморшки обличчя.
– Так може помилитися кожний, без огляду на расу, підсоння та стан. Кожний, хто шукає жіночої приязні, бо зрада є тінню, що за нею тягнеться незримим совгом.
– Ще сего треба було, – щиро здивувався я. – Та ж Гедвіґа тобі віддана цілою душею. Се знаю з її власних уст.
– Читай!
– Слухай, се не твій лист, а в нас звичай…
– Читай, – з люттю кинувся Рамакаршня. – Побачиш не свою, видуману кров, але кров, людську кров, до огиди людську. Читай!
Я з неохотою взяв листа до рук:
Гедвіґо,
потопаю у світі ідей. Але слова – тверді, думки – холодні й я сею твердістю й холодністю – розторощений в дріб'язки. Щойно вечером вертаю до своєї кімнати та мовчки зближуюся до вікна. На дворі дивний настрій минулої зими, завтрішньої весни, вмерлого літа, дивної осени. В повітрі пливуть усі стоплені пори і пахнуть відлигою, а Єна іскриться світлами на темному кожусі ночі, потовченими і розсіяними самоцвітами. Нема нічого в моїй перетомленій уяві, звідкіля ж ти виринаєш нараз у ній? З дивним почуттям розгортаю твій образ. Може, навіть без почуття, мертво, без нитки теплоти між тобою й мною.