Потворні хроніки, або Лихо з інших світів
Шрифт:
Можна було уявити яким став екстрасенсом Павло, коли його мозок був позбавлений еволюції обмеження аж на 500 років, тому й не дивно чому він починав розуміти всі речі навколо, яких раніше не бачив, навіть і не чув, тому мову того часу Павло теж починав розуміти. Одна проблема – його там ніхто не зміг би зрозуміть, бо говорив він мовою, якою вже давно ніхто не користується, майже ніхто…
Він вийшов з лабораторії, навколо збіглися люди , поз’їжалися автомобілі, точніше позліталися. Одне радує – фізіологія людини за 500 років не змінилась, проте змінилось обличчя планети: Між будинками не було ліній електромереж, дороги- пішоходам та велосипедистам, повітря – водіям іншого транспорту. Місто нагадувало велику піраміду, де на вершечку знаходилась адміністрація та поліція. Космічні кораблі
Так ось, його спіймали і відвезли в свій відділок, щоб представити спеціальній комісії. До її складу входили представники внутрішньої безпеки, зовнішньої безпеки, охорони, здоров’я, науки, освіти (точніше історичні науки), та того подібне. Вони почали щось в нього розпитувати та, почувши що він сказав, послали одного з них за універсальним перекладачем. Сам перекладач був створений в 2115 році, а після створювались його модифікації. Він був здатен перекладати речення з аудіо формату з будь-якої мови галактики на якусь одну- запрограмовану в флешпам’яті. Принцип був дуже простий: ще в 21 столітті люди помітили одну властивість води – вона чутлива до зовнішньої інформації, особливо до інформації, яку несе слово. Саме й на цій властивості води був і створений цей перекладач.
Річ у тім, що коли воду заморожують – їй говорять якесь слово, наприклад «Гітлер», при заморожені утворються непривабливі кристали льоду. Тоді приводять тубільця і просять його сказати це саме слово. Після його слів заморожені кристали були досить гарними, як пізніше виявилось так звали його жінку, яку він любив, тому розкодувавши код води і вивчивши її властивості люди створили цей перекладач, для якого самі слова нічого не означали, бо він сприймав лише енергетику тих слів, головне щоб джерелом тих слів була жива істота а не робот, що не має емоцій. Але годі історії, краще повернемось до нашого головного героя. На його нещастя всі перекладачі були зібрані на переробку і оновлення, після якого вони ще й зможуть визначати брехню від інших слів і фраз.
Павло тихо сидів навпроти комісії. Він розумів, що вони його все-одно не розуміють. Раптом у одного з них браслет засвітився і заграв приємну музику розбудивши представника внутрішньої безпеки, що вже почав куняти. Це прийшло повідомлення, в якому говорилось, що сам перекладач ще не відновлений і увійде в експлуатацію лише через 5 днів. Комісія порадилась і вирішили його закрити в слідчому ізоляторі допоки не з’явиться можливість перекласти його слова.
Так і зробили. Його завели в камеру, яка була досить добре освітлена, а комісія розійшлась. Павло сидів і думав, що це йому на роду так написано сидіти в заперті, але раптом до нього заводять якогось чоловіка, щось говорять йому і той, киваючи головою присів навпроти Павла. Двері камери зачинились і той таємничий чоловік почав пристально дивитись на нього. Павлу це не сподобалось, навіть на нерви почало діяти, тому він, думаючи, що його не розуміють, почав говорити: «Ну й високі у вас всі, здорові бугаї по 2 метри, оце людство виросте в майбутньому, тут я бачу мені не раді, от би забратись пошвидше до дому, подалі від вас, а то цей погляд мене вбиває. Досить, більше не можу, послати б його, але все одно не зрозуміє. Що ж мені робити? ». Так він говорив з пів години поки не відчув, що пересохло в горлі. Павло замовк. Чоловік зрозумів в чім справа і покликав варту, якій він звелів потім , щоб вони принесли води. Варта принесла дві склянки і чоловік поклав їх навпроти Павла показуючи, щоб він обрав лише одну. Павло з осторогою взяв ту що була далі від нього, тоді чоловік взяв іншу і залпом випив те що в ній було, показуючи що вода там безпечна. Павло спорожнив і свою склянку, але говорити бажання вже не було, якось аж занадто розумно дивився на нього той чоловік.
–
Ну то ж, – заговорив тепер той самий чоловік,–
–
О…о, ви говорите українською;
–
Так, я належу до таємного ордену, оскільки наш орден таємний, то і мова повинна бути таємною. Ми й вирішили що ця мова ідеально нам підходить, оскільки цією мовою спілкувались давні поселення, що заселяли ці території, до того ж окрім тебе про неї ніхто нічого не чув з тутешніх.
–
Та я з України.
–
Тепер цей світ не такий, забудь це слово, бо країни об’єднані в одну конфедерацію, мова одна, закон один, правила одні, вороги спільні.
–
А вороги ж хто?
–
Виявляється вони є. Якась раса інопланетян почали останнім часом пролітати дуже часто нашими містами, викрадати людей, лякати, напевно, їх, а потім стерати їхню пам’ять. Ми знаходимо зараз десятки людей попід будівлями, які не пам’ятають, що з ними було останні 8 годин і які не взмозі до купи три слова скласти. Їх чимось обробляли на своїх літаючих тарілках, бо від них ішов дивний специфічний запах, особливо з рота, а очі у них були такі налякані… Ну взагалі ці інопланетяни вже нарвались.
–
Отже, це вони так шаліли в тому селі,– подумавши тихо сказав Павло.
–
Так, з історії ми знаєм, що вони вам не дають спокою вже давно, навіть на фресках давнини ми знаходимо згадки про них.О, забув відрекомендуватись, мене звуть Малеш, я представник відділу внутрішньої безпеки.
–
А я – Павло Сергійович – відповів він.
–
Тепер ти розумієш, що в нас тепер військовий стан, особливо після вибуху в лабораторії. Ті інопланетяни нарвались, вони щось шукали там, видно, зрозуміли що наші вчені близькі до створення машини часу.
–
От ті вчені, це через них мене кинуло до вас, як же ж мені назад добратись.
–
Не переймайся, лише розповіси деякі факти з історії твоїх часів, ми відновимо машину часу по збереженим записам і відправимо тебе назад.
–
Ну добре я хоч зараз вам все розповім.
–
Зачекай, ніхто не повинен знати що я теж розмовляю твоєю мовою, я сказав всім що поспілкуюсь з тобою мовою жестів.
–
Та я ж не знаю мову жестів.
–
Вони теж її не знають.
–
Ну гаразд, я їм жестами покажу, що тобі нічого не сказав.
–
А я вдам, що перекладаю твої жести.
–
Хороша ідея.
Раптом пролунав вибух, всі закричали, приміщеннями пройшлась звукова хвиля і кого вона торкалась той падав паралізований на землю. Побачивши це Малеш схопив матрац з ліжка ув’язненого і кинув собі під ноги, щоб упасти на м’яке, але коли хвиля і його торкнулась, то він промахнувся і все одно впав на тверду підлогу зі словами: «Облом, о….». Павлу більше пощастило – він взагалі не ставав і тому йому не прийшлось падати сильно…
Очуняв Павло сидячи на незручному кріслі посеред темної кімнати. Стіни були голі, окрім одного навпроти нього: одна ділянка стіни добре просвічувалась, а на ній висів знак: «Не курити!» із зображенням перекреслених сигарети, люльки, кальяну і ще якихось дивних речей. Перше про що подумав Павло: «Я вдома!!!». Проте придивившись уважно він зрозумів, що ця кімната –це ніщо інше як частина літаючого об’єкту, який, між іншим, вже рухався.
«Ага, – подумав Павло, і почав думати мовчки далі,– це підлий трюк, обов’язково запитаю нащо вони це повішали, їхнє щастя що не курю, а то на зло взяв би та й закурив. Дурні вони, думають що зможуть зламати мій дух козацький, та не на того нарвались, хай тільки побачу якогось – одразу голову відірву і нехай не просять про пощаду, хай знають… І чого це мене то з одного приміщення – в інше тільки й перетягують, думають мені це до вподоби, та я, та я їм всім покажу. Я злий, мене відірвали від домівки, мені нічого вже втрачати…