Повісті і оповідання
Шрифт:
Коли роздратовані турецькі пушкарі, не чекаючи наказу, вдарили з гармат, щоб припинити це глузування, кілька шибайголів вискочили в поле й пустили в турецький стан стріли з прив’язаними до них цидулами-листами султанові. В тих цидулах писалося:
«Який ти в біса великий падишах? Хвалишся, що підкорив усі царства й королівства на землі, від сходу сонця й до заходу, а сам козакам ради не даси...
Крикливий ти слинько! Чваньковитий індик! Забирайся геть, у пекло, до батька свого диявола Вельзевула, котрий давно вже сумує за своїм коханим синочком...»
То
Грек Вевелі, чоловік хитрий і розумний, що деякий час жив у турецькому стані, тайкома поскакав у Хотинську фортецю. Проте до Ходкевича він добитися не зміг: старий гетьман доживав останні години.
Але це вже нічого не могло змінити, хоч султан дуже зрадів, дізнавшись про смерть давнього недруга, й зробив останню відчайдушну спробу.
Сам об’їхав війська, по черзі звертався до кожного полку, ім’ям аллаха заклинав не зганьбити свою честь: ще раз ударити на нечестивих ілляхів, ослаблих від такої втрати.
Та вони слухали його неохоче і в бій пішли мляво: гусарські сотні, підтримані пішими козаками, легко їх розгромили.
Через два тижні, погожого осіннього дня, польські посли, оточені пишним почтом, вирушили до турків, їх супроводили півсотні вславлених лицарів, обраних з-поміж усього війська.
Позаду трьома кіньми везли дорогоцінні дарунки для султана та візирів — без дарунків годі було й починати розмову. Весь кортеж мінився й блищав: самоцвіти на кінській збруї, на поясах та на руків’ї ша- бель, срібло лицарських шоломів і панцирів сліпили очі.
Посли їхали помалу, статечно, притримували коні, аби не здалося, ніби вони поспішають миритися.
Проте в турецькому таборі їх уже чекали. Назустріч шаленим чвалом вилетів загін яничарів на білих арабських румаках. Два сивобороді посланці-чауші, притуливши руку до серця, вклонилися полякам, запрошуючи в табір.
Сотні воїнів роєм сипнули на берег, зачувши, що їдуть ілляхи говорити про мир: деякі, забувши ворожнечу, махали руками, на мигах просили під’їхати ближче, погомоніти. Але посли суворо заборонили своїм лицарям усякі балачки.
Перед ними розпросторилося величезне місто з шатрів і наметів, з кривими вуличками й завулками, впоперек яких де-не-де були простягнені товсті канати — щоб заплуталися ворожі вершники, якщо нападуть уночі.
Біля кожного входу лопотіли кінськими хвостами бунчуки: одразу можна вгадати, якого чину паша тут живе. Найвищий мав п’ять бунчуків.
Віддалік на кількох пагорбах яскріли обтягнені золотою парчею султанові шатра. Коло них нерухомо, наче вирізьблені з каменю, стояли на варті яничари й негри-мурини в білих тюрбанах.
Знати було, що турки прагнуть вразити послів своєю могутністю. Табірними вуличками марширували численні загони піхотинців; на просторому плацу шикувалися дві сотні кінних латників-джебелів.
Коли поляки проїздили мимо, до них повернулися темні, посічені шрамами обличчя; вершники здибили коней, грізно брязнувши зброєю.
Та досвідчене око скрізь вгадувало сліди руйнувань і лиха.
У кущах біля валу лежаки догори колесами кілька важких гармат, заклепаних, мабуть, під час нічного нападу; ще більше їх валялося в глибокій канаві-фосі, нашвидку прикиданих хмизом, а в долині, коло обозу, стогнали на землі тисячі поранених.
Посли перезирнулися, без слів зрозумівши один одного: схоже, що приїхали саме впору...
Великий візир Дилавер-паша прийняв їх дуже привітно. Запитав, як здоров’я короля Сигізмунда та їх власне, обіцяв, що зустрінуть у турецькому стані ласку й гостинність.
Його величність падишах, сказав, на жаль, не може зараз допустити вельможних панів послів перед свої ясні очі, бо раптово занедужав, але є надія, що встане з ложа хвороби, доки справа, з якою вони прибули, дійде щасливого кінця.
Послй шанобливо вклонилися, запевнили, що теж мають таку надію, а про себе подумали, що недарма хитрий лис отак маже медом: десь і справді турчинів допекло до живого; проте домовитися з ними буде нелегко — це теж видно.
Обидва магнати вгадали: днів з десять минуло, доки нарешті дійшли згоди. Великий візир доконче хотів, щоб Польща платила щороку великий ха- радж — данину султанові, вимагав також, аби король Сигізмунд відступив Туреччині землі на берегах
Дніпра, від порогів і до Чорного моря, правив і ще багато дечого. На одне посли приставали, на інше пристати не хотіли.
Щоб зломити їх упертість, Дилавер почав страхати, що турецьке військо стоятиме під Хотином хоч і нівроку, що ординці грабуватимуть польські села й міста: не забаряться дійти й до Кракова, як це не раз уже бувало. Звелів знову кинути полки в бій, обстріляти з важких гармат польський табір і фортецю.
Але посли затялися. Довелося кінець кінцем піти на поступки самому Дилаверу-паші. Чи то побачив, що всі страхання даремці, чи, може, допомогли розкішні золотоглави [19] й оксамити, соболеві й боброві хутра, якими посли, не окупуючи, обдарували і його, й інших візирів; досить того, що трактат про замирення був нарешті підписаний.
19
Золотоглав — тканина з золотою ниткою.
Тоді посли, як обіцяв великий візир, побачили Османа.
Молодий султан нерухомо сидів на встеленім перськими килимами ложі: жодна риса не здригнулася на смаглявім обличчі, коли Дилавер-паша привів перед його очі послів і, впавши ницьма, повідомив, що мир, з ласки аллаха, вже укладено.
Султан навіть не глянув на важкий стародавній меч та оздоблену золотом кольчугу італійського виробу, що їх посли шанобливо поклали йому до ніг; не кинув оком і на чудового срібно-сірого румака з попелястою гривою, якого привели до шатра.